Діти єднають Україну (10-14 р.), 2019 р.

Вікова категорія 10-14 років

І місце

Діти єднають Україну

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну.

Невпинно і розмірено летить Земля по своїй орбіті у часі та просторі. Це планета-перлина, планета-диво.

Якось серед багатьох фотографій, зроблених космонавтами, мою увагу привернула найгарніша  – зображення значної території планети, що схоже на дерево з розлогою кроною. Коли я прочитала коментар, то була приємно здивована. Виявляється, стовбур – то Дніпро, а гілля – то його притоки.

Правду писав давньогрецький історик  Геродот про те, що найкращий край на Землі, багатий і мальовничий – це земля над Борисфеном (Данапрісом, Дніпром).

І тут з діда-прадіда жили мої предки! Тут я народилася, ступила перший крок, промовила перше слово. Як і тисячі моїх ровесників.

Нам випала велика честь – мешкати у найкращому куточку планети – в Україні!

І щастю моєму не було б меж, аби не війна на Сході сьогодні. Гинуть люди: молоді і літні чоловіки, жінки, навіть діти.

Якось з монітора телевізора глянули у мою душу очі юного футболіста команди «Авангард» із Краматорська, що на Донеччині, – Степана Чубенка. Йому буде завжди шістнадцять. Я не знала цього юнака особисто, але він назавжди залишиться у моїй вдячній пам’яті юним і красивим. Його закатовано бойовиками влітку 2014. Приводом для затримання стала,блакитно-жовта стрічка.

Ми, діти України, єдині в тому, що любимо носити жовто-блакитну стрічку у косі, на руці,на курточці, або ж можна її прикріпити до рюкзака. Цим знаком ми засвідчуємо, що є дітьми рідної землі: блакитної річки і сонця, достиглого лану жита-пшениці і чистого, як сама правда, неба.

Степана примушували зректися любові до нашої держави, тобто зрадити пам’ять про героїчну боротьбу предків, повагу до нас, хто живе на Заході. Але житель Сходу вистояв. Він не зрадив. Тепер ми повинні теж вистояти. І ми це зробимо. Бо ми – єдині у своїй любові до могутнього, давнього Дніпра, який своїми жилами-притоками об’єднує благодатні землі України, до ланів, що хвилюються під сонцем, до верби і калини, буйного гопака і багатостраждальної рідної мови, яка вистояла проти підкупів, багнетів, обмов, заборон, катувань. Ми живемо серед краси і з любов’ю творимо її.

І хай летить у часі і просторі Земля по своїй орбіті. Час усе бачить. Простір усе пам’ятає. Вони знають: Україна – гідна країна, що має достойних дітей.

Ровесники, пам’ятаймо про це, щоб бути єдиними. Щоб перемогти.

Єфімчук Софія, 13 років с.Малий Шпаків, Рівненський р-н

 

ІІ місце

Есе «Діти єднають Україну»

Прокидаюся рано і одразу йду знайомою стежкою до ставочка. Під ногами стелиться м’який  спориш. Вранішня роса змочила мої ноги. Але мені не холодно, а приємно. Пташки теж прокинулись і виводять свої трелі. Прилетів метелик і сів на мокру травичку, але тільки на мить. Присідаю і я на бережку. У воді плавають рибки, яких тато недавно запустив у ставок. Напевно, їм весело. Весело на душі й мені. Тут я можу повернутися думками в минуле. Як добре було у початкових класах із нашою першою вчителькою. Я ще ніяк не можу звикнути до багатьох вчителів… А можу полетіти далеко вперед… Душа переповнюється теплом і я відчуваю, як я люблю свого братика і маленьку сестричку Мартусю. А ще маму і тата, дідуся і бабусю. У мене ще є прабабуся. Я почуваюся такою щасливою!

Але мимоволі закрадається думка, чи всі діти щасливі? Вчора бачила по телевізору сюжет про дівчинку Мілану. Вона жила на Донбасі. Мабуть, також мріяла про своє майбутнє, гралась, веселилась, любила своїх тата і маму, свою домівку. Але війна зруйнувала її життя. У неї протез ноги. А ще вона втратила найдорожчу людину, яка вдруге подарувала їй життя, прикривши Мілану собою під час обстрілу. Звичайно, думаю, що вона вдячна долі, що залишилася живою, але…

Діти не повинні страждати від вибухів, бачити страшні картини смерті своїх рідних. Діти проти війни! Я дуже надіюсь, що ця війна скоро закінчиться. Але коли виросту, то обов’язково хочу бути волонтером. Думаю, допомога від чистого серця ніколи не завадить людям. А ще обов’язково поїду на Cхід на екскурсію. Відвідаю Донецьк та Луганськ. Адже я щиро вірю, що ці міста були і будуть Україною, як Львів та Тернопіль, як моє рідне місто Рівне.

Уже сонечко зібрало росу на травичці, уже гукає мама до сніданку.

Автор: Віннічук Ольга , 10 років с. Річиця  Гощанського району

 

ІІ місце

Діти єднають Україну

Зимове повітря починає вловлювати перші пахощі весни… Ще дерева не отямились від снігових заметів, ще синички та горобці смакують ласощами з дитячих годівничок. Нещодавно закінчились зимові канікули і різдвяний настрій не покидає ніяк. Та все ж у повітрі запах весни…

Одного вечора мої зимові спогади розвіяла реклама  косметики , яка нагадала про жіноче свято та подарунок для мами. Аж тут я оторопіла   від однієї думки, що моя подруга Софія в перший день весни святкуватиме свій день народження. А це ж моя найкраща подруга! Правда, розділяють нас тисячі кілометрів. А тепер ще й війна, адже Софія живе в Луганській області. Ми знайомі дуже давно. Мені здається, що я її знала завжди, адже зростали разом, коли приїжджали до бабусь на літні канікули. Щоправда Соня добиралася з Луганщини, а я з Рівненської області. Та це не завадило нам усі канікули товаришувати, проводити разом увесь вільний час, розуміти і підтримувати одне одного, хоча й розмовляємо різними мовами. Я щаслива, що маю таку подругу. Коли іноді буває сумно, я можу зателефонувати Соні і вона завжди розрадить і допоможе. Це справжнє багатство мати таку людину, яка ще й поділяє твої інтереси і вподобання – вона теж вишиває бісером та любить рукоділля.

Отож подарунок я вирішила зробити власними руками. В магазині придбала кольоровий гофрований папір, повитинала пелюстки троянд по шаблону та сформувала червону троянду, всередину якої  вклала блискучу цукерку і міцно закріпила. Так одна по одній і вийшов цілий букет  квітів, який аж вбирав очі від яскравих кольорів. Я не могла намилуватися своїм витвором і чимдуж побігла у поштове відділення, аби відправити сюрприз подрузі, адже день народження вже за кілька днів.

Мої старання не були марними. Софія отримала подарунок вчасно і була вражена моїм новим захопленням. Вона захотіла  й собі навчитися творити таку красу. Ось так у нас з’явилася ще одна тема для розмов і новий спільний інтерес, який дозволяє дарувати радість людям. Я знову з нетерпінням чекаю літніх канікул, аби зустрітися з подругою.  І не важливо якою мовою спілкуємось, коли я навчаю її робити квіти з паперу, а вона мене вчить вишивати бісером – головне, що ми розуміємо і цінуємо один одного.  І, як каже народна мудрість: «В нашій єдності наша сила». А це значить, що нашу країну не здолає ніякий ворог, доки існує справжня щира дружба.

А в повітрі ще дужче пахне весною… Зимова природа, як і я, не може дочекатися весни. Але тепер мій зимовий настрій змінила гордість  за саму себе, адже я принесла радість близькій людині. Відтепер сонечко ще яскравіше світить і вітає прихід весни.

 

Мичко Надія, 14 років,учениця 9-В кл. Квасилівського НВК «школа- ліцей», Рівненський район, с. Корнин

 

ІІІ місце


Ми — діти України

Моя мама – психолог. Вона любить повторювати, що чим яскравіше дитинство – тим сміливішою і більш творчою виростає  людина. Свої заощадження ми з мамою витрачаємо на подорожі.

Одного разу  справді повезло: нам трапилася путівка і ми поїхали у місто Трускавець. І лікуватися, і подорожувати. Ця поїздка стала особливою, бо мені вдалося познайомитися з дітьми всієї України. У мене з’явилися друзі з Дніпра й Полтави, Києва і Львова, Івано-Франківська і Кременчука. Як нам весело було гуляти осіннім парком, бувати у дельфінарії, на фотовиставці! Окрім того, щоденно ходили до бювету по декілька разів. Рушали гуртом, тримаючи за руку іншого, слідкували, щоб ніхто не загубився. Саме тоді я відчула, що подорослішала, що дружба – це не просто слова, а відповідальність. Ми підтримували один одного, втішали, коли хтось плакав чи мав якісь негаразди, ділились солодощами. Саме там я побачила дітей, які переживали велике горе: у когось хворіла мама, у когось не було тата… Дуже запам’ятався хлопчик, якому мама не залишила кишенькових грошей. Ну ніскілечки! Кожного дня він просто вистоював біля продавчині зі спінерами. Брав у руки, розкручував і клав на місце. Але ж мрії мають збуватися! І мама іншої дитини придбала йому цю річ у подарунок. Як світилися його очі від щастя!

Моя мама розповідала якось мамі зі Сходу, як у нас святкують Різдво. З колядою, віншуваннями, подарунками, зіркою, дзвониками. І запросила приїхати в гості у древнє місто Дубно… Матуся Дім Дімича (так жартівливо ми називали хлопчика Діму) запросила нас відсвяткувати Новий рік у Києві, а рідня Ксюші – влаштувала нам екскурсію зимовою столицею…

Як добре мати друзів у всіх куточках України! За короткий період ми стали справжньою сім’єю, телефонуємо один одному. А ще я зрозуміла, що немає дітей кращих чи гірших. Ми всі – діти України! І нам добре разом!

 

Нагорна Софія, 12 років, м. Дубно

Обсуждение закрыто.