«Творчі канікули». Роботи учасників 11-13 р. (2017 р.)

Роботи учасників конкурсу «Творчі канікули«
Вікова категорія 11-13 років

І.  Номінація «Знайомтеся – це ми»

Футбольна слава

Дві перерви в нашій школі,
Де під вікнами тополі, 
Ми ганяли у футбол:
Пас, удар – красивий гол!
А як третя почалась – 
Тут вже гра не задалась.
Мчу по полю, як Шевченко,
Вдарив сильно, височенько,
М’яч летить красиво, швидко
І влучає… прямо в шибку!
Скло дзвенить, пищать дівчата,
Чую – вже біжать фанати:
Хочуть почесті віддати –
Щиро поаплодувати.
Вчителі всі, і директор,
І сантехнік, дядько Федір;
Мчить фізрук, як бистра лань,
Оцінити мій талант.
Я ж – скромняга із скромняг.
Честь така мені – в «напряг».
Тож сховався я в садку,
У тихесенькім дворку.
А мене усі шукають,
В кабінети заглядають.
Раптом чую за спиною:
— Ось він, наш герой футболу!
Повертаюсь я навколо – 
Там стоїть двірник Микола!
Ну, а поруч – сам директор:
Погляд  ясний, як прожектор!
А що далі – не цікаво…
Ось вона — футбольна слава!

Жильчук Дар’я, 11 років, Рівненська обл., м. Вараш

 

 

ІІ. Номінація «Так, я люблю Україну» /2 переможці/

 

Моя земля

Я з тих країв, де шерхнуть очерети,

Де тихий шум замріяних дібров.

Я з тих країв, де люди всі – поети,

Де кожен синьоок і чорнобров.

Я з тих країв, де завжди чисті плеса

Озер і рік не губляться в багні.

Я з тих країв, де і Самчук, і Леся,

Красу душі заповіли  мені.

Я з тих країв , де про Шевченка пам’ять

Дзвенить і досі спогадом живим.

Я з тих країв, де книга змалку вабить

Усіх, хто лиш читати  вмів.

Життя героїв, їхні вчинки гарні,

Історія Вкраїнської землі —

Усі незнані і всі  знані грані

Відкриє книга трепетно мені.

Вовк Катерина, 13 років, Рівненська обл.,  Дубенський р-н, с.Верба

 

Так, я люблю Україну!

Я народилася в маленькому селі, позначки якого навіть немає на карті. Воно заховалося між густими високими соснами та лапатими ялинами,  тому, напевно, і називається Єльне.

З самого малечку я чула від мами, бабусі, вчителів: «Треба любити свою Батьківщину». Дуже часто я розмірковувала: «Як це любити Україну? Що це означає?»

Цього літа мені виповнилося дванадцять років і я перейшла до сьомого класу. Я дуже люблю читати, співати, спілкуватися з друзями. Звичайно, я ще не доросла, я підліток, і можливо  не все розумію так, як дорослі, але вже з впевненістю можу сказати: «Так, я люблю свою Україну!»

Моє село  маленьке, та для мене воно — найкраще в світі. Особливо гарне воно весною, коли тоне у зелені садків і ніби вдягається у вишиванку.

Я так люблю проснутися раненько і почути, як заливається співом соловейко у нас під вікном на кущі калини. Мені дуже подобається бігти вузенькою стежечкою-змійкою між стиглого колосся пшениці і гладити його колючі вусики, навіть розмовляти з ним , як вчила мене бабуся. Люблю з дівчатами плести вінки і милуватися різнобарвним килимом квітів на клумбі. Ну хіба ж іще десь є така краса? Я знаю, люблю своє село, отже люблю Україну.

Коли я була зовсім маленька, мама співала мені колискові пісні. Тільки-но я чула мамин спів,  я ніби завмирала, слухала не ворухнувшись і бачила перед собою героїв із маминої пісні. Я впевнена, коли виросту, обов’язково буду співати мамині колискові своїм діткам, бо нема на світі чарівнішої мелодії за мамину колискову. До речі, моя мама закохана в українські народні пісні і я біля неї також вчуся співати. Ми навіть можемо вивести пісню дуетом. Часто виконуємо пісенні твори на  концертах у сільському клубі. І тоді летить чарівна українська пісня на весь зал: про жіночу долю, нерозділене кохання, важку працю або ж, навпаки, про щастя, радість і любов.

Від  любові до української пісні, в честь видатної співачки   Соломії Крушельницької,   мені, мабуть, і дісталося від моїх батьків таке чарівне українське ім’я – Соломія. Ось так ми з мамою любимо свою пісенну Україну.

Я дуже люблю своїх батьків, братів та племінників. Ми розуміємо один одного, допомагаємо. Часто збираємося разом, їздимо відпочивати,  або просто любимо посидіти з чашкою запашної кави, яку так смачно вміє приготувати лише моя мама. Адже сім’я – це головне в житті кожної людини і треба вміти шанувати ті щасливі моменти, коли можна побути всім разом.

Кожної неділі з самого ранку над селом чарівним голосом б’ють дзвони Свято-Михайлівської церкви і  скликають всіх жителів нашого села до храму. Їх магічний звук  проникає в саме серце і просто неможливо в цей час всидіти вдома і ми йдемо до святині, де все заворожує і зачаровує, де хочеться просто мовчати і слухати ангельський спів церковного хору. Так,  я люблю свою духовну Україну.

Скоро закінчиться літо. Я з нетерпінням чекаю, коли споришева стежечка заведе мене до школи у мій клас. Я навіть відчуваю той, ні з чим  незрівнянний,  запах свіжопофарбованої школи. Я скучила за своїми подругами, за вчителями, за навчанням. Мені подобається вчитися, кожен день пізнавати  щось нове, відкривати незвідане. Особливо я люблю географію і біологію. Дуже вже цікавий світ рослин і тварин. Ми з однокласниками та нашою вчителькою часто ходимо на екскурсії, де спостерігаємо за життям тварин та допомагаємо їм. Разом ми побудували багато годівничок для пташок, відшукали та обгородили десятки мурашників, а зимою підгодовували звірів і, звичайно, весело проводили час. Ну хіба ж не цікаве шкільне життя?

Я мрію на відмінно закінчити школу, в майбутньому стати хорошим лікарем, щоб допомагати людям. Так, я люблю свою Україну.

Мені дуже болить сьогодення нашої держави. Дуже прикро, що в країні соняшників, родючих земель та червоних маків іде війна. Дуже шкода молодих українських людей, які віддали своє життя за нашу Батьківщину. Вони стали героями та, на жаль, посмертно. Наш народ ніколи не забуде про такий подвиг і пам’ять про них вічна. Так хочеться допомогти  молодим воїнам, які сьогодні на передовій  забезпечують нам мир і спокій. Та що можуть зробити діти? Вірити  і молитися. Я візьму папір та ручку і напишу листа до наших воїнів. Розкажу про те, що вірю в них, прошу Бога, щоб якнайшвидше закінчилася війна і всі повернулися живими і здоровими до своїх матерів,  дітей,  своїх сімей. Подякую за мирне небо, за те, що можу спокійно ходити до школи, гратися, спілкуватися. Так, я люблю свою мужню Україну.

Я пишаюся тим, що народилася в Україні, маю українське ім’я, розмовляю українською мовою. Я вірю в майбутнє своєї держави, в те, що над нами завжди буде чисте голубе небо і жодна хмаринка не нагадає нам про війну і горе, про біль і розлуки, про дитячий плач і материнські сльози.

Я вірю, що на наших полях буде рости пшениця, наливатися сонцем виноград, що прилетить до нас вітер хороших змін і всі будуть щасливі на рідній українській землі.

Адже по іншому і бути не може. Бо лише в Україні живуть найкращі люди: роботящі, віддані, мужні, привітні. Підростає нове покоління українців. І хоч ми ще малі, та всі по- своєму любимо Україну. І наша сила в нашій єдності. Якщо ми всі зберемося разом, візьмемося за руки і голосно вигукнем: «Так, ми любимо свою Україну!», тоді ніякий ворог нам не страшний.

Ми здатні звернути гори за вільну, щасливу, квітучу Україну.

Кибукевич Соломія Вікторівна, 12 років, Рівненська обл., Рокитнівський р-н., с. Єльно

 

ІІІ. Номінація «Природа – джерело натхнення та краси» /2 переможці/

«Природа їм натхнення додала…»

Наше миле серцю Дубровицьке Полісся є складовою частиною Рівненського природного заповідника. Районне містечко Дубровиця розташоване на берегах швидкоплинної  Горині і простягається своїми вулицями до  квітучих лук, сади і парки зливаються з  віковічними лісами, околиці переходять у широкі лани.   Природа нашого поліського краю – унікальна і неповторна. Переважно  місто оточене луками, маленькими болітцями і озерцями. Про це свідчать і промовисті назви окремих, умовно виділених територій  — озеро Сомине, Дукарівка, Бабина Погоня, Панське Болото, Видішова Гора та інші.

Природа завжди була невичерпним джерелом творчої наснаги для місцевих письменників та поетів, збирачів народної творчості, художників та простих жителів нашого краю. Рідні луги, береги Горині та Случа зобразив на своїх картинах місцевий художник Михайло Конончук. Всі його картини присвячені знайомим до болю краєвидам. Вранішнє плесо лісового озерця, рідні води та береги Горині, лісова галявинка, де ніби  завмерли  високі сосни…

Ці всі полотна бентежать душу, нагадують кожному, хто тут народився, про свою  малу батьківщину…

Відома на всю Україну народна майстриня, збирачка поліського фольклору Уляна Кот оспівує красу рідного краю в піснях, де йдеться про  отой барвінок зелененький, червону калину, явір кучерявий, про биструю річеньку. Вся її творчість  є мистецьким віддзеркаленням краси рідного краю.  Рідний поліський край оспівується в піснях «Да калінонько луговая», «Шуміт верба над водою», «Ой чого ти, вербо похиліласа», «Да дубровою воли гнала», які  створювала і сама народна співачка. А також, збирала, записувала, запам’ятовувала.  Їі виткане з поліського льону полотно, вишиті рушники із своєрідними узорами, притаманними тільки для нашого краю – всі ці дива,-  теж напевно творились під впливом нашої неповторної природи.

Значні і глибокі  поезії про природу є і уродженки м. Дубровиця, поетеси, залюбленої у поліський край —  Лідії  Шевело. Це головна її збірка «Дивокрай — Полісся» та цикл поезій «Цілющі трави гомонять», де авторка розповідає про цілющі властивості окремих рослин, їх використання у народних звичаях.

Світлі і натхненні поезії присвячені рідному краю залишив Василь Попенко – вчитель, краєзнавець і поет —  в поезіях «Лелеки», «Моя річка» «Закоханий у берізку і клена» та інші. У них  — захоплення й замилування сонячним храмом природи, невід’ємною частиною якого є людина.

А яке почуття щастя від рідного краю, милих краєвидів описує в своїх поезіях поетеса дубровиччини Ганна Дячок! Відчувається, що  вона закохана у рідну землю, у життя. Поезія Ганни Дячок особливо лірична і тепла, жіночна і материнська. ЇЇ рядки –

«В тихім озерці, де гуси купалися,
Краєм поліським я замилувалася.
Верби вдивлялися у плеса дзеркальні. 
І так оксамитились обрії дальні. 

Любий мій краю!»  — прості для слуху і разом з тим, в них присутній дух високої поезії.

Я вважаю, що саме так і має бути: людина завжди повинна відчувати свою нерозривну єдність з природою, бо вона сама є її дитям і вона відповідальна за її збереження.

Відчуття прекрасного — одна з тих властивостей, яка підносить нас, а природа –  те живе джерело, яке зажди живить наші душі, не дає нам  зачерствіти, а уяві і фантазії  — вичерпатися. Тож, нехай світ природи завжди буде невід’ємною складовою світу людини, нехай кожен із нас  бачить навколо  прекрасне.

Нехай природа завжди надихає нас на звершення, дарує сили, спокій і життя!

Деркі  Ая Насімівна, 11 років, Рівненська обл., м. Дубровиця

Українська  казка

Зелені  луки, безмежні  ниви,

Я – українка,  тому  й  щаслива,

Краса, мов казка, —  вкраїнське  диво,

Я із  полісся,  тому  й  щаслива.

Розквітлі липи  і  горді  клени,

Цей  край  батьком  є  для  мене.

Переді  мною  казка  оживає,

Такого  краю  більше  немає.

Колосся в  полі  золоте,

Тихо  розчеше  вітер,

Та й  у косички  заплете,

Вербички  юні  віти.

Шовкові   трави,

Мов  тихі  моря, —

Усе  це  диво  —

Моя  земля.

Бриж Марія Богданівна, 11 років, Рівненська обл., Сарненський р-н, с.Яринівка

 

ІV. Номінація «І в кожному із нас уже живе філософ»

 

У чому багатство?

Багато хто мріє про статки великі,

Заможне життя, безтурботне, легке.

Вважаючи, так може бути довіку,

Бажання здійсниться на раз будь-яке.

Багатство не в тому, щоб мати рахунки,

Щоб жити в котеджах, хвалитись комусь.

Коштовні робити собі подарунки,

Які набридатимуть швидко чомусь.

Як матимеш друзів — то будеш багатим,

Коли ти здоровий – ось щастя твоє.

Велика родина – ось це справжнє свято,

Де кожен частинку тепла віддає.

А ще дуже гарно, коли маєш мрію,

І справу хорошу ти робиш якусь.

Якщо маєш сили вселити надію

Тому, хто зневіривсь, чи просто спіткнувсь.

Багатство – це дружба, любов і підтримка.

Цінуй, якщо маєш найбільші скарби.

Знаходь для привітного слова хвилинку,

Вір в краще майбутнє і просто люби.

 

Веремчук Анастасія Іванівна, 12 років, Рівненська обл., Березнівський р-н, смт. Соснове

 

V. Номінація «Моя майбутня професія»

« Ким я стану в майбутньому?»

“У кожного є своє “я” і кожен хоче досягти чогось: хтось медиком, хтось вчителем, а хтось і диригентом хоче стать….”. Дійсно, люди змалку мріють кимось стати і не слід засуджувати їх рішення, навіть якщо ця робота здається нереальною, чи ви просто вважаєте, що ця людина не зможе з нею справитися. Можливо, для вас це здається нереальним , а для когось — це велика мрія.  Дитинство — це такий час, коли діти мріють , та згодом ця мрія може перестати бути мрією. Від самого дитинства і аж до десяти років я марила професією лікаря, це для мене була дуже благородна і хороша професія. Не лише я так вважала , але і моя сім’я, і родичі бачили мене в ролі лікаря, можливо і цей факт, вплив рідних, сприяв моїй  мрії. Що ж все-таки сталося і чому я змінила свою думку?! По-перше, коли я дізналась про всі труднощі цієї професії, я задумалась:  “А що, якщо це не моє і я нездатна з цим справитися ?”. Ні, я не боюся труднощів, але я відчула, що лікар — це не моє. По-друге, я відхилилась від мрії  про професію лікаря, відкривши у собі новий талант, талант до написання віршів  та оповідань. Одного разу, коли наша вчителька задала нам скласти  міні-віршик про мову, я дуже зраділа, адже напередодні я дізналась нове для себе слово «Альмаматер» — знання, і написала про це вірш. Коли на наступний день я його принесла, вчительці він дуже сподобався, хоча вірш був дуже простий і дитячий, та  все-таки вона у ньому щось знайшла. Вірш був таким:

Мова рідна, мов жар-птиця
Обдарована цариця.
Вдень, вночі плекає нас,
Альмаматер  ще  нам дасть.

Це був мій перший вірш, який я комусь показала. Ви запитаєте: «А як же батьки?». Спочатку я соромилась їм читати мої вірші, але згодом зрозуміла, що це не правильно і почала ділитись з ними своїм захопленням. Вони до цього віднеслись з розумінням і, напевно, з задоволенням та гордістю. Ось так я і вирішила пов’язати свою професію не з лікарнею, а з чимось більш творчим. Ні, професія лікаря для мене і досі благородна і хороша, можливо, до закінчення школи я і зміню своє рішення, але тоді було  так. Я  підросла, і моя  мрія знову змінилася.

“А ким же я хочу стати зараз?” Оскільки мене тягне більш до чогось творчого, я планую пов’язати своє життя з театром. Все тому, що мені дуже подобається, як  виконують свої ролі актори — це ціле мистецтво. Я, звичайно, розумію, що це також нелегка професія, але ж я не боюся труднощів і тим більше мені це дуже подобається.  А ще я дуже захоплююсь професією бібліотекаря. Я  змалку спостерігаю за моєю бабусею, вона — бібліотекар. Для мене її робота здавалась, і досі здається якоюсь казковою: ці старі запилені книги і зовсім новенькі, які бабуся тільки що принесла. В одну мить мені здавалося, що всі герої оживають, а ще більш  фантастичну  атмосферу я отримувала, коли брала книгу, залізала під бабусин стіл і починала читати. Ось тоді я  опинялась у своєму світі, далекому від реальності і мені здавалось, що всі події, які відбувались у книзі, відбуваються зі мною в реальності .

Справді, який складний вибір у мене попереду, та  головне, щоб я любила цю роботу і, насамперед, лишалась людиною.
Макаревич  Тетяна Русланівна, 13 років, Рівненська обл., смт. Зарічне

 

VI. Номінація «Безмежний світ моєї уяви» /2 переможці/

«Безмежний світ моєї уяви»

Один із найцінніших скарбів, що може бути даний  людям  — здатність подумки переноситися в незвідані краї, підкорювати гірські вершини і перепливати бездонні океани.

Кажуть, що фантазувати здатна людина, яка обділена спілкуванням, але я так не вважаю. Я маю багато друзів, батьків,  братиків і сестричок і іноді, щоб їх розважити, розвеселити чи захопити їхню увагу я вдаюсь до фантазії. Ні, я не закриваю очі і відлітаю в інший світ, просто вигадую історії, іноді нісенітниці та так майстерно, що всі захоплюються. Признатися, я і сама вірю в те,  що вигадую.

Ось мене питають,  де я поділа ключі від вхідних дверей дому і я починаю оповідати про те, як я закрила дім. Проходячи повз старий пеньок, зрізаної багато років тому  груші, дорогу мені заступив низенький старий дідок із довжелезною бородою і почав вимагати ключі, бо вони, мовляв, від скриньки зі скарбами. Не дочекавшись моєї згоди, старий вихопив ключі, вдарив ними тричі об пеньок і пішов під землю. Я, не довго думаючи, відправилась за ним навздогін, адже знала, дістанеться мені спершу від сестрички, потім від брата і в кінці довгої черги від мами з татком. Зайшовши в підземелля, моєму зору відкрилася… істина, де я поділа ключі. Тоді я згадую все забуте і повертаюсь до дійсності.

Граючись з друзями в хованки біля старої дідової хати, ми знайшли маленькі двері від хатньої прибудови. А що ж це за двері? Звісно, чарівні! Відкривши їх, ми побачимо дивні рослини: ліани, пальми, що листям стеляться по землі, квітки звисають з небес і плачуть росою дорогоцінною, а над озерами плавають  хмари кольорові, через них можна пройти по місточку із веселки і погладити динозаврів…

Мама іноді сміється з моїх вигадок, але я вважаю, що це не такі вже й нісенітниці. Я просто поєдную логічні ланцюжки, як би могло б бути в певній ситуації.

Є в нас урочище, болото, що тягнеться на багато кілометрів, під назвою Циганка. Зі старших ніхто не знає чому його так назвали. А я знаю, адже я можу вигадати будь-яку історію. Як ось таку.

Багато-багато років тому всі люди жили разом в одному місті. Населення не поміщалося і старійшини міста вирішили відселити трохи людей.  Якось на базарі один циганський  хлопчик вкрав яблуко, старійшини розгнівались і вигнали із міста всю його сім’ю.  Поселилися вони в сирому болоті.  Землі для городу в них не було, тому ходили в ліс і насаджували кущі ягід, чорниці а, щоб розважити себе,  розпалювали вогнища і танцювали. Згодом їхній рід збільшився і вони вирішили шукати собі кращого місця на землі. Цигани поїхали, а місце їх житла назвали — Циганка.

Невимовна уява дісталася мені в спадок від мого сивого дідуся. Пам’ятаю, як маленькою забиралась до нього на руки і гладила сиві вуса. Ні в кого не було таких вусів, як у мого дідуся. Просила його розказати цікаві історії. Дід опускався на дерев’яну лаву під вишнею, оповідав такі історії, які в жодних книжках не описані. І головне, що всі вони були кольорові, мали свій смак і запах, дмухали вітром і пригрівали теплом. В дідових оповідках я перетворювалася і на білочку, і на ягідку, сонечко і метелика. Ох і гарно він розповідав.

Мені подобається читати і, якщо закінчення в книзі  не до душі, я легенько його вигадую.  Одне  знаю точно, з моєю фантазією я ніколи не буду самотня,  обов’язково щось нафантазую для своїх майбутніх дітей та внуків на папері.

 

Воробей Вікторія Анатоліївна, 12 років, Рівненська обл., Рокитнівський р-н, с. Кам’яне

 

Космічна пригода
Зі мною трапилась історія така,
Була я в космосі: краса яка!!!!
Гуляла я на Марсі і Плутоні,
Раділа й гучно плескала в долоні.

Літала весело я на хвостах комет,
Побачила в галактиці парад планет,
Тепер я мрію там пожити,
Усе пізнати й з Всесвітом дружити.

Гостинці всім подарувати
І вірші українські почитати,
Компотом з полуниць всіх причастити,
Усіх, хто посварився, примирити.

Коли настане час додому повертатись,
На згадку подарунки  я для рідних захоплю:
Для мами з татом – космічні квіточки,
А для сестрички з бабцею – з перлинок зірочки.

Можливо, всі без мене сумували,
Чекали і у вікна виглядали.
Я повернусь до хати, до природи
Й ніколи не забуду космічної пригоди.

Богдана Чучман, 11  років, Рівненська обл., Радивилівський р-н, с. Опарипси

 

 

 

Обсуждение закрыто.