Роботи переможців конкурсу «Творчі канікули» 2019

читачі-учні (вихованці) 11-13 років


Номінація «Знайомтеся —це ми!»

Знову вже весна…

/Пісня/

Татусю, ось і знову вже весна.

Лелеки повертаються до хати.

Коли ж нарешті кінчиться війна?

Я вже тебе втомилася чекати.

А знаєш, наша яблунька цвіте,

Яку з тобою разом посадили.

Хотіла б розказати я про те,

Як я люблю тебе, татусю милий.

Розкажи мені, матусю,

Де воює мій татусь?

Я за нього помолюся

І з любов’ю пригорнусь.

Весна минає, і минає літо,

А там – остудять осінь і зима.

А серденько не може зрозуміти,

Чому тебе так довго все нема?

Зробила я з паперу янголятко,

Та скільки ще молитися мені?

Коли ж нарешті повернешся , татку?

Чому приходиш тільки у ві сні?

Розкажи мені, матусю,

Де воює мій татусь?

Я за нього помолюся

І з любов’ю пригорнусь.

Рогаль Анна,13 р. (с. Мирогоща,  Дубенський р-н, Рівненська обл.)

 

 


Номінація «Так, я люблю Україну»

МИР

Я дивлюсь на сині небеса,

Сонце світить ясно у блакиті.

І бринить в очах моїх сльоза,

Хочу, щоб був мир у цьому світі.

Закружляли сизі голуби,

Угорі красиво так кружляли.

Дружно на землі було б, якби

Усі люди мир у серці мали.

Озирніться навкруги – краса,

Все довкола, наче на картині.

Хочу лист з бажанням написать,

Щоб був мир на рідній Україні!

Бондар Анастасія Олександрівна, 11 років ( с.Голубне, Березнівський рн, Рівненська обл.)

 


Номінація «Природа — джерело натхнення та краси»

ВЕСНА

Весна прийшла в зеленім платті

І принесла дари багаті.

В торбинку склала для усіх —

Там був веселий, щирий сміх.

І птахів щебету багато,

Які співають так завзято.

Букет красивий з перших квітів

І ясне сонце у блакиті.

Дрібне із дощику намисто,

Веселки стрічечки барвисті.

Спасибі, весно, за дари.

Немає кращої пори!

Бондар Анастасія Олександрівна, 11 років (с.Голубне, Березнівський рн, Рівненська обл.)

 


Номінація «І в кожному із нас уже живе філософ!»

Якби

Якби була усмішкою-

Сіяла б на вустах.

І щастя вмить доріжкою

Пробіглось у очах.

Якби була я радістю –

Розвеселила б всіх.

До настрою з завзятістю –

Примчався слідом сміх.

Якби в житті добром була –

Любов несла б у світ.

У вчинках я людських жила б,

Лишаючи свій слід.

Бондар Анастасія Олександрівна, 11 років (с.Голубне, Березнівський рн, Рівненська обл.)

 


Номінація «Безмежний світ моєї уяви»

Дивний пиріг

Сидить сердитий кіт Мурко:

Розлив на кухні молоко.

Лизав його годин зо три,

Бо кухар крикнув: «Прибери!..».

Покликав кіт іще й Сірка:

-Іди, нап’єшся молока!..

Сірко гукнув іще собак…

Отримав кухар переляк.

Сірко, Мурко, Матрос, Барбос

Пустилися здавати крос.

За ними кухар навздогін.

На молоці ковзнувся він.

З мішка розсипав борошно,

Сметану вилляв заодно…

Ще й до порогу не добіг,

Як замісився сам пиріг.

Рогаль Анна,13 р. (с. Мирогоща,   Дубенський р-н, Рівненська обл.)

 

 


читачі-учні (вихованці) 14-18 років

Номінація «Знайомтеся —це ми!»

НАДІЯ

Ні слова не можу ніяк підібрати,

Щоб в серце вразливе, мов голку, ввігнати

Весь біль і тривоги будучого дня,

В якому не впевнена навіть і я…

Усюди обман – тільки ти поведись,

Корупція й заздрощі разом сплелись.

Зневага законів, жадоба – підряд…

І як навести в цьому безладі лад?

Але найстрашніше – звичайно ж, війна,

Де гинуть достойні, стрільби йде луна –

За нашу країну, борців, козаків,

Які не здавалися стільки віків.

Нести доведеться цю ношу страшну.

Відбути руїни, каліцтва, війну..

Розбурхати пам’ять, шаблі піднести

І впевнено й вперто іти до мети.

В новій вишиванці, що мати сама

Нитками шовковими шила ридма,

Наш прапор підняти, як гордість свою,

Довівши достойність держави в бою.

Тетяна Гайбонюк, 16 р. (Рівненська обл.)

 

 


Номінація «Так, я люблю Україну»

Мова

Якось раз на Україну

Свій тримали шлях.

Два вельможні іноземці —

Німець і поляк.

Про цю землю небагато

Знали гості ті,

Вони ярмарок відвідать

Мали на меті.

Походжають серед люду

Тут товар — краса!

Краму стільки є усюди,

Що й не розказать.

Їхній погляд прикувала

Дівчина – зоря.

Що не слово – то ,здавалось,

Чуєш соловя.

Молода, красива, статна,

Русая коса.

Розбудити серце здатна

Дивна ця краса.

«Хто ти, Дівчино-перлино?

Як твоє ім’я?

Як же гарно голос лине!

Хто твоя сімя?»

«Звусь я – Мова Українська,

Це-моя земля.

Я кругом: в святковій пісні,

І у праці я.

З давнього пішла я роду:

Зі словянських мов.

Але право на свободу

Я доводжу знов.

Доки стала я такою,

Утекло води.

Люди нехтували мною,

Вчили не завжди.

Непроста у мене доля,

Ой, тернистий шлях.

Моя вистраждана воля

В думах і піснях.

Є в характері моєму

Мед і гострота.

У казках, байках, поемах –

Велич, простота.

Одягнули мене в шати

Леся і Франко,

Котляревський став за брата,

Заквітчав вінком.

Мені дав всесвітню славу

Геній наш Тарас.

Хоч боротися за славу

Довелось не раз.

Мене часто зневажали,

Я ж міцніла знов.

В жилах гнівно закипала

Українська кров».

Міркували іноземці:

Німець і поляк:

«Наші мови з нами в серці,

Бо інакше-як?

Ми їх змалечку шануєм

Споконвік віків.

Як найкращий подарунок,

Спадок від батьків.

Той, хто мову забуває

Пращурів своїх,

Той майбутнього немає

За великий гріх».

…Так у образі людському

Мова йде до нас,

Щоб не думалось нікому,

Що боятись час!

Її треба боронити

Від людського зла,

Знати, дбати і любити,

Щоб вона жила!

Щоб розплющувались очі

Істинам простим,

Й Кобзаря слова пророчі

Йшли у кожен дім.

 


Веремчук Анастасія, 14 років (смт. Соснове, Березнівський р-н, Рівненська обл.)

Моє село

Моє село – перлина над Горинню,

Одне – однісіньке таке на всенький світ!

Єднає Рівненщину рідну із Волинню,

Стоїть над річкою аж вісім сотень літ!

Едем земний?.. Та дні ж були й без сонця:

Летіли стріли, брязкали мечі,

Орда топтала нив злотоколосся,

Палали хати, як тріски в печі…

Едем! Бо так мені тут любо й легко:

Радію сонцю, вітру, небу, квітам,

Лебідці на ставку, в гнізді лелекам

(Ирій чека на них – пора летіти!)…

Не поспішають у краї далекі,

А тут воліють свої гнізда вити.

Нам неодмінно треба знать, лелеки:

А землю цю вас хтось учив любити?…

Деражне рідне, дивоквіт – перлино!

Горджуся тим, що тут росту, міцнію,

Одвічну пісню чую журавлину,

Радію серцем і плекаю мрію:

Ирій не стане рідним для пташини,

Не проміняю й я на даль чужую

Найнеповторнішу у світі Батьківщину –

Юнеє серце їй сповна дарую!

Чернецька Ірина Ігорівна 16 років (Рівненська обл., Костопільський р-н, с.Деражне)

 

 


Номінація «Природа — джерело натхнення та краси»

Літо

Літо – це моя стихія, мабуть через те, що не треба лаштуватися до школи тільки прокривши очі під мамин голос. Нарешті можна відпочити, виспатись та сповна набратись сил від природи. Так я налаштовую себе звечора після останнього дзвінка, та де там.

Світанок лише кинув скупі сонячні промені на дрімаюче село, а я вже прокинувся від неймовірного відчуття могутніх білих крил за спиною та бажання творити день справами. Цілую сонних батьків і вибігаю з будинку, дивуюсь чому раніше не помічав, що весь  двір потонув у духмяній зелені. Минаю грядку з кучерявою картоплею, що вкрилась білим цвітом, строкаті шаблюки цибулі, цілий полк лапатої капусти, пробираюсь між високими батогами кукурудзи і біжу босоніж, тримаючи капці у руках  по росяній траві назустріч сонечку. Навколо сонні поля вкриті молочною ковдрою пухкого туману і здається, ніби злетів так високо, що крокую сніжно-чистими хмарами в піднебессі. Натрапляю на знайому стежку густо пов’язану вузлуватим корінням, це вона водить нас щоліта до таємничо — чарівного озера.

Заманювала нас дітей до цього озера незвичайна дика краса природи та поліські делікатеси: ягоди та гриби. Раніше нам здавалося ніби це озеро з кришталево-прозорою водою – середина планети і Бог зробив її такою чарівною, бо хіба може бути така краса в звичайній поліській глибинці?.

Поки роздивлявся чи не змінилось усе навколо, то літнє сонце вже весело хлюпалося в синьому океані неба, розбризкувало тепле проміння, що рясно сипалося на прозору гладь води. А кругом лози, висип, круча, ліс — все блищить і сяє  на сонці. Внизу тихо дихає озеро. Стрибаю з кручі в пісок, до води, миюся, п’ю воду. Вона ласкава, солодка. Вистрибую на кручу, біжу по шовковому лузі, ні не біжу, літаю, ледве торкаючись землі. Вбігаю в ліс, гриби притулилися один до іншого сім’ями. Галявини червоніють від лісових суниць, їх  знаходжу по духмяному запаху, що лине між дерев. В кущах смачнючі лісові горіхи. В озері, якщо довго потренуватись, можна зловити руками рибу.

З берегу видно схований в очереті невеличкий човник. Та сам плисти не наважуюсь. Коли закінчиться косовиця, дідусь наладить нам вудки і ми вирушимо човном на нічну рибалку. Ще завидна ми приходимо до цього місця, сідаємо в човник і ковзаємо по чарівній гладі. Дідо розповідає про водяників та русалок. Тоді мені не до рибалки…

Вода тиха, небо зоряне і так мені хороше плисти за водою, так легко немов я не пливу, а лину в синьому просторі. У воді місяць сміється, а на залитому срібним сяйвом березі шепочуть трави голосами перепілок.

Свята, чиста природа моїх дитячих літ і мрій. Красо моя, я щасливий, що народився тут, що ходжу босий по твоїх казкових стежках, п’ю м’яку, сиву воду із озера, що лічу у воді зорі на перекинутому небі.

Знаю, що все життя бачитиму оті зорі в щасливі миті життя.

Воробей Микола Іванович 14 років (Рівненська обл., Рокитнівський р-н., с. Камяне)

 

 


Номінація «І в кожному із нас уже живе філософ!»

Так, інколи нам здається…

Вмерти? Так, інколи нам здається,

що вихід один – кінець.

Але чи варто так вік свій дожити

й всі плани звести нанівець?

Вмерти? Можливо, такі проблеми,

що дітися ніде тобі?

Та ти озирнися довкола себе –

цього лиш й чекають лихі.

Здатись? Не варто, потішиш лиш враже

Єхидне, гниле нутро.

Не зупиняйся, і доля покаже,

де з злата шляхи замело.

Мораллю б закінчила вірш відмінною,

все ж правда різка, мов скло.

Та краще вже бути високомірною,

ніж скромно піти на дно…

Будз Анастасія, 16 років, (с. Тараканів, Дубенський район, Рівненська обл.)

 

 


Номінація «Моя майбутня професія»

Професія лікаря

Я вже думав, ким я хочу стати в дорослому житті. Мені хотілося б присвятити своє життя медицині.

Професія лікаря – це одна з найдавніших і найбільш шанованих професій. В руках лікаря знаходиться людське життя, тому велике значення мають його душевні якості і мотиви, котрими він користується в своїй діяльності. Легше стати лікарем, ніж ним бути. Медик не просто професіонал – він творець. Майстерність хорошого лікаря не тільки в його руках, у техніці оперування або вмінні правильно поставити діагноз, а й у здібності блискавично приймати правильне рішення, у глибині мислення, в умінні шукати нові шляхи. І, звичайно, професіональні якості лікаря визначаються не об‘ємом знань, а його людською сутністю, любов‘ю до людей, уважністю, вмінням побачити в кожному пацієнтові людину, зрозуміти його думки і почуття.

Імена багатьох лікарів стали воістину легендарними. Людиною, відданою своїй справі був польський лікар Януш Корчак. У 1940 році він разом зі своїми вихованцями потрапив у гетто. Друзі намагалися влаштувати йому втечу, але Корчак відмовився. Як справжній вихователь і педагог він вирішив розділити долю своїх вихованців і залишився з ними до кінця. Ідучи востаннє  вулицями Варшави, він ніс на руках найслабшу дитину. Януш Корчак загинув у газовій камері. Свій обов‘язок лікаря і педагога він виконав до кінця. І загинув разом з тими, кого лікував і виховував.

А сучасні лікарі-герої на майдані? Вони оперували в церкві і Бог їм допомагав зробити свою справу добре.

Яна Зінкевич, наша землячка – українська амазонка, командир медичного батальйону ‘‘Госпітальєри‘‘. За період активної фази АТО, починаючи з 2014 року, на передовій особисто врятувала понад дві сотні поранених українських солдатів. Інвалідний візок, у який вона змушена була пересісти після автомобільної аварії, не став на заваді активній діяльності, вступу до мудуніверситету, народженню донечки.

Совість медика буде чистою, якщо за кожного пацієнта він буде боротися до кінця, як за свою рідну людину, бо справжній лікар не той, що пройшов курс медицини, а той, що усвідомлює свій обов‘язок перед людьми, чиїми діями керує честь і совість.

Це нелегка професія. І хоч я знаю дуже важко вступити до медуніверситету, та я буду прикладати максимум зусиль щоб вступити.

Лікувати людей, захищати їх від хвороб і смерті – що може бути прекраснішим?

Сєрков Максим Олегович, 15 років, (м.Рівне)

 

 


Номінація  «Безмежний світ моєї уяви»

Кохання на замовлення

—  Привіт, я хочу розповісти вам про себе і свою історію. 
Давайте послухаємо цю милу панну. 
Мене звати Віолетта і я вже не вживаю три місяці. 
В залі анонімних алкоголіків запала на секунду тиша, а потім почулися оплески і схвальні вигуки. Віолетта прийшла сюди зовсім нещодавно,  в неї почалися проблеми і вона почала пити. Пити по
чорному. Іноді їй ввижалися інопланетяни чи єдинороги, як вона казала «коняки рогаті». Вона влазила в борги і не могла з них вилізти, тому, щоб хоч якось покращити своє становище, прийшла сюди, щоб їй допомогли.

Вона взялася за розум і зупинилася . Змогла перебороти себе і переглянути свої цілі та бажання. Було важко. Вона зривалася, кричала, била посуд, в порожній квартирі, в якій живе вже понад три роки. Щодня вона прокидається з думкою,що хоче нормально жити, працювати, кохати, хоче бути як всі.

Коли збори закінчилися, Віолетта одразу прийшла додому і… тут не було чого робити. Пустували книжкові стелажі і шафи на кухні. Самотньо гудів холодильник і гойдалася хвіртка від вітру. У раковині все ще нудилася брудна тарілка, а на столі лежали крихти. Правда, це її не хвилювало. Вона не бачила нічого, окрім порожнечі. Їй бракувало когось, когось такого далекого і недосяжного. Того, кого вона змогла б покохати, але він чомусь все не приходив.

Віолетта взяла до рук ганчірку і вперше за цей період почала прибирати, але і це ненадовго буквально на п’ятій хвилині вона ненароком скинула старий альбом і сіла на підлогу переглянути його. Гортала сторінки і на очі наверталися сльози. До серця підкрадався сум, сум за поганим, але кращим минулим. В руках вона тримала все своє життя і розуміла, що нічого повернути не можна і що це вона винна, що тепер живе саме так. Хоча її провини в цьому не було. Якщо колись хтось читав «Шинель» Гоголя, це була приблизно така сама ситуація. Хоча вона була не проти робити щось нове, але зрозуміла, що з кожним разом стає все гірше. Навіть просте фарбування волосся може обернутися не так як хочеться…

У голові зринали спогади. Вона втомилася і впала. Впала на м’який і теплий килим та й одразу заснула.

… У всій школі він є найдивнішим і заразом хлопцем. Його всі називають вампіром через його дивну райдужку очей і колір волосся… Райдужка — якогось дивного кольору крові, а волосся — білого, як сніг взимку. Вампір відсторонений від усіх і, здається, живе у своєму власному світі. Він не часто говорив з однолітками і взагалі з ким-небудь. Хоча поводився доволі інтелігентно попри те, що жодного знаку уваги ні до кого не проявляв. Про нього все одно мріє більшість дівчат у школі, в тому числі і Віолетта. Він ні на що не звертав уваги,  ніколи ніхто його не цікавив.  Він стояв осторонь.  Міг спостерігати за кимось, міг уважно дивитися в одну точку,  а міг підійти і поговорити, що траплялося  дуже рідко лише з однією особою.  Навіть це тривало недовго,  хвилин п’ять-десять, не більше. А Віолетті хотілось більшого.  вона хотіла щоб він приділяв їй всю свою увагу. Вбачала в ньому щось незвичайне, загадкове й потойбічне,  хоча прекрасно знала,  що він нормальна людина просто з винятковими рисами.  Вона одного разу торкались його руки і не відчула холодок на шкірі, або якесь заціпеніння у м’язах. Тобто вампір — це просто прізвисько, хоча дійсно воно йому підходило.  Вона не знала, як він до цього ставиться,  проте він не був проти, що його коли-не-коли так називали. Все було дивним, але коли він хоча б дивився на Віолетту, в неї в середині щось тануло. Відчувала повне блаженство і умиротворення.

Вона прокинулася від того, що змерзла. Надворі був уже вечір і страшенно хотілося їсти. Навіщо?! Навіщо їй снився цей дурнуватий сон?! Навіщо їй було згадувати того Вампіра. Віолетта ненавиділа його. Ненавиділа за те, що він зробив. 
До голови нічого кращого не прийшло, аніж взяти і наїстися, коли давно вже за шосту. Що ж за життя. Як тут схуднеш, коли навіть усілякі Вампіри заважають?! Отож, наївшись, наче порося, саме так, вона знову лягла спати. Сама у своїх діях не знаходила логіки. А певно ті, хто не їсть після шостої, за її вчинок можуть стратити, хоча Віолеті було начхати. Начхати на все і всіх, окрім…  Окрім Вампіра. Він не йшов з її голови і тому заснути було важко. Вона згадувала всі дні, які була поруч і їй хотілося знову впасти в його обійми. Хоча ні, такого пробачити не можна. 
Так само розмірковуючи, вона знову заснула…

… Віолетта в школі була «виродком» . Її майже ніхто всерйоз не сприймав. Їй було важко. Здавалося, всі хочуть, аби її не стало… Але вона була. Її ображали і гнобили, але вона не могла дати здачі. Її лаяли і кидали від стіни до стіни. Вона не могла пройти, щоб не почути на свою адресу якихось поганих образливих слів. Їй не хотілося так жити, але вона не могла нічого зробити. І навіть не підозрювала, що одного дня все зміниться.

Цей день починався як зазвичай, але щось-таки натякало на те, що щось станеться. 
— О, дивіться, це ж ця свиня. Ну шо, вже вилізла із свого хліва? 
Шкільна забіяка Віка підійшла до Віолетти хотіла вдарити, але її руку щось затримало. Вірніше хтось. Збоку стояв Вампір. Його очі стали ще червонішими, а лице розпашіло. 
— Греби звідси,  даю три секунди, якщо ж ні, можеш шукати новий навчальний заклад. Я сподіваюся, що зрозуміло висловився. 
Віка відступила, приголомшена такою поведінкою завжди врівноваженого Вампіра. 

Надворі вже світало. По склу танцювала вода. Небо набуло приємного рожевого відтінку, а хмари на ньому тихо пливли і показували то одні то інші малюнки. Лагідно посміхалися перші промені сонця і ніжно дарували своє тепло усьому світу. Віолетта почувалася бадьоро і якось тріумфально, ніби вона щойно виграла Олімпійські ігри у всіх видах спорту. Це з нею таке роблять сни про Вампіра? Їй зробилося приємно на душі, через спогад, що за неї хтось заступився, що вона комусь подобалася.  І не просто комусь, а самому Вампіру, хлопцю, якого хотіли всі дівчата-підлітки в школі і поза її межами. Він був дивний, але до дідька красивий. Проте тепер вони належать різним світам… тепер вже їм не судилося зустрітися знову. Принаймні вона цього не допустить. 
По листочку її вазона весело чимчикувало сонечко, кумедно перебираючи лапками і моторно ворушачи крильцями. За хвилинку червона плямка здійнялася в повітря і вилетіла у напіввідчинене вікно. Було якось дивно спостерігати за ним, але дуже цікаво. Він чимось нагадував Вампіра. Цікаво, чим? 
Віолетта не хотіла думати про нього, але думала увесь час. У ванній і на кухні, в спальні і вітальні, навіть у магазині, коли виходила за продуктами, що, до речі, робила раз на тиждень. Вона не любила виходити з дому і потрапляти комусь на очі. Сусіди ставились до неї добре, навіть якось лагідно і ніжно, наче до дочки, хоча вони познайомилися відносно недавно. Це була мила сімейна пара. Років 35 була жінка і 38 — чоловік. За ними було цікаво спостерігати. Вони ніколи не сварилися і ніхто з них не підвищував голосу в розмові. Чого так хотілося і Віолетті, коли вона заведе свою сім’ю. Вона б хотіла, щоб її життя було схоже на їхнє.

Віолетті спогади про Вампіра просто не давали спокійно жити. Вона навіть працювати нормально не могла. Увесь час дивилася у вікно і ніби копіювала його поведінку. Нею був не задоволений бос і інші робітники, через неї часто не встигали вчасно закінчити роботу, бо безпосередньо залежали від Віолетти.  Але, здавалося, Вампіра це не обходило, він продовжував нахабно лізти їй у голову. І що ж це за мара?! Вона ненавиділа його і водночас бажала. Бажала всім своїм єством. Але ж вона навіть уявлення не мала, ні де він, ні що з ним .

Ну навіщо він знову руйнує її життя?! Ледве вибралася із попереднього ярма, а тепер на неї одягають ще одне? Вона ненавидить себе за те, що дозволяє таке з собою робити, але не знає, як цьому опиратися. 
А чи має вона взагалі право так казати? Він же не тут, він же не приходив до неї… А яка різниця?! Це ж про нього спогади не дають їй жити. Це все одно він у всьому винен! Він! Він! Він! 
Мабуть, близько тижня Віолетта відганяла думки про нього від себе і їй вдалося. Вже цілий день про нього не думала. Могла працювати, їсти і зі спокійною душею в кінці дня лягти спати. 
… 
Про матір Вампіра знали всі. Вона була директоркою школи і заразом вчителькою фізики. Бойова жінка. Як то кажуть, старого виховання. В неї на уроках ніколи не буває нудно. І Віолетта, як на зло, відвідувала ці уроки. Кілька років тому вона перейшла в інший клас і це ж треба було їй потрапити саме в клас до Вампіра, хоча її лише ощасливило це відкриття. Але вже під кінець восьмого класу дівчата почали її звинувачувати в тому, що вона підлабузнюється до вчительки, щоб стати ближче до Вампіра, особливо страждала вона від цього вже після інциденту з Вікою. Але ж вона навіть не думала про таке і одного разу, нічого не підозрюючи, пофарбувала волосся. 
… 
Коли Віолетта прокинулася, з холодним потом на чолі, була ще ніч. Знову?! Знову ці сни. Скоро вона зрозуміла, що ще зовсім не пора вставати і відкинулася назад на подушки…

— Дивіться, ця ненормальна навіть пофарбувалася в тон училці. 
Зал заповнився гучним сміхом… Всі однокласники показували на неї пальцем… Кілька хвилин продовжувався голосний сміх, а потім все стихло. 
— Крісе, що ти ненавидиш найбільше, — почула Віолетта десь біля себе, але відповіді не було, Кріс просто знизала плечима. А Віолета знала, що б вона відповіла на таке питання. Вона ненавидить людей. Ненавидить їх усім своїм серцем за їхню недолугість і приземленість, за всі ті знущання і образи, за те, що пхають свого носа куди не треба, за те, що говорять не по темі і роблять щось образливе, а самі глузують. Вона ненавиділа всіх, однак були винятки, яких вона і ненавиділа і любила водночас. Спитаєте, чому ж ненавиділа? Та за те, що вони люди. Якби вони були якимись хом’ячками чи кішками, була б зовсім інша справа. А так, вони все одно ті ж потвори, на думку Віолетти. Вони все одно якось псують їй життя. Вони все одно скажуть чи зроблять щось не так. 
Її дратує, коли її про щось просять, вона нервується, бо про це попросила людина. Прикладом протиріччя можуть бути навіть її батьки. Вона любила і водночас ненавиділа свою маму, бо через якусь помилку та з нею не розмовляла. Їй ніби влаштовували бойкоти, які для неї були нестерпними. Це її просто вбивало . Вона ніби перебувала в якомусь пеклі. Їй ставало погано від цього і вона плакала… Плакала сильно і довго, але коли ніхто не бачить… 

Сонце нестерпно пекло, потрапляючи через вікно до спальні. Очі різало яскраве світло. Віолетта ліниво потягнулася і встала з ліжка.

Подальший день пройшов якось без неприємностей. Аж навіть дивно… І чому їй сняться ці сни? Більшість із цих фактів вона давно вже забула, а тут знову болючим ударом меча прорізалася пам’ять. Ну навіщо її знову мучити?! 
Отак вона йшла  вулицею і розмірковувала, аж тут удар. Вона зіткнулась з якимось дивним незнайомцем, схожим на нього, ну ви зрозуміли на кого… І ніби зіткнулися два протилежні світи…
— Перепрошую, з вами все гаразд? 
— Так, але бувало і краще. 
— Мені шкода, дуже шкода. 
— Та розслабтеся. Кажу ж зі мною все гаразд.
— А ви мені видаєтеся знайомою. 
— Цікаво… — На її обличчі з’явилася легка грайлива посмішка
— Ми ніде не могли бачитися? 
— Не знаю. 
— А можливо ви повідаєте мені таємницю вашого імені? 
— Оу-у це страшна таємниця, вам її знати небезпечно. 
— А я спробую витримати весь її тягар. 
— Ві-о-ле-тта, — тихо і розривчасто промовила дівчина. Її щоки вкрилися легеньким рум’янцем, а губи розпливлись в ще ширшій посмішці, від чого на щоках в неї з’явилися ямочки. 
— Дивно, я знав лише одну Віолетту… 
— І?.. 
— Ви на неї не дуже схожі. 
— Люди змінюються. 
— Ай, навіть якщо я вас не знав, то хочу пізнати за чашечкою кави в кав’ярні. 
— А ви ризиковий…
— Буду вважати це компліментом. — він легко підморгнув їй, і усмішка на його обличчі стала ще ширшою.
Проходили люди, здивовано оглядаючись на двох диваків, що сиділи на асфальті, мило усміхалися і дивилися один на одного. 
— А я, певне, прийму вашу пропозицію. 
— Тоді — він легко встав, якось підстрибуючи і подав їй руку — прошу за мною, міледі. 
— Добре, незнайомий лицарю. 
І вони обоє вибухнули гучним сміхом. 
Вечір був теплим. Було легко і приємно в компанії з ним. Вона ненароком згадала про Вампіра. Їй востаннє було так добре лише з ним. Аж дивно якось. Вона навіть імені цього чоловіка не знає, а здається, що пройшла з ним півжиття…

Вранці Віолетта прокинулась дуже рано. Було легко і сонячно на душі. Жоден сон її сьогодні не мучив, а можливо, і мучив, але вона забула. Але в будь-якому разі це на краще. В неї вчора почалося нове життя і вона не хотіла псувати його минулим. Це було б нерозумно. Тим більше, що їй так хотілося жити ось так, як у цей момент. Це не життя, це просто казка.
Сьогодні навіть її квартира здавалася не такою, як завжди. Вона була теплою і яскравою. Затишною. Такою вона не була ще жодного разу за ці три довгих роки.
Вона встала з ліжка і першою справою її було викинути увесь алкоголь, навіть найлегший, навіть шампанського не лишила. Вона вирішила, що якщо не буде ніякої спокуси, то не буде і пияцтва, бо нового хлопця налякати не хотілося. Дивне якесь слово «хлопець». Воно їй не подобалося. Воно звучало якось вульгарно, коли говорила про нього… От дідько, тільки зараз вона зрозуміла, що навіть імені його не спитала, і телефону не взяла. От дідько, дідько, дідько! Ну чому, чому, чому? Чому все не може бути ідеальним? Чому обов’язково щось мусить бути не так?!

Тепер хочеться випити!  А нема ж чого. Так, де її чарівна паличка? Може спуститися в магазин за пивом? А краще віскі чи мартіні.
Десь Віолетта читала, що якщо дуже попросити, то кохання саме прийде. Цікаво, чи можна замовити його, як піцу?

— Ну о′к, замовляю, щоб через десять хвилин він стояв під моїм під’їздом і чекав на мене, коли я спущуся донизу. Так, наша Галя балувана! Цікаво, кому я це кажу? Піду краще одягатися.

Вона одягнула легку літню сукню, капелюшок, туфельки на підборах, сонцезахисні окуляри, нафарбувала губи, прихопила клатч і вийшла з дому, при цьому двічі перевіривши, чи зачинила двері…  Віолетта спускалася сходами і думала, навіщо і куди вона іде. Бо зірватися отак в один момент, коли так довго протрималася було б дуже шкода… Тоді навіщо ж вона йде? А головне — куди? А хто його зна! Вона просто іде, ні, не в магазин і не кафе, просто поблукати містом.
Під’їзд виявився доволі теплим, хоча дуже темним. Важко відчинилися двері, показуючи всю красу того світу, який приховували. Віолетта легко переступила металеву сходинку і примружилася від настільки яскравого світла. Здавалося, на неї націлилися сотні прожекторів. Коли вона змогла відкрити очі, то побачила зовсім неочікувану картину: під під’їздом стояв він — із цілим букетом її улюблених троянд. Від хвилювання і якогось дивного тріумфу голова пішла обертом. Невже замовлення справді діє? Тоді це буде кохання на замовлення… 
Швидко і впевнено він підійшов до Віолети, поцілував їй руку і подарував квіти. Аж дивно, ніколи не бачила, щоб тепер хтось цілував руку дівчині. А шкода… 
— Я не мав твого номеру, тому прийшов сюди і вирішив чекати, бо далі під’їзду вчора не пішов. 
— Тоді, можливо, захочеш сьогодні? 
— Із великим задоволенням, але так просто не піду, ходімо куплю якогось хоча б тортика до чаю. 
— Ну давай… 
Перед сходами стояло розкішне авто. Відчинилися дверцята і водій запросив до салону. Проїхавши щонайменше двадцять хвилин, Віолетта зрозуміла, що вони їдуть до найдорожчої кондитерської в місті. Там продаються найсмачніші вироби
в місті. Одного разу Віолетті довелося спробувати шматочок їхнього торту… Цей смак вона не може забути і до сьогодні, напевне, ще й тому, що тортом її пригостив Вампір… Тепер смак став гірким. До горла підступив клубок наче котячої шерсті, захотілося плакати
За вікна машини чіплялися пелюстки якихось квітів. Десь далеко пролетіла пташина зграя, лишивши по собі одну малесеньку пір’їнку, що влетіла у відчинене вікно. Тихо накрапав дощик, змушуючи веселого бедрика, що сидів на склі, заховатися всередину і, притиснувшись до сукні Віолетти, тихо чекати кінця негоди. Він весело змахував крильцями і перебирав ніжками, але не летів.

Чесно кажучи тортик у Віолеттиному розумінні був трохи не таким, який приніс її принц. Замість маленького і компактного він був велетенським і доволі незручним. Цей торт не вміщався йому до рук. 
— Оце так тортик… 
— Ну не кексик і не грісіні…  До речі, ти любиш грісіні? 
— Ніколи раніше не куштувала, чесно кажучи… 
— А куховарити любиш? 
— Так, обожнюю, і це не сарказм!
— Можемо самі приготувати. Якщо ти, звісно, не проти. 
— Я за! 
— Чудово. — він посміхнувся, його очі сяяли, як вона раніше не помітила цього червоного світла в його очах… 
— А ти схожий на вампіра… 
— Тепер вже ні! 
— Що? 
— Щось не так? 
— Ні, все о’к. 
Дорогою додому вони їхали мовчки. Після дощу весело то з’являлася, то зникала величезна веселка. Літали метелики і бджоли. Було трохи душно, але терпілося. Хотілося спати, або співати народні пісні. Звичайно, бажання зовсім не пов’язані, але стани однакові. 
Коли доїхали додому, стало трохи краще. Прохолодний вітерець несміливо залітав до кімнати. Десь за дверима засвистів чайник і Віолетта вийшла заварити чаю… Вечір видавався романтичним. Темно, і лише свічки горять у кімнаті. Раптом запала незвичайна тиша і Віолета як на зло згадала про свої підліткові роки і захотіла продовжити розмову. 
— Чому ти не розповів мені вранці про те, що тебе тривожило? 
— Навіщо?
— Просто.
— Хм…
— Мене в школі взагалі ніхто не любив, але я ж розповідаю тобі, от і ти мені розкажи.
-І що ти хочеш почути? Що колись я навчався в школі, моя мама працювала в ній директоркою, а мене називали вампіром?..

І Віолеттин світ розколовся. У голові почало паморочитися, а він все говорив:
— Я любив одну дівчину, а потім так безглуздо втратив? Що досі прокидаюся з її ім’ям на вустах і, коли дивлюся на тебе в пам’яті з’являється інша Віолетта, беззахисна, безрозсудна і вірна до труни. Я досі кожного ранку питаю себе, чому вона зникла,чому не пішла зі мною.
— А як можна було з тобою піти, коли ти так бездушно брехав мені, і зараз брешеш. Я бачила, що ти дарував дарунки тій дівчині, з паралельного класу, бачила, як ви обіймалися і ти проводжав її додому. Що мені було робити? Я не хотіла тобі заважати. Мені було боляче, бо ти мене зрадив, і я не хотіла тебе бачити.
— Якщо це був жарт, то він не смішний.
— Не віриш? Тоді поглянь… — вона кинула йому стосик фотографій, які ще вчора вийняла з шухлядки, щоб викинути. Там були вона і Вампір. Вони усміхалися. Їм було добре… а що тепер? Тепер розбиті серця і мертві душі. Тепер пустота і холод. Тепер біль і розпач. Тепер любов і ненависть…
— Невже, невже ти? Невже я знайшов тебе?
— Ні, ти мене втратив…
— Чому?
— Ти думав — я сліпа? А я мала очі, я чула ваші розмови і світ падав. Я вмирала, бо ти мене не кохав, ти  брехав мені так красиво, а сам? Як ти міг, я ж тобі вірила. А ти з мене знущався…
— Як ти не розумієш? Я кохав тебе тоді і кохаю зараз. Моя любов не зникала, моя пристрасть не меншала. Якби ти лише знала, що я відчуваю до тебе…
— І що ж ти відчуваєш?
— Ось це… — він притис обома руками її до себе і поцілував.
Як тільки Віолетта змогла вирватися з його міцних кайданів, її рука розмахнулася і вдарила його так, що слід від лишився в нього на щоці. На хвилину запала тиша, Віолетта здивованими, повними сліз очима дивилася на нього…

Pov Вампір
Вона вдарила мене. Чому? Я ж просто сказав їй правду… її очі… які ж вони глибокі і прекрасні. Як же довго я їх не бачив… як же я скучив… я буду справжнім телепнем, якщо не…

Pov Віолетта
Він дивиться на мене, наче на здобич. що він задумав? Я ненавиджу його, ні більше жодних поцілунків, зараз узагалі його прожену, нехай іде до тієї, на яку мене проміняв…

Хід Віолеттиних думок раптом зупинився. Вампір кинувся на неї і притис до стіни, і вона навіть пискнути не встигла, коли він знову поцілував її. Тепер  опиратися чомусь не хотілося, і Віолетта поцілувала його у відповідь.

Pov Вампір
Господи, яка ж вона… а її запах… яка ж все-таки… богиня, не жінка…

Pov Віолета
Люблю…

Босими ногами, залишаючи на холодній підлозі сліди, вони дійшли до спальні…

Тихо засинав місяць, і зорі співали йому колискову. Десь вдалині загорівся ліхтар. Помалу пролітали пташки і де-не-де на гілках зависли кажани… усесвіт жив своїм життям, так само як і Віолетта з Вампіром. У повітрі тремтіла ніжність і ненав’язливий аромат її парфумів.

Омельчук Анастасія Валеріївна, 16 років, (м. Рівне)

 

 


Номінація «Далі буде? Ні, «далі» —вже є!»

Фанфік за твором І. Я. Франка «Сойчине крило»

За привідчиненими дверима, які полишив Івась, почулися кроки. Немов стукання годинника: дев’ять, десять, одинадцять. І ось у невеличкій напівтемній кімнаті з’являється невелика постать молодої жінки. Я пізнав її ,пізнав її невисокий зріст, її червоне плаття в білий горошок.На шиї золота брошка з опалом, а у твоєму волосі той ж самий гребінець.Ти все така ж. Зовсім не змінилася з моменту нашої останньої зустрічі, лиш твоє лице було мов прибережний камінь, обточений хвилями зрад і розчарувань.

Я стояв і вдивлявся в твої пишні груди, як і тоді у тій лісничівці три роки тому. Я не міг підібрати слів і не наважився підійти. Ти ступила останній дванадцятий крок, і я відчув, як твоє тепле дихання пронизувало мою душу. Я хотів побачити твою ясну посмішку, тільки ота чорна шаль заважала мені, та й вона не личила тобі зовсім. Тоді я обережно підніс дві руки до твого обличчя і підняв шаль. Ти тієї ж мить схопила мої руки і палко поцілувала. Я давно не відчував нічого подібного. Давно нічиї губи не торкалися моїх. Я, напевне, вже і забув, що то таке справжній поцілунок закоханих. Твій поцілунок розчинив у моїй голові будь-які сумніви. Я вже не ненавидів тебе. Лиш хотів пригорнути… Раптово ти обгорнула мою шию своїми холодними руками і все не відпускала моїх губ. Мов затягла їх у вічний полон.

Я обережно огорнув твою талію і притиснув до себе. Ти стояла не рухаючись, немов вслухалася в биття мого серця, а воно зараз мов вистрибувало від щастя. Я поглянув на Івася: він стояв при дверях і втупив свій погляд в підлогу. З-під його голови видніла посмішка, він був радий за мене, а яким щасливим був я!?

Довго ми стояли обіймаючись. Я відчув, як важко тобі було стояти на ногах, розумів, що ти втомилася з дальньої дороги. Я не хотів тебе відпускати. Не хотів знову втрати тебе. Я обережно відірвав тебе від себе. Відразу мою душу немов овіяв арктичний холод, але я мусив відпустити її.

— Івасю!Проведи гостю до її покоїв.

Вона не хотіла відпускати моєї руки, проте слухняно йшла за Івасем. А я споглядав, як твоє червоне плаття зникає у безпросвітній темряві. Ще декілька хвилин мені чувся шум за стіною, а за мить і той вщух. Почулися кроки Івася,що повертався.

* * *

Десь там, в глибині душі, я вірив, що вона повернеться. Вірив, що моє серце знову відчує те почуття, яке давно згоріло, яке покрилося попелом розчарувань, а тепер з’явилася Вона. Тепер вона тут, поруч, за однією лиш тонкою стіною. Тепер мене із нею не розділить ніхто.

Годинник пробив уже далеко за дванадцяту. Проте вир думок у голові не давав навіть натяку на сон. Мені так багато хотілося їй розповісти, запитати. Раптом за стіною почувся тихий і пронизливий плач. Я здогадувався, що вона ще не спить, навіть після важкої дороги. Все більше і більше той плач відгукувався в моєму серці, мов гострий ніж. Я ніколи не чув її плачу, та і не хотів його чути. Я мусив її підтримати. Моя єдина кохана жінка зараз заливається слізьми, а я лежу тут і смакую думки. Ніяка стіна вже не могла розділити мене із нею, моєю Сойкою. Тому я першим здолав цей ”кордон”.

Я ввійшов тихо і непомітно. Вона сиділа на ліжку, спершись об холодну стіну. ЇЇ ноги були притиснуті до грудей, а долоні прикривали заплакані очі. Я підійшов. Припав на коліна перед нею. Вона все продовжувала плакати, мов не помічала мене. Моє серце облилося жалем. Я взяв її обидві руки  у свої і міцно стиснув, піднісши їх до своїх губ, поцілував. Я поглянув у її заплакані очі. Ці заплакані очі дивилися на мене із надією, не з насмішкою чи грою. Вона дивилася в мої очі і хотіла, щоб я першим почав розмову, та я боявся сказати хоч слово. По моїх щоках полився невеличкий струмочок і впав прямо на її долоні. Я не хотів, щоб вона бачила мене заплаканим, проте це не я плакав, а серце.

Маня першою почала цю розмову:

Дорогий, любий Массіно! Скажи: чи варті твої сльози моєї зради, чи мого кохання до тебе?Чи готовий ти зараз пробачити мені все?Чи прийме мене твоє серце, яке я понівечила?Невже ти готовий забути все?

Так, готовий!Моя люба Сойко, пташино моя. Я готовий почати все з самого початку, забути все, що було. Перегорнути цю сторінку і почати все із чистого аркушу. Я ненавидів жінок і не підпускав їх до «святая святих», але ти розтопила моє серце знову, написавши мені той лист. Тобі вдалося знову розпалити вічний вогонь на згарищі. Ти єдина жінка, яку я так сильно і нестримно кохав. Я підсвідомо хоронив тебе, але серце воліло іншого. Як би я не старався, я не міг забути тебе навіть і на секунду. Ти завжди була поруч зі мною, у моєму серці. І та сойка не мала на мене ніякого впливу. Це не її очі змушували мене цілувати тебе палкіше, а твої. Я б назвав мої почуття до тебе безумством. Все, що маю і відчуваю до тебе — безумство.

Я не припиняв цілувати твої руки, не припиняв стискати їх у своїх.

Боялася, що ти не приймеш мене. Я ніколи нікого не кохала, як тебе. Я зробила багато помилок, але найбільшою була розлука з тобою. Я знаю, як палко ти кохаєш мене, та чи зможеш пробачити? Чи твоє серце не охолоне до мене? Чи твій розум не заперечить волі твого серця? Я скоїла багато помилок, та не хочу зробити ще одну, напевно, найбільшу.

—    Яку? — здивовано запитав я.

Я боялась знову спричинити тобі біль своєю появою. Знову нанести рани на твоє довірливе серце, знову зробити з тебе не мого Массіно, а безсердечного громадського егоїста.

Що ти таке говориш, Маню! Біль мені причинила не ти, не момент нашої розлуки, а час, коли я був без тебе. Щоночі всі нестерпно довгі три роки я пускав до свого серця лиш спомини про Тебе. Саме вони були ліками, яких я так потребував. Ліками, які діяли хоч і недовго, проте в ті моменти я найбільше цінував життя. Цінував кожну мить проведену з Тобою. А тепер Ти тут, переді мною.Тепер мені не потрібні давні спомини, тепер я намірений бути з Тобою разом і навіки. Не згадувати наші обійми і поцілунки, а створювати їх, як тільки защемить серце.

Тепер я бачив у її очах правду. Не гру, не постанову, а справжні емоції. Ще мить тому я сумнівався, що пробачу їй, але її сльози зовсім розтопили в мені той камінь, який заважав мені жити далі.

Обійми мене, мій Массіно, – промовила вона, виймаючи свої руки з моїх.

Я обережно сів поруч з нею, огорнув її вузькі плечі.

Ти кохаєш мене? – запитала вона.

Голубко моя! Звісно, так. Ні грама своєї любові до Тебе я не загубив. Я огорнув всі свої почуття в тонку хустинку брехні і сховав її у найпотаємніший куточок свого серця. Ніхто не заглядав у той куточок. Ніхто не міг дістатися туди, де Ти колись складала свої поцілунки і обійми. Я кохаю Тебе і завжди кохатиму!

Вона мовчала, лиш її дихання переривало ту стіну тиші. За вікном почувся галас дітей та дорослих. Чулися співи, танці й привітання з Новим роком. Я давно хотів почати рік зі змін і тепер нарешті почну. Я й не помітив, як і мої очі закрилися, як шум і галас за віком віддалявся.

Наступного ранку я прокинувся в гостьовій кімнаті. Сам, один в холодній, сірій кімнаті, я не застав нікого. Її не було поруч. На столі лежала її брошка з опалом. Я встав і вискочив до своєї кімнати. Шум почув Івась і пішов слідом за мною.

Де вона? – запитав я.

Пішла, пане. Як тільки зорі зійшли, і стався ранок, панна пішла.

А чому ти не ровзбудив мене?

Панна попросила. Тільки от листа передала вам. Ось він, у моїх руках. Невеликий шматок паперу, згорнутий неакуратно значить писала поспіхом. Що ж, почитаємо!

“Дорогий мій Массіно! Я знаю, ти зараз розгублений і зневірений. Я пишу тобі останнього  листа. Я побачила, як сильно ти кохаєш мене після всього, що я зробила з тобою. Навіть після того, як я гралася із твоїм серцем, мов із забавкою, а потім викинула, а ти все одно кохав мене так, як в останній день нашого перебування  разом у лісничівці. Ти пробачив мені, проте я не змогла пробачити самій собі. Хай доля і кидала мене по всьому світу, хай би як я не жаліла про скоєне, та я змушена піти із твого життя. Я – та ж сама перегорнута сторінка. Хай же у твоєму житті з’явиться жінка, яка ніколи не зрадить тобі, яка буде тобі завжди вірна серцем. Я кохаю тебе, мій Массіно…

Навіки твоя Сойка”.

Кічук Максим Олегович, 16 років (Рівненська область, Рівненський район, с. Олександрія)

 

Обсуждение закрыто.