Тарас Шевченко і Рівненщина

 

Тарас Шевченко і Рівненщина

 

 


Під час свого другого приїзду в Україну (1845—1847 рр.) Т. Г. Шевченко активно співробітничав з Київською археографічною комісією (повна назва — Тимчасова комісія для розгляду давніх актів) як художник і збирач фольклорно-етнографічних матеріалів.  В розпорядженні від 21 вересня 1846 року, підписаному київським генерал-губернатором (Археографічна комісія була підзвітна канцелярії губернатора)  Шевченкові було доручено відвідати різні місця Київської, Подільської, Волинської губерній з метою зібрати місцевий фольклор, дослідити та змалювати історичні кургани, урочища та архітектурні пам’ятки.

Взагалі час подорожі Т.Г.Шевченка по Волині й Поділлю малодосліджений. Залишилося лише кілька документальних свідчень, позначених датами подорожі. На сьогодні достеменно встановлено, що перший маршрут Кобзаревої подорожі проліг на Поділля у кінці вересня. Шевченко їхав шляхом, який у ту пору звався Великим польським трактом. Після 3-го жовтня він виїхав до Житомира. Вирішивши необхідні службові справи у губернському місті, поет продовжив мандрівку в західному напрямку, аби відвідати волинський край. На цьому шляху він уперше ступив на рівненську землю.

З історичних джерел автор «Кобзаря» знав славну минувшину краю (XVI—XVIII ст.), багату визначними суспільними й культурними подіями, знав дещо і з новітньої історії, фольклору краян, їх звичаїв. У той же час Тарас Григорович міг чути оповіді про наш край від трьох людей із кола його близьких знайомих. Ці люди — Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш та Петро Чуйкевич — в різний час, але всі незадовго до 1846 року вчителювали у Рівненській гімназії.

Мабуть, перед поїздкою Шевченка в жовтні 1846 року Костомаров радив йому дотримуватися маршруту екскурсії по Волині (Корець, Острог, Дубно, Кременець, Почаїв), який виробив сам, мандруючи в тих місцях у 1844 році. Інакше чим пояснити той факт, що Тарас Григорович майже повторив цей маршрут? Більш  вірогідно, що саме під час цього переїзду (а не на зворотній дорозі, коли Шевченко спішив доїхати до Києва за погоди, до осіннього бездоріжжя) він зупинявся з метою оглянути численні архітектурні пам’ятки, поспілкуватися з селянами, поцікавитися особливостями їх духовної та матеріальної культури.

 

Після Новограда-Волинського наступною станцією тракту був Корець. Це невелике затишне містечко, в якому й понині збереглися руїни середньовічної твердині князів Корецьких XIV—XVI ст., збудованої на обривистій кручі над річкою Корчиком: в’їзна вежа, руїни стін замку та оборонних мурів, великі підвальні приміщення.

На той час ці руїни були чи не найприкметнішою особливістю Корця. В економічному відношенні містечко помітно занепало порівняно з другою половиною минулого XVIII століття. 1831 року тут було закрито фарфоро-фаянсовий завод, найбільше промислове підприємство Корця, яке у свій час славилося своєю продукцією не тільки в Росії, а й у Європі. На грані остаточного занепаду була суконна мануфактура, де працювали кріпаки князя Й.Чарторийського, через кілька місяців, у березні 1847 року вона таки припинила свою роботу. Шевченко міг чути оповіді ремісників про важку, нестерпну працю на мануфактурах. Поряд із цим у народній пам’яті живими були події героїчної минувшини Корця, наприклад, оповіді про часи визвольної війни 1648—1654 рр., коли тут спалахнуло народне повстання (1649 р.), і його учасники влилися у військо Богдана Хмельницького. Тоді ж при штурмі це військо перетворило в руїну замок князів Корецьких.

Може, тому в Т. Шевченка склалось враження про Корець як про місто минулого, від якого лишилося на той час саме тільки руйновище („очаровательные развалины”, зауважив М. Костомаров). Це враження зафіксоване в одній з його повістей „Прогулка с удовольствием и не без морали” : „ На полях Волыни и Подолии вы часто любуетесь живописными развалинами древних массивных замков и палат, некогда великолепных, как, например, в Остроге или Корце. В Корце даже церковь, хранилище бальзамированых трупов графов Корецких, сама собою в развалины превратилась. Что же нам говорят? О чем свидетествуют эти угрюмые свидетели прошедшего? О деспотизме и рабстве! О хлопах и магнатах!.. Бедная, малосильная Волынь и Подолия! Она охраняла своих распинателей в неприступных замках и роскошных палатах».

На фото (зліва направо): руїни Корецького замку, Свято-Троїцький монастир, костел св. Антонія, церква Кузьми і Дем’яна

Вважають, що Шевченко зупинявся в Корці на постоялому дворі при корчмі, де було дві кімнати для приїжджих. Цей будинок зберігся донині. Тарас Григорович оглядав у Корці й інші пам’ятки старовини: на кручі навпроти руїн замку стояла ошатна дерев’яна церква Кузьми й Дем’яна XVIII століття, у центрі міста знаходився колишній католицький костел, монастир базиліан, поряд з постоялим двором височіли будівлі давнього православного монастиря. Можливо, у Корці Шевченко виконав кілька малюнків. Так, зберігся малюнок замкових руїн 1846 року без підпису автора, який приписують Шевченку.

Наступний відрізок шляху (58 верст) привів мандрівника через поштові станції Вигоду й Головлю до Острога. Вже на під’їзді до міста увагу подорожанина привернули величні руїни давніх укріплень та культових споруд. Це були рештки знаменитих острозьких древностей. Т.Г.Шевченко детально оглянув споруди Замкової гори, що були найціннішими з колишньої архітектури Острога. Пізніше, уже в час заслання, він назвав ці споруди «похмурими свідками минулого».

Крім замку, увагу Т.Г.Шевченка привернули старовинні вежі на Красній і Судовій горах (частково збереглися донині), католицький костел XV—XVII століть, руїни єзуїтської школи-кляштора, Воскресенська церква XVI ст. у передмісті Нове місто, Троїцький монастир XVI ст. Чимало шкоди історичним пам’яткам Острога було завдано пожежею 1821 року.

На фото (зліва направо): Богоявленський собор, Кругла вежа, Луцька вежа, Татарська вежа, Успенський костел.

Острог цікавив Шевченка передусім як один з найважливіших культурно-освітніх центрів та антиуніатських осередків України XVI—XVII віків. Він знав про це місто з багатьох історичних джерел. З 1576 року до 1636-го тут існувала греко-слов’яно-латинська колегія — перша на Україні вища школа, в якій викладали найосвіченіші люди східнослов’янської землі (Нині – Національний університет „Острозька академія”, відновлена з 1994р.). Зі стін Острозької школи вийшло чимало державних, релігійно-освітніх діячів, письменників-полемістів. Тут учився відомий славними перемогами її дипломатичним талантом український гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, ім’я якого поет згадував ще в «Гайдамаках». У цій же поемі згадується ватажок народного повстання Наливайко (Северин), який теж був вихованцем цієї школи. За тих давніх часів Острог був п’ятим за величиною містом в Україні.

На фото (зліва направо): Острозька академія, Іван Федоров, Северин Наливайко, Петро Конашевич-Сагайдачний,

 

 

 

Безперечно, знав Тарас Григорович про подвижницьку діяльність тут російського й українського першодрукаря Івана Федоровича (Федорова), про його «Острозьку Біблію» та «Буквар».(Фото)В часи, коли тут існувала колегія і працював Федоров, місто не раз ставало центром визвольної боротьби, а острожани — її активними учасниками. Вони діяли в загонах М.Косинського (повстання 1591 —1593 рр.), у 1595—1596 рр. включились у селянсько-козацьке повстання С.Наливайка, 1636 року населення міста виступило проти жорстокої правительки Анни-Алоїзи Ходкевич. Острог був оплотом повсталих під час визвольної війни 1648—1649 рр. У нові часи давні традиції призабулись, та й їх мовчазні свідки — архітектурні пам’ятки здебільшого перетворилися в руїни. А повітове місто потерпало від нещадної експлуатації власників. Кріпосницька дійсність була тут не менш жахливою, ніж в інших місцях тогочасної України.

Думаємо, що в Острозі Т.Г.Шевченка зацікавив ще один об’єкт — чотирикласне повітове училище. Місцеві жителі могли розповісти, що це училище засноване 1808 року спочатку як двокласне приходське Тадеєм Чацьким, польським просвітителем, фундатором Кременецького ліцею. Шевченко у повісті «Варнак» дав високу оцінку діяльності Чацького: «Мир праху твоему, благородный Чацкий! Ты любил мир и просвещение! Ты любил человека…».

Від Острога через поштові станції Ґульчу і Варковичі битий шлях стелився до Дубна. У селі Гільча Здолбунівського району, колишній Гульчі, теж стверджують, що Тарас спинявся попити води із джерела. Було те чи ні і скільки взагалі джерельної води випив поет під час мандрівки, достеменно ніхто не знає, але в селі й справді є джерело, яке віддавна славиться чудодійними властивостями і приваблює християнських паломників. Ще в середині ХІХ століття тут стояла каплиця на честь святого Миколая, є вона й тепер.

Місто Дубно на той час було повітовим центром, третім за величиною у Волинській губернії, з досить розвиненими, як на ті часи, промисловістю і крамарством. Дубно було мальовничо розташоване на рівнині, що прилягає до річки Ікви. Із древностей тут викликав інтерес Шевченка перш за все архітектурний комплекс замку-палацу. Неприступний замок був збудований ще князем К.І.Острозьким: з двох сторін він прилягав до Ікви, а з півночі й заходу був оточений високим валом і глибоким ровом, який наповнювався водою. Під замком були численні підземні ходи, викладені каменем. Під час облоги фортеці ворогами у підземеллі знаходили сховок жителі міста, через ці ходи постачалась вода, про що Тарасові Григоровичу добре було відомо з повісті М.Гоголя „Тарас Бульба”. У другій половині XVIII століття величезний непривітний замок, який у нові часи став незручним, був перебудований на пишний палац князів Любомирських.

З Дубно пов’язано чимало історичних подій XVII—XVIII століть. Під час визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького місцеві вельможі рятувались у замку від нападів козацьких загонів Буняка і Кривоноса. У 1700 році тут стояли шведи, пізніше були Петро І і Кутузов. З кінця XVIII століття Дубно — важливий прикордонний пункт, де були розташовані значні військові сили.

Порою економічного розквіту міста була остання чверть XVIII століття. У цей час Дубно стало центром торгівлі на Волині, тут щороку проходили великі контрактові ярмарки, на які з’їжджалося до 30 тисяч людей з багатьох міст Польщі, України, Білорусії тощо. Під час таких ярмарків (вони звичайно проходили у січні) влаштовувалися святкові концерти, пишні бали, театральні вистави. Контракти приносили власникам міста великі прибутки, тож Дубно швидко збагачувалося й росло. Економічна міць міста стала підупадати з перенесенням контрактових ярмарків у інші міста — з 1799 року. У час відвідання міста Шевченком його власником був Генріх Любомирський. Дубно порівняно з іншими волинськими містами виглядало багатшим і досить упорядкованим — тут було чимало кам’яних будинків, вулиці були вимощені тощо.

Окрім замку, Тарас Григорович оглянув у Дубно Луцьку браму XVI ст., костел XVII ст., монастир кармеліток XVII століття та монастир бернардинів тої ж пори. Будівлі міста ще зберігали сліди недавньої пожежі, від якої Дубно сильно потерпіло, наприклад, згорів монастир кармеліток. Мабуть, Кобзаря зацікавили й руїни Преображенського монастиря, про гідну історію якого могли розповісти місцеві жителі. Патроном монастиря колись був Костянтин Острозький, а ігуменом Іов Печорський, тут містилася цінна бібліотека. Монастир — свідок жорстокої релігійної боротьби, довгий час і після переходу Волині до Росії (1893 р.) залишався уніатським, у зв’язку з чим і був закритий. 
На фото (зліва направо): приміщення колишнього монастиря кармеліток, Луцька брама, монастир бернардинів, Спасівська церква.

Мальовничі місця спостерігав Тарас Григорович, проїжджаючи дубенською землею. Ці краєвиди поет майстерно відтворив у повісті «Варнак». Таким скажімо, є опис хутора поблизу Дубна, де одужував головний герой твору.

„Сиджу, було, собі й любуюся невеличким прозорим ставком, заквітчаним зеленим очеретом і греблею, осадженою з обох боків старими вербами, що поопускали свої віття в прозору воду. На березі, коло греблі, маленький човник, перекинутий догори дном. А кругом хутора – дубовий ліс непрохідний, тільки в одному місці є наче просіка, ніби зумисне прорубана, щоб доповнити пейзаж. А в цій просіці далеко на обрії синіють, мов величезні бастіони одроги Карпатських гір.
Я оживав, дивлячись на цю чудову чарівницю природу…”


Донині серед жителів сіл Підлужжя, Птича Дубенського району побутує легенда про Тарасову криницю. Так називають джерельце в урочищі біля Підлужжя. Сюди, як розповідають, приходив Кобзар вгамувати спрагу. А напившись чистої студеної води, він довго сидів біля джерела, думав і щось записував до свого зошита. За сюжетом цієї легенди, дубенський митець Микола Тимчак створив живописне полотно „Шевченко в селі Підлужжя”.

Далі подорожанин їхав через Кременець на Почаїв, де провів кілька днів, виконуючи завдання Археографічної комісії — малюнки Лаври. На зворотному шляху він, очевидно, відвідав ще кілька місць на карті Рівненщини: Козин (де зберігалися залишки древнього замку), Радзивилів, села Острів, Пляшева, Верба. Містечко Верба (нині село Дубенського району) було поштовою станцією тракту. У повісті «Варнак» згадується «Из Кременца пошел я через село Вербы в Дубно, а из Дубна на Острог, Корец и на Новгород-Волынский…». Верба, розташована на річці Ікві, була розкиданим невпорядкованим поселенням, оточеним сосновим бором. Гадаємо, поет оглянув містечко, мав тут розмову з селянами, які розповідали про неймовірно жорстокого пана. Можливо, чув він перекази про народного месника-варнака. В усякому разі, чимало деталей поеми «Варнак» та однойменної повісті, здається, найбільше нагадують Вербу серед відомих нам місць перебування Шевченка у цьому краї. Перебуваючи на засланні в Кос-Аралі, якось ідучи понад Елеком, він зустрівся зі старим каторжником, варнаком – учасником народного повстання на Волині. Дід був родом з-над Ікви, звідти, де побував поет, мандруючи по Волині. Настільки зворушливою і хвилюючою була ця зустріч, що Шевченко пише поему „Варнак”, у якій з’явилися наступні рядки:

Тиняючись на чужині
Понад Елеком, стрів я діда.
Вельми старого. Наче земляк
І недоучений варнак
Старий той був. Та у неділю
Якось у полі ми зустрілись
Та й забалакались. Старий
Згадав свою Волинь святую 
І волю-долю молодую, 
Свою бувальщину.
„Багато дечого не стало, — 
Сказав старий – води чимало
Із Ікви в море утекло…
Над Іквою було село,
У тім селі на безталання
Та на погибель виріс я.
Лихая доленька моя!..

Багато легенд, переказів про перебування поета в нашому краї збереглися і до сьогодні. У шістдесятих роках XX ст. в селі Пирятин Дубенського району записано такий переказ:

„Давно це було. Одного разу біля пирятинського ставу по дорозі з Почаєва та Крем’янця зупинився візок. З нього ступив на землю вже літній чоловік з обвислими вусами. Зняв свої пожитки. Тихою ходою підійшов до ставу, ополоснув руки і високе чоло.
Оглянувся довкола і, помітивши розлогу вербу, сів під нею перепочити. Перекусив цей чоловік, а потім вийняв з плескатої дерев’яної скриньки аркуш паперу і почав щось малювати вуглиною. Поблизу сільський хлопець пас вівці.Побачив його подорожній і запитав:
— Як звати тебе і чиї вівці пасеш?
— Звісно, панські, — відповів той.
— І коли ми вже свої будемо пасти…, — журно похитав головою вусатий чоловік. А потім, показуючи поглядом на земляні вали, промовив:
— Отут кляті бусурмани Богдана тримали (мова йде про битву під Берестечком, коли татари захопили Богдана Хмельницького в полон).
Закінчив малювати, зібрав свої речі, сів на візок і поїхав десь туди, до Радзивилова.
На третій день, коли порожній візок повертався тим самим шляхом, пастух запитав візника:
— А що то за чоловік був з вами?
— Маляр Шевченко.
Підріс пастух і згодом багато почув про Шевченка. Все шкодував:
— Ех знав би, що то він, в ноги б йому поклонився.
До самої смерті розказував він людям про свою зустріч біля ставу з Тарасом Григоровичем Шевченком.»

Прямих свідчень про відвідання поетом місця Берестецької битви не збереглось. Але дослідники вважають, що Кобзар добре знав про трагедію українського народу, місцем якої в червні 1651 року стало поле під Берестечком (містечко Горохівського р-ну Волинської обл.) поблизу рівненських сіл Пляшева та Острів. Тут відбулась велика битва військ Богдана Хмельницького та польського короля Яна Казиміра, відома в історії визвольної війни українського народу. Не міг Кобзар не побувати на місці вічного спочинку героїв Берестечка. Згодом у Кос-Аралі він пише вірш, присвячений цій події, в якому з глибоким співчуттям оспівує трагедію і мужність свого народу:

Ой чого ти почорніло
Зеленеє поле?
Почорніло я від крові
За вольную волю.
Круг містечка Берестечка
На чотири милі
Мене славні запорожці
Своїм трупом вкрили.
Та ще мене гайворони
Укрили з півночі…
Клюють очі козацькії,
А трупу не хочуть.
Почорніло я, зелене,
Та за вашу волю…
Я знов буду зеленіти,
А ви вже ніколи
Не вернетеся на волю,
Будете орати
Мене стиха та, орючи,
Долю проклинати.

Всемогутній час майже не залишив якихось зовнішніх слідів кривавого побоїща. Берестецьке поле знову зеленіло. Тільки селяни, орючи землю, часто натрапляли на людські кістки та поржавілі військові регалії. Народ зберігав вдячну пам’ять про місце козацької звитяги. Сюди у 1912 р. перенесено з с.Острів дерев’яну церкву св.Михаїла (збудовану 1650 року), в якій за легендою молився напередодні битви Богдан Хмельницький. У 1914 році тут завершено будівництво Георгіївської церкви-мавзолею, де зберігаються останки героїв. У 1991 році було споруджено пам’ятник загиблим у битві. Нині тут – Національний історико-меморіальний заповідник „Поле Берестецької битви”, який в народі називають „Козацькі могили”.

З Берестечка Кобзар, як гадаємо, повертався на Житомир уже знайомим йому шляхом. Свідчень про відвідування Шевченком міста Рівного немає. Рівне на ті часи було типовим провінційним містечком, невпорядкованим, з брудними вулицями. З архітектури тут вартими уваги були хіба що палац Любомирських, будинок гімназії, щойно зведений, та культові споруди. В Успенській церкві XVIII століття, за переказами, бував Гонта, ватажок гайдамацького повстання 1768 року. 

 

На фото (зліва направо): Успенська церква, будинок гімназії (нині — краєзнавчий музей), палац Любомирських

 

 

 

На зворотному шляху подорожній квапився: наближався до кінця другий місяць осені і, хоч він був погожим, треба було поспішати, аби закінчити мандрівку до періоду затяжних дощів, коли гужове сполучення дуже ускладнювалось через бездоріжжя. Тому Шевченко навряд чи зупинявся десь надовго. Поет завершував свою чергову подорож, «измеривши вдоль и поперек Волынь и Подолию».

У 40—50-і роки XIXст. форми експлуатації селянства в Україні ставали особливо звироднілими. Власть імущі будь-що старалися зберегти давно віджиле кріпацтво. Значна кількість панських маєтків передавалася посесорам і найманим управителям, які доводили покріпачених селян до крайнього зубожіння. Картини селянського побуту того часу наповнювали жахом вразливого пристрасного поета. У дорожньому зошитку, в якому поет робив зарисовки, зберігся лаконічний, але промовистий запис рукою самого Кобзаря: «Всюди їздив — і всюди плакав».

Та разом з тим Шевченко зумів побачити «іскру огню великого» у волелюбних прагненнях жителів краю. На той час царизм, переляканий народними заворушеннями в сусідній Галичині, що входила до складу Австрійської імперії, ввів у Волинській губернії воєнний стан. Власті прагнули за будь-яку ціну не допустити подібних «безпорядків» на Волині. Будь-який вільнодумний виступ карався нещадно, і все ж селяни нашого краю зважувались на такі виступи. У березні 1847 року жителі Верби Дубнівського повіту подали скаргу на місцевого поміщика волинському генерал-губернатору. Вони писали про непосильну працю на панщині, дні яко нерідко поширювалися на свята й вихідні. Типовими були випадки жахливого самочинства панів, коли кріпаків на смерть карали різками чи за найменшу провину або непокору віддавали в рекрути. Такі факти, очевидно, стали відомими й Шевченкові Пізніше вони знайдуть відгук у його творах, зокрема, поемі «Варнак».

Глибокі враження волинсько-подільcької подорожі Т.Г.Шевченко не раз художньо осмислював у подальшій творчості, в поезії і прозі. Щоправда, не одразу він зміг зайнятися цим. Адже наступний кількамісячний період його «вільного» життя був ущерть завантаженим подіями, клопотами, поїздками тощо. А вже 5 квітня Тараса Григоровича було арештовано у справі Кирило-Мефодіївського товариства.

 


За матеріалами "Шевченко і Ровенщина"
Ярослав Поліщук
1989

 

 

 

 

 

Обсуждение закрыто.