Літературні твори учасників Всеукраїнського конкурсу «Мрії про Україну: дитячий погляд» (2016 р.)

Літературні твори учасників Всеукраїнського конкурсу
«Мрії про Україну: дитячий погляд»


Мрію…

Мрію про мир на землі України,

Хочу, щоб в щасті жили всі родини,

Слово Шевченка як всіх об’єднає,

Ворога швидко Вкраїна здолає!

Вірю, співатимуть люди на сході,

Тиша і спокій настане в природі.

Нас, українців, не роз’єднати,

Зможем війні ми протистояти.

Прагнемо волі, бо ми з України,

І не страшні нам ніякі руїни.

В серці – Кобзар, а в думках – слово Боже.

Ми – патріоти, це нам допоможе.

Знову всміхнутись і жити щасливо.

Мир для держави – це зараз важливо.

Сильні ми духом – в нас вірив Тарас,

Жовто-блакитні ж бо душі у нас!

Оксана Дацишина, 15 років, с.Кунин Здолбунівського р-ну

Думка

Напишіть мені рядки біля обеліска,

Що стоїть на пагорбі з поглядом у минуле,

І скажи мені, моя думка клята,

Чи Шевченкові слова будитимуть

у майбутньому?

Вже не буде у нас більше крові у дзвонах,

Скинутих з Афону.

І нехай поплаче мати за свого синочка,

Що поклав своє життя за твою волю

І за нашу молодую долю.

І великий скрегіт зубовний буде у народі

За велику славу Небесної сотні,

І за ту війну, що  із вірогромом   у думи

До нас приходить.

І, напевне, в Україні пам’ять вічно ходить –

За мільйони душ, що лежать у трунах,

Покладених низько в землю,

із хрестами на грудях.

Не забудьте, люди, поставити свічку,

За волю і славу нашого народу.

Ми тебе врятуємо, рідна Україно, —

Тільки попроси у Бога вічного спасіння…

Юліан Юрків, 14 років, с.Івання Дубенського р-ну


Кожен має Батьківщину

Рибці добре

у ставочку,

Квітці добре

у садочку.

Пташеняті –

у гніздечку,

Що на липі,

на вершечку.

Добре коникам

у лузі,

Каченятам –

у калюжі,

А верблюдам –

у пустелі,

Де піски і голі скелі…

А дитині – у хатині,

Там, де вогнище

родинне,

Там, де рідні

мама й тато –

Добре в будень

там і в свято.

Саме тут,

де ця хатина –

Наша рідна

Батьківщина!

Тут проляже

для дитини

Від воріт життя

стежина.

Тут безмежно

небо синє,

З уст матусі

пісня лине.

Розумію я щоднини:

Я – дитина України.

В ріднім краї

проживаю,

Тут я сонце

зустрічаю,

З соловейком

розмовляю

Й вишиванку

вишиваю.

Рідну мову

добре знаю,

Повсякчас її плекаю:

І читаю, і співаю.

І у віршах прославляю.

Тут воркують

голубочки

І бринять дзвінкі

струмочки,

Ясне сонце тут

сміється

І веселка в небі

в’ється.

А в садах

побіля хати

Пахнуть чебреці

і м’яти.

Рік, озер, лісів багато…

Щастя тут

вдалось спізнати.

Запитайте: де цей рай

ВІДПОВІМ:

Це рідний край!

Неповторна і єдина

Наша рідна Україна.

Анна Орлова, 12 років, м.Дубно


«Одна калина за вікном…»

Поспішаю до школи. На вулицях міста, у транспорті точаться розмови переважно про політику, про вибори. Намагаюся не слухати, адже на думці – святкування Дня гімназії, мій виступ…

Цікаво пройшов концерт, водили хороводи навколо ватри, співали пісень. Я також задоволена своїм виступом.

Ось нарешті – вдома, вмикаю телевізор – знову про політику, про «опозицію», про якийсь розподіл України… І раптом – слова пісні, які мені дуже подобаються: «Одна калина за вікном, одна родина за столом. І Україна,бо в нас іншої – нема…»

Уже не слухаю новини, бо намагаюся осмислити, проаналізувати почуте – слова з пісні та події. Я – маленька часточка народу. Таких, як я, юних – багато. Ми – майбутнє держави.

Мимоволі поринаю в минуле, шукаючи на прикладі долі Великого Поета відповіді на сьогоднішні питання. Адже так часто на уроках літератури чула вислів «Шевченко і Україна».

Україна… Вона завжди спливала в зболених спогадах Кобзаря «садком вишневим коло хати», плином сивого Дніпра, високими могилами-курганами в безкрайному степу, піснею старого Перебенді-кобзаря.

Тарас Шевченко вірив, що «на оновленій землі /Врага не буде супостата, /А буде син, і буде мати, /І будуть люди на землі», і Вкраїна стане єдиною, соборною, вільною.

Пізнавши 24 серпня 1991 року велике щастя воскресіння України, ми були певні, що здійснився Шевченків заповіт. Але минули роки і бачимо, що й хата наша ще не зовсім наша, і правди в ній мало, і сила неусвідомлена, і воля роз’єднана…

Ми, молоде покоління, ще скажемо своє слово і зробимо все, щоб люди жили в нашій Україні гідно, щоб ніхто не міг їх роз’єднати, бо велич і могутність держави – у соборності.

«Одна калина за вікном, одна родина за столом, і Україна, бо в нас іншої — нема…»

Дарина Конюрська, 14 років, м.Дубно


Крізь віки

Посміхнулась замріяна, окинула оком береги Дніпра. Яка ж краса, леле!

Ой Ладо, Ладо…

Стрункі дівчата, довгокосі, тендітні та мужні голубоокі хлопці. Який же спів у них високий, мелодійний, аж луна тремтить:

Ой Ладо, Ладо…

Впадуть скоро у воду ваші діти, кам’яні ідоли, та не журіться! Нова віра – то не лише ваші сльози, страх, невідомість, то не лише хрест та кадило, а любов, прощення, церква і книги… Книги, книги, діти! Зміцнію разом з вами, на ноги стану, у літописах оживу, на весь світ про вас розкажу…

…Віки, віки, століття. Змінюється час, змінюються покоління, змінююся і я. Коли ревіли монголи, палили, вбивали, бранців тисячами у полон гнали, думала – пропаду… Та ні! Всевишній могутній під свою опіку взяв. Вистояла. Пережила якось і сигізмундів, і ягайлів, і литовські статути. Аж тут – крила хочуть відтяти; молитву відібрати. Польською розмовляють, співають та моляться, і єзуїти, єзуїти, унії, унії – аж в очах рябить. Горе ж нам, діточки, горе.

…Засвистали козаченьки в похід з полуночі,

Виплакала Марусенька свої карі очі…

Надихай, Марусю, надихай, Чураївно! Он Богун, Нечай, Богдан… З вами я, діти, а з нами – Бог, і сила, і слава… Схрестилися шаблі, не одна фортеця впала… Вже потрохи з колін встаю. Аж тут, Боже, мій Боже, — Берестечко, ляхи та татари – зрадники.

Прости, мамо…

Хай тобі Бог простить, батьку Хмелю…

Рвали, шматували, до білої кості тіло виривали. Вже поклав за мене голову буйну і Тетеря, і Полуботок, і Дорошенко, і Мазепа. Діти мої, орлята…

… Ожила потроху, очуняла. В тих мужицьких хатах чорних, нетоплених, серед тих дітей голодних та змучених. Вже й посміхнулась у Котляревського, вже й у кобзарів забриніла. Що ті укази Емські, циркуляри Валуївські – ніщо… Бо Сина породила, Пророка, Генія, Шевченка породила. Як матір розцвіла, горда стала.

У нашім раї на землі нічого кращого немає,

Як тая мати молодая з своїм дитяточком малим…

…Вже й не думала, що свою «Сибір несходиму зійду…» Вся Колима трупами дітей моїх встелена. «Молчать, молчать, ХОХЛЫ»

Чому ж ти, сусіде, ворожий такий до мене? Чому лихий, немилосердний? Мало вам ще Волновахи, Іловайська, Маріуполя?..

Та не скорюсь, не впаду вам до ніг. Бо горді сини  й дочки мої, сильна наша Україна. А я – мова цієї країни, українська мова. Затямте: нескорена, могутня, нездоланна! Ще не вмерла України ні слава, ні воля…

Світлана Бондарчук, 12 років, с.Будераж Дубенського р-ну.


Мова у нас одна

Посперечалися Орел із Синичкою: чия мова краща.

Моя мова – це засніжені гори, — сказав Орел.

Not, my best languale, — заговорила Синичка.

Цю розмову перебила розумна Сова:

-Орле, Синичко, для кожного із вас своя мова найкраща. Твоя мова, Синичко, англійська. Мова туманного Альбіону. Вона – елегантна та неповторна. Твоя, Орле, українська. Мова землі калинової. Багатогранна та квітуча.

Кожна гарна по-своєму!

Мораль: Люби мову землі, на якій народився. Але, коли не хочеш вивчати інших мов – не критикуй.

Вікторія Степасюк, 13 років, с.Турковачі Дубенського р-ну

Мрії про Україну

Я виросла в Україні

Це край соловїних дібров.

І тут моє рідне коріння,

До милого краю любов.

Я мрію про мир на Вкраїні,

Бо вже настраждалась вона.

Невинні загинули люди –

Забрала проклята війна.

Я хочу щасливої долі

Для рідної неньки — землі.

Бажаю і сили, і волі.

Хай зникнуть всі біди в імлі.

І в серці жаріє надія

На світле твоє майбуття.

Я знаю, надіюсь і вірю,

Бо буде прекрасним життя.

Лебідь Каріна, 12 років, м.Радивилів

Я люблю свою Країну

Я люблю свою країну –

Незалежну Батьківщину,

Бо вона — лише одна,

Рідна й мила сторона.

Я люблю свою країну.

Є в ній пісня соловїна.

Є у ній степи безкраї

І блакить у небокраї.

Відблиск жовтої пшениці,

Ніжна зелень у травиці

І блакить ясного неба

Що для радості ще треба!

Я люблю свою країну –

Вільну, милу Україну, —

За її квітучу вроду,

Щирість, відданість народу.

Хай її шанують люди

Й слава лине хай повсюди.

То ж і ти люби свій край

І його оберігай!

Богдана Калошкіна, 11 років, м. Дубно


Я вірю в майбутнє твоє, Україно!

Я вірю в майбутнє твоє, Україно!

Пташки співають в гаю соловїнім,

А річка буде прозора, чистенька.

І буде тато знати і ненька:

«Живу в Україні – прекрасній та милій,

І це рідний край мій – він самий красивий

Ми будемо жити безбідно, безхмарно,

І наше старання не пропаде марно!

Збудуємо білу, затишну хатину!

І скаже тоді вам кожна дитина:

«Нема ніде краще, ніж в нашій країні!

Ти  гордість моя, наша рідна Вкраїна

Запрацює  достойно і лікар, і вчитель!

Очолить країну гідний правитель!

Я вірю – діждемося тієї години,

Коли відповість вам кожна людина:

«Без України не знаю, як жити»,

Буду рідненьку всім серцем любити

Драганчук Дарина, 12 років, с. Мирне, Костопільський район


Мої мрії

Україно, ненько, ми – іще малі,

Але хочем жити в мирі на землі.

Щоб співав у небі пісню волі птах,

Щоб літати легко в вишиваних снах

За народ стражденний і священний твій

Ми, тобі Вкраїно, шлем уклін земний!

Хоч іще маленькі, та в серці-вогонь,

Палко припадаєм до твоїх долонь.

Трісне чорна скеля, і заб’є  ручай,

Бо добро і правда переможуть, знай!

А нещастя й біди – кануть в небуття

Завтра зійде сонце миру і життя!

Левінська Катерина, 15 років, с. Малі Сади, Дубенський район


Україні жити в мирі і добрі

Коли закінчиться війна,

Засяє зірка України

І знов повернеться весна

До місця, де були руїни.

Вона понівечені душі

Загоїть, серце звеселить,

В розмай одягне гаї й кручі,

Пташиним співом задзвенить.

Я бачу велич України,

Її успішне майбуття,

Заможні села і родини,

Веселий сміх, стрімке життя.

Шумить тут ліс, росте калина,

А в полі – щедрий урожай,

Щасливі ненька і дитина.

Хіба ж таке життя не рай?

Пошана гідній тут людині,

Для молоді відкритий шлях.

Працюй, твори, пиши картини

Твій успіх у твоїх руках.

Лунає мова соловїна,

Єднає нас в один народ.

І кріпне з року в рік Вкраїна,

Щоб досягти нових висот.

Над нами синє, мирне небо,

В річках хлюпоче водограй.

І хвилюватися не треба,

Що хтось спаплюжить рідний край.

Бо на заваді стане безліч

Міцних, хоробрих козаків.

На ворога чекає відсіч,

Гостинність — на своїх братів.

Відстоїмо свою державу —

Нашу звитягу бачив світ.

Не зганьбимо козацьку славу,

Живе Шевченка заповіт.

Нам Бог всім дав благословення,

Щоб жити в мирі і добрі

І правди сіяти насіння

На обітованій землі.

Я знаю, Україні жити,

Ведичними шляхами йти.

Нам треба лиш її любити,

Як матір рідну берегти.

Баланович  Жанна, 16 років, с. Березове, Рокитнівського району


Мрії про Україну

Я народилася в Україні і пишаюся тим, що є українкою. Всі ми – сини й доньки України. Щиро й безмежно люблю свою державу, її звичаї, традиції, мову. Україна для мене – це скарб. Вона дуже гарна, квітуча, родюча. Де б я не була, Україна завжди в моєму серці!

Усі люди про щось мріють, я також маю багато мрій. Найбільша з них – мир на Україні. Я не хочу, щоб була війна, бо вона тільки всім шкодить. Мені дуже боляче бачити по телевізору зруйновані українські міста і села, а найстрашніше – це зруйновані людські долі! Страждають невинні люди, ті, які не хочуть війни. Понад усе я хочу, щоб Україна жила вічно, без війни! Я хочу, щоб люди не боялися виходити зі своїх домівок, щоб діти могли ходити до школи, здобувати знання, щоб у їхньому житті завжди панували мир, спокій, злагода і благополуччя! Я так не хочу, щоб наші брати, батьки, діди гинули на війні.

Важка доля випала нашій державі, але ми подолаємо будь-які труднощі, тому що українці – мужній та сильний народ. І так буде завжди!

Не я одна задумуюся над долею України, а й мільйони наших громадян. Кожен народ бажає кращого своїй країні, так і я бажаю Україні процвітання!

У майбутньому бачу Україну вільною і незалежною державою. Вірю, що скоро настане мир на нашій українській землі, але для цього потрібно багато працювати, адже ми самі творимо своє майбутнє. Це наші вчинки, наші рішення.

Я пишаюся своїм народом, працьовитим, гордим, добрим, милосердним. Багато йому довелося пережити. Проте українці не впали духом, бо не можна знищити той народ, в серці якого живе незгасне полумя любові до рідної землі!

Нехай у серці кожного з нас завжди лунає: Україна – це я, Україна – це ти, Україна – це наша країна! Шануймося, бо ми того варті!

Савчук Яна, 12 років, м. Здолбунів

Майбутнє чекає на нас

УкраїнаМій рідний край, моя БатьківщинаТут я народилася, тут я і живу! У країні краси, величі, радості і смутку зростаю я. Звідси почну свій шлях, встелений вишитими рушниками мами та бабусі – у життя

Моя Україна – колиска заповітних мрій, надія на волю і кращу долю. Фундаментом долі  нашої країни є палка любов українців до рідного краю – благодатного куточка на землі, де тихі води і ясні зорі, де лани золотої пшениці, де калина під вікном батьківської хати, де все майорить кольорами веселки.

Ми – молоде покоління, майбутні господарі і будівники держави – Україна. У наших душах і серцях закладено надійний автентичний код українця, який свято береже віру у справедливість. Наше завдання – шукати шляхи єднання нації, возвеличення її талантами, сміливістю, наполегливістю та бережливістю. Ми маємо докласти максимум зусиль, щоб зберегти край, де кожна квіточка, кожна травинка та стеблинка найдорожчі за всі скарби світу разом узяті, бо политі кровю наших славних героїв.

Справжні патріоти, справжні українці, як ангели – охоронці нашої державності, ціною власного життя бережуть незалежність і суверенітет України. Обєднавшись, станемо непереможними, дужі духом та добрі серцем! Майбутнє чекає на нас, вольових та сильних, що прагнуть жити в мирі та злагоді. Країна з надією дивиться в завтрашній день, коли небо окропить землю життєдайним дощем миру, а усмішки українців зігріють теплом кожен клаптик її.

Україно! Я мрію про день, коли ти розправиш свої плечі – крила з барвінку, любистку та мяти і піднімешся до тих вершин, де панує тільки добро і краса. У тих висотах праведності і моралі, живе віра у міцну, єдину родину – країну, кожен із членів якої  зможе гордо сказати:

«Я щасливий, бо я – Українець!»

Прокопчук Карина, 13 років, с. Бродець, Дубровицького р-ну


«Мрії про Україну: дитячий погляд»

В нашій сімї є традиція, кожного року у девяту неділю після Великодня, ми їдемо в село Пляшева, щоб вшанувати память козаків і селян, які загинули у битві під Берестечком 1651 року, що боролися за кращу долю для своєї Батьківщини. Вільної України, в якій я зараз живу.

Ступаючи по священній землі, яка всіяна кістками козаків, відчуваю особливий трепет. Чуючи гучні залпи гармат і відвідуючи козацькі табори, подумки переношусь у ті часи. І так хочеться, щоб добра слава українських лицарів, козацький дух яких присутній на Козацьких могилах, долинула до кожної людини в нашій державі. І не тільки в ці святкові дні, а і в повсякдень, в нашій Україні відроджувався козацький дух.

Козацькі війська у всі часи боронили рідний народ і свою землю, прагнули свободи , незалежності і утворення власної самостійності  держави. Саме козаки приклали багато зусиль для того, щоб наш народ мав якомога більше освічених і вчених людей, які б могли захищати своїх співвітчизників від нападів на їх віру, від посягань на культуру та традиції.

Мрію, щоб молоді хлопці брали з козаків приклад і були такими ж щедрими, безкорисними, чесними, добросердечними і вірними. Хочу, щоб взірцем для наслідування стали такі козацькі чесноти, як глибока повага до старших людей бо, нажаль в наш час життєвий досвід і мудрість старших людей не мають ніякої ваги. Не менш мені імпонує і вірність у дружбі, бо гірко спостерігати як у нашому світі люди заради власної вигоди зраджують друзів.

Багато чого можна запозичити у козаків сучасній молоді. Але головне, що було у козаків і що потребує відродження у сьогоденні – це висока громадська свідомість наших предків. Я хочу, щоб всі українці дбали про культурне і духовне відродження і пишалися тим, що ми – УКРАЇНЦІ.

Волохов Дмитро, 16 років, м. Корець

 

 

Обсуждение закрыто.