Роботи переможців конкурсу «Творчі канікули» 2020

Вікова категорія 11-13 років

Номінація «Знайомтеся – це ми»

Моє літо

Нарешті літо. Починаю відчувати всю красу життя, занурюючись в тепле літечко, що не помітиш, як і пролетить. Через карантин прощання зі школою настало набагато раніше календарного. Це офіційне звільнення від щоденних піжамних уроків, які псувалися ввечері виконанням домашніх завдань із мамою. Скажу відверто, мама в ролі вчителя – це гірше ніж вранішній суп, котрий мене змушували з‘їсти щоранку перед походом до школи.

              У мене велика сім‘я. Під одним дахом мешкає три покоління: бабуся і дідусь,  тато, мама та я. Тому, всі знання набуті предками за століття, передаються мені.  У батьків я одинак, мене всі люблять і щасливі, що  мають  таку радісну  дитину. А чому б мені не радіти? Сплю багато — досхочу, їм — що душа забажає, сніданок замовляю звечора, бо ж мама у відпустці і радує свого синочка смачними котлетками, пельменями та дерунами. Ще маю купу книжок і друзів з якими не засумуєш.  Сумувати варто  лиш тому, що в дитинстві бабуся, тішачись тим шаленим щастям, що  їй доручили няньчитись з онуком, весь час мене смачно годувала і безперервно поїла молоком. І от я маю проблеми із фігурою.  Дівчата не звертають на мене уваги, бо їм, бачте, не подобаються товстуни. То й нехай, все одно одружусь із Хільчучкою з нашого класу, адже вона вмілий нападаючий, коли грає з нами в футбол  і вона дає мені списати англійську, а решта дівчат мені байдужа, я не реагую на їх  шкільні обзивалки.  Дідусь підказав мені, що дівчата обзиваються для того, щоб ми звернули на них увагу, а не обговорювали вчорашні  групові онлайн-ігри. 

               Влітку грати можна і реально, тим більше, що всі мої друзі  живуть хто через паркан, хто через дорогу. Ліворуч — Ілля, праворуч – Вадим, навпроти через шлях — Діма. Отакий в нас чоловічий острів серед цілої вулиці дівчат, котрі, до речі,  нас терпіти не можуть. Саме так, бо ми таємно стежимо за їхніми іграми з кукурудзяними Барбі і підслуховуємо їхні розмови: «Хлопці ніяк не пасують до нашої яскравої спільноти, ніякої тобі фантазії, білий верх — чорний низ, не сучасні, зовсім не цікаві. От якби на нашій вулиці жив Назар із 8 — А чи Стас із 7- Б класу»…

             Тоді в мене виникало бажання пхнути котрусь із дівчат та так, щоб покотились всі  ті як матрьошки, але ж не можу, бо тоді я розсекретив би  нашу таємну засідку і  пропали б наші правдиві приводи для кепкування над дівчатами.

              Давно між нами триває ця війна та така довготривала, що кінця і краю їй не видно.

             Іллю я знаю ще з пелюшок. Любитель жахастиків та великий фантазер. Більше того, він вигадує ці жахи і сам їх боїться. А вигадує, щоб  дратувати менших сестричок, за якими йому треба наглядати, коли батьки працюють в полі чи в лісі. Та найбільше Ілля, як і ми, боїться не жахів, а втомленого батька, що знімає ремінь, коли прийшовши з поля бачить переляканих,  заплаканих дітей. І це ще не всі витівки нашого Іллі, адже ми йому в цій справі старанно допомагаємо.   Нещодавно ми змайстрували на гілках розлогого клену гніздо — такий собі спостережний пункт за грою  ворожого полчища дівчат, які оточили нас зі всіх сторін і живуть собі як якісний зразок для прикладу «Ти подивись, як вчиться Марійка» чи « А Юлька не приходить з розірваною сорочкою зі школи»…

               Одного дня нам дуже кортіло скупатися, але Ілля був приречений до пізнього вечора доглядати сестричок. Аби розв`язати руки другові ми придумали план. За допомогою мотузкової драбини підняли дівчаток у гніздо і довірили їм спостерігати за курчатами з висоти, аж до пізнього вечора.

                Ото ми всі отримали на горіхи, а найбільше — Ілля.

                Вадим — старший від нас не лише на рік,  а й на  цілу голову. Тепер годі й прагнути наздогнати його по кількості підтягувань чи віджимань.  Інтереси в нього вже дуже відрізняються від наших. Спершу ми гадали, що їх поміняли річні бали в табелі,  які побачив батько, адже саме через їх нашому другові довелось цілими днями виконувати певні обов‘язки по господарству. Проте пізніше ми стали помічали, як час від часу Вадим не йде  після закінчення уроків додому, а несе портфель примхливої однокласниці Ганнусі і червоніє із наших кепкувань. Скоріше за все, наш друг закохався в цю математично здібну вреднюгу, що носить щодня нові блузки та зачіски. І тепер хлопець вдень допомагає батькові, крутить разом з ним зламаний мотоцикл, а вечорами розмовляє годинами з Ганею по телефону. Ми ніяк не допетраємо, про що можна говорити так довго.

                    Що ж, будемо чекати поки Ганя своїм нестерпним характером відгонить симпатію нашого друга, а як ні, то неодмінно придумаємо якийсь план. Для нас — це не проблема.

                      Ще одною нашою спільною пристрастю є велобайки. Не просто велосипеди, а справжні горні байки: міцні, з широкими колесами, передачами та швидкостями, що регулюються на кермі. В усіх нас вони є, придбали їх в різний час і за різних обставин, але вчились їздити ми на Вадимовому байку. Називали його ми суперкатапульта, бо загальмувати ніхто не встигав і зупинка у всіх була однакова – стовбур старої груші. Після такого поцілунку з деревом, ми вилітали із сидіння хто вперед, хто в бік, а хто й на гілля. Звісно, жоден із батьків навіть не здогадувався про справжню причину розбитих ліктів та колін, що маскувались зеленкою чи йодом. А от синець під оком замаскувати я не зміг. Прийшлося вигадати неправдоподібну брехню, через яку мама довго пила заспокійливі краплі. Після таких навчань ми стали професіоналами їзди по бездоріжжю, бо саме такі шляхи в нашому селі.

                      Бувають в нас веселі і прикрі пригоди. Лише згадаю задаваку Горича, який обманом, аби помститись  за накручені нами вуха через розкидання під ноги петард, розірвав власну куртку і пред’явив мамі як зіпсовану нами в бійці.

                     Згадуючи деякі випадки  ми сміємось, качаючись по землі, а деякі — назавжди залишаться для нас гіркими уроками  дитинства. Як і у всіх іноді між нами  пробігала чорна кішка. І тоді ми наминали один одному боки, проте вже на другий день, як нічого й не трапилося ми жартували, адже ми дуже дорожимо нашою дружбою, бо то велике  діло, коли за тобою друзі стоять  стіною.

Місюра Євгеній, 12 років, Рівненська обл., Рокитнівський р-н. с. Кам‘яне

Номінація «Так, я люблю Україну»

Вишиванка

Я люблю вдягати вишиванку-

Це для мене справжній оберіг.

Тут злились орнаментів серпанки:

Ось волошки, маки серед них.

Полотно, покрите кольорами,

Погляд привертає звіддаля.

Вишивали і бабуся, й  мама.

Залюбки носити буду я!

Бондар Анастасія,  12 років

Рівненська область, Березнівський район, с.Голубне, 

Номінація «Природа – джерело натхнення та краси»

Добрий вчинок

Моя казочка про сім’ю ластівок. Усі вони — чорненькі з білими животиками. І їх аж десятеро. Зимою вони живуть у теплих краях, де завжди світить сонечко, а влітку прилітають до України.

Той сонячний край називається Тепла Долина. І знаходиться він у Африці.

Наші ластівки завжди були веселі, вони гралися, піклувалися одна про одну. Щороку у них народжувалися дітки. Ця сім’я мала прізвище Чорнокрилі.

У родині були мама і тато, два дідусі, дві бабусі і четверо діток: троє хлопчиків і одна дівчинка. Старшого звали Чорнятко, середнього Веселунчик і найменшого Малюк. А дівчинку-ластівку – Білогрудка.

Вони жили в гніздечку, яке мало вигляд глека і було зліплене із жовтої глини та гіллячок. Батьки примостили його на дереві.

Їхній ранок розпочинався з того, що пташки прокидалися, умивалися росою, чистили пір’ячко і розспівувалися. І співали вони завжди короткі пісеньки про веселе літо. Коли ж прокидалися люди, то раділи разом із ластівками.

  • Що вам снилося? – питала мама своїх діток.
  • Мені весела річечка і сонечко над галявиною, — відказував старший син.
  • Сьогодні мені снилося, як по зеленій травичці пробігав рожевий кролик, відказував середній синочок.

А Білогрудка підійшла до мами, обійняла її і запитала:

  • А що тобі снилося, матусенько?
  • А мені снилося, що ми всією родиною полетіли далеко в поле, а поруч протікала велика річка. Ми літали над нею низенько – низенько. І всі ми були разом.

Коли тато приєднався до їхньої розмови, то запропонував:

  •  Можливо, ви хочете кудись полетіти?
  • Хочемо! Хочемо! – гукали діти.
  • Тоді по обіді збираємося в подорож! – відказав тато.
  • А що з собою брати?
  • Гарний настрій і невеличкий перекус.

Діти-ластівки полюбляли вранці грати у квача і піжмурки. Потім допомагали своїм батькам добувати їжу і приносити її стареньким бабусям і дідусям.

  • Спасибі вам, наші хороші, за таку смачну їжу, — дякували бабусі своїм онукам. – Ми почуваємося досить добре, коли ситі. У нас з’являється  хороший настрій, і їжа додає нам сили.

Вони шукали різнокольорових комашок і смугастих черв’ячків. Ці смугасті черв’ячки завжди з’являлися після дощу з веселкою. А різнокольорові комашки жили у дуплах дерев.

Але була одна небезпека для цієї родини. На пташок полювали ведмеді, тому що ластівки заглядали у дупла дерев у пошуках жучків. А там було чимало меду. І от, коли чорнокрилі забирали комашку, то дзьобиком прихоплювали і мед. А це ведмедям не подобалося, вони дуже сердилися на птахів. Бо були жадібні і ні з ким не хотіли ділитися їжею. Тоді ведмеді почали полювати на ластівок і саджати їх до кліток, щоб ті не забирали їхнього улюбленого меду.

Одного дня Білогрудка збирала жучків. І коли забралася в дупло, тут раптом прийшов ведмідь Буркотун і схопив її:

  • Тепер, коли я тебе упіймав, ти не зможеш брати мого меду із дупла.
  • Не брала я його, — пояснювала ластівка, — просто коли визбирувала жучків, то дзьобом захопила трохи меду. Але це не навмисно.
  • Не вірю тобі, — заперечував ведмідь і відкрив дверці клітки. – Знаю я вас, ластівок. Зараз тебе відпущу, а потім ти знову будеш забирати мій мед.
  • Невже тобі шкода кілька крапель меду? – плакала маленька ластівка.
  •  Дуже шкода. Бо весь мед у дуплі —  мій.

Він посадив Білогрудку у чорну сумну клітку. Туди навіть сонечко не зазирало. Буркотун накрив клітку темним простирадлом. Уся родина шукала свою дівчинку, але довгий час не могла знайти.

  • Де загубилася наша донечка Білогрудка? – плакала мама.
  • Можливо, заблукала десь у лісі? – хвилювався тато.
  • Але ж вночі темно і дуже страшно, — сумувала мама.
  • Так, це правда. Але наша дівчинка хоробра і їй вдасться себе зберегти, — казав тато і летів у напрямку темного лісу. І все ніяк не знаходив своєї дитини.

З кожним днем Білогрудка ставала все сумнішою і сумнішою. Їй не вистачало життєвої енергії і дівчинці здавалося, що вона от-от загине.

Ведмідь переховував клітку з пташкою у темному-темному лісі, інколи в кущах конюшини. А ця трава була дуже високою і колючою.

Одного разу Білогрудка стала наспівувати веселі пісеньки, щоб не втрачати надію. Ці пісні були про сонячні дні з її родиною. І ось того ж дня мама з татом пролітали над темним лісом. Краєм вуха почули спів і вирішили перевірити, хто ж це співає.

  • Чи ти чуєш цей  спів? – звернулася мама – ластівка до свого чоловіка. – Чи це не голос нашої донечки?
  • Так, чую! Мені він теж нагадує рідненький голос Білогрудки, — відповів тато. – Він долинає з того моторошного лісу. Летимо у напрямку, звідки лине пісня.

І вони полетіли до лісу. Коли ж розшукали чорну клітку, то зняли з неї простирадло. А там сиділа їхня Білогрудка. Дівчинка була зовсім знесилена, тому що їй не вистачало сонячного світла. Батьки хотіли звільнити донечку, але не змогли відчинити клітку.

Цієї миті повернувся ведмідь із полювання і почав ловити ластівок. На щастя, йому не вдалося упіймати маму з татом. Батьки повернулися додому і стали усією родиною думати, як врятувати Білогрудку.

Вони вирішили, що всі разом полетять і заберуть клітку та віднесуть її до людей. А люди вже зможуть звільнити пташечку. Так і сталося. Один хлопчик, на ім’я Сергійко, побачив клітку і відчинив дверцята.

  • Лети , пташечко, тепер ти вільна! – сказав Сергійко.

Ластівка вилетіла і почала радіти сонечку, обіймати свою родину та співати пісеньку про волю. У неї стало набагато більше сили. Вона своєю пташиною мовою проказала:

  • Щиро тобі дякую, добрий хлопчику!

Небо раділо цій події! Сонечко стало яскравіше світити, а хмарки пропливали над пташкою у формі різних тваринок і теж веселилися.

Коли Білогрудка зовсім одужала, то співала пісеньки про надію і радість.

Колеснік Марія, 12 р., Рівненська обл., Дубенський р-н, с. Плоска,

Номінація «Безмежний світ моєї уяви»

Пасхальна пригода

—  Навесні, коли все розцвітає, наближається велике свято – Пасха. Всі готуються до нього ще за два чи три тижні, а може ще й за декілька  місяців. Бо майже всі діти хочуть отримати шоколадне яйце, — повідомив Король.

 —  До червоного дня в календарі залишилося зовсім трошки! — захвилювалася Королева.  Як там іде підготовка? Всі діти отримають шоколадні яєчка?

—  Не хвилюйся, все буде добре, – заспокоїв Король.  У нашому королівстві всі кролики – дуже відповідальні… От, наприклад, Бін та Боб. Вони кожного року готують, пакують  і ретельно ховають у траві та під кущами будинків яйця. Все буде добре!..

—  Бін, ти зробив яєчка на цю частину дітей? – запитав товариш, тримаючи невеликий список.

—  Ні ще. Я зараз їх принесу. Ходи, мені допоможеш?

—  Гаразд…

 —  Ходімо по шоколадні яйця!

 А тут із кущів вилазять Круть та Верть – злі зайці, яких ніхто не бере до себе, бо надто збитошні.

—  О, Круть, подивись…

—  Та це ж… Шоколадні яйця!

—  Давай заберемо собі?

—  Чудова ідея! Нам їх на цілий рік вистачить!

—  Ну, я б не сказав, що на цілий рік, але на два-три тижні…

—  Точно! Для  таких любителів шоколаду, як ми…

Круть і  Верть поцупили знахідку і поспішно зникли. А    Бін     з  Бобом повернулися і аж застигли з подиву:

—  А де ж подарунки поділися? – закричав Бін.

—  Не знаю… але тепер нам точно на всіх дітей не вистачить.

—  Ой, лишенько… Що ж робити? Це ти винний!

—  Чому це – я?..

На той крик нагодився директор фабрики Зай.

—  Хто це галасує з самого ранку?

—  Це ми… — промимрив Бін.

—  З’ясовуємо, хто винен, що яйця шоколадні пропали,  — додав Боб.

—  Що?!  Пропали подарунки?

—  Так… Але я здогадуюся, чия це витівка, — висловив припущення Боб.

—  І хто це міг вчинити?

—  Круть та Верть. Вони страшенно люблять шоколад, їдять так, що й крихт не залишають.

—  Що ж будемо робити? Пасха вже не за горами, нову партію випустити не встигнемо, — промимрив Бін.

—  Хм…  Тоді треба їх шукати. І швидко. Але ми самі не впораємося… — знітився Боб.

—  Доведеться доповісти Королеві та Королю – головним розпорядникам свята, — сказав Зай.

—  До-ве-деть-ся… — проказав протяжно Боб.

—  Ходімо до Короля! — наполягав Зай.

Король із Королевою (а з ними Зай та Бін із Бобом) стурбовано обдумували ситуацію.

—  У мене є ідея, — висловився Король.

    Всі зібралися разом і почали слухати Короля.

—  Де Круть та Верть завжди гуляють? – запитав Король.

—  Хм… Де ж вони можуть  бути, як не біля  шоколадної  річки? Напевно, животи напихають шоколадом! – сказав Зай.

—  Ой, лишенько! Це ж стільки яєць пропаде! – захвилювався Бін.

—  Ще діти перестануть у нас вірити!- запереживав Боб.

—  Друзі! Тут уже не до сліз і не до переживань!- сказала суворо Королева.

—  Наша країна під загрозою! Бо якщо діти не вірять в пасхальних кроликів, то вони не віритимуть і в Короля з Королевою, які ними правлять!- сказав Король.

Боб із Біном  почали плакати. Коли б не втрутився сам Король, напевно, наплакали б ціле море.

—  Ходімо до шоколадної річки! – звеліли Король з Королевою.

Іти було не близько, але й не надто далеко. Аж тут назустріч із кущів вибігають яєчка: одне, друге, третє…

—  Напевно, то Круть та Верть їх загубили по дорозі? Але вони помилилися. Яєчка відрекомендувалися:

—  Я – червоне яєчко, як щічки!

—  А я – мов колір весняної травички!

—  А я жовтеньке, мов сонечко! – почали хвалитися яєчка.

—  Наше вам вітання! Скажіть, чи не бачили двох нечемних кроликів, які бігли з пакунками? — запитав Бін.

—  Звісно, ми їх бачили, — повідомило зелене яєчко.

—  Ми від них утекли, — призналося червоне.

—  Вони й нас хотіли забрати! – обурилося жовте.

—  Це ж ті шкодороби – Круть та Верть! – обурився Бін.

—  Вони украли шоколадні яйця, які ми для дітей виготовляли!- сказав Боб.

—  Вони он туди побігли, —  показало напрямок, де зникли шкодороби,  зелене яєчко.

—  Вони мішка з собою волокли! – додало червоне яєчко.

—  Видно, важкенький був, бо аж кректали, — підказало ще й жовте.

 Зай запропонував:

—  У мене за плечима в мішку є ще місце! Стрибайте! Ви ж не проти, щоб ми відправили вас до дітей?

Яєчка погодилися і шнурочком побігли за головним кроликом Заєм. А  процесія з Королем і Королевою вирушила далі.

            Нарешті вони прийшли до невеликої зелененької хатки. Гуртом зазирнули у віконце, а там Круть і Верть сплять собі на диванчику, а збоку – мішок з яєчками стоїть.

На стук у двері ніхто не відповів, бо лежебоки міцно спали. Тоді в будиночок зайшли усі і голосно гукнули.

—  Ой! – перелякалися Круть і Верть. – Ви хто такі?

—  Я – Королева, а це – Король цієї країни. А це – Бін з Бобом, а це їхній Головний Зай…

—  А… що ви тут робите? — заїкаючись, запитав Круть.

—   Ми прийшли забрати  пасхальні подарунки! – сказав  Боб.

—  А … навіщо вам їх забирати? – запитав Верть.

—  Тому що ці смаколики – для діток! – обурився Бін.

—  Віддайте їх! – вимагав Боб.

Круть і Верть опустили голови.

—  Пробачте нам! Пробачте! Просто ми дуже любимо солодке…

—  Віднесіть ці яєчка для дітей! – наказав Король.

—  А з цими що робити? – запитав Зай, показуючи на шкодоробів.

—  А їх відправте на шоколадну фабрику, нехай там стружку прибирають!

З того дня Круть і Верть стали дуже чемними. У тій країні тепер все спокійно та добре.

Корхут Софія, 12 р., Рівненська обл., м. Дубно

Номінація «Далі буде? Ні, «далі» вже є!»

«Чарлі і шоколадна фабрика: продовження»

        Я прочитала безліч фантастичних книг, читала про різні цікаві історії та про різних фантастичних героїв. Але найулюбленішою книгою для мене стала книга Рональда Дала «Чарлі і шоколадна фабрика». В цій чудовій книзі розповідається про хлопчика Чарлі, який має добре серце. Юнак з бідної сім’ї, живе в невеликій халупі разом зі своїми батьками, двома дідусями та двома бабусями. З ним трапляється неймовірна пригода, яка не залишить байдужим ні дітей, ні дорослих. Чарлі є моїм улюбленим героєм, він розумний, добрий, цінує і любить свою сім’ю…Отже, я вирішила придумати продовження саме цієї книги.

Після того, як Чарлі стає спадкоємцем фабрики, він свій час  проводить з Віллі Вонком та придумує рецепти власних солодощів. А Віллі Вонка в свою чергу навчає хлопця всього, що знає. «А де ж вся сім’я Чарлі?» — запитаєте Ви. Всі вони живуть і харчуються на фабриці. Віллі Вонка допоміг пану і пані Баркетам знайти хорошу роботу. А дідусі та бабусі мають окрему кімнату на фабриці. В тій кімнатці знаходиться великий телевізор, багато книг і газет. А саме головне – величезне ліжко. Вони лежать на ньому, читають та дивляться телевізор. Доглядають за ними умпа-лумпи (працівники фабрики). Для стареньких це просто неймовірне життя. Адже до цього вони жили в холоді та голоді. А от батьки Чарлі працюють п’ять днів на тиждень. Поки що  теж живуть на фабриці в окремій кімнаті. Але вони вже будують новий будинок для себе та для Чарлі і для стареньких. Час від часу відвідують дідусів та бабусь, вечорими діляться цікавими історіями.

   Раз на місяць вся сім‘я Чарлі і він сам обідають разом з Віллі Вонкою. І от під час одного з таких обідів зав’язалася доволі цікава розмова:

  • Ми дуже вдячні Вам, пане Віллі Вонка, за притулок та за роботу, — мовила пані Беркет.  – Але ми не можемо жити у Вас вічність.
  •  Так —  підтримав дружину пан Беркет. – І тому рівно через місяць ми переїдемо до власної оселі. Ми досі не можемо повірити, що в нас є власний будинок. Та ще й такий великий.
  • Я б сказав, що це цілий маєток! – вигукнув дідусь Джо.
  • А ми всі поїдемо з вами до нового будинку, чи ми залишимось тут? – запитала бабуся Джозефина.
  • Звичайно, що ви поїдете з нами. І ви і Чарлі будемо жити в новому будинку, — промовила пані Беркет.
  • До речі, а де ж наш онучок? – тихо запитала бабуся Джорджина.

Віллі Вонка розповів, що Чарлі майже придумав новий смак солодощів. І як тільки він його закінчить, зразу приєднається до них.

В цей же момент приходить Чарлі, який вже схожий на розумного та дорослого хлопця. Юнак підійшов до всіх членів своєї сім’ї і обійняв їх. Після цього вийшов на середину кімнати і розповів про те, що  він придумав. Всі слухали його на одному диханні.

Виявляється, Чарлі створив новий незвичайний смак шоколаду. На вигляд шоколад зовсім не відрізняється від звичайного, але в нього були деякі особливості. Перша з них це те, що цей шоколад не танув навіть в спеку. Друга особливість, це те , що кожна плиточка шоколаду була з різним наповнювачем в середині та з різним запахом. А от третя особливість — найдивовижніша. Адже, якщо куштувати цей  шоколад вперше, то він втамовує голод на весь день.

Також Чарлі запропонував полетіти за кордон і відкрити нові фабрики, а директорами  стануть колишні учасники конкурсу. Віллі Вонка був у захваті від розуму хлопця і пообіцяв подумати над його ідеєю.

Далі хлопець приєднався до трапези. Пообідавши, всі розійшлися по кімнатах, лише Чарлі і Віллі Вонка почали розмірковувати, що ж їм робити далі. Все ж таки він погодився з думкою Чарлі та на наступний день  пішли шукати колишніх учасників.

Першого кого вони знайшли був Августус Глуп. Ви ж пам’ятаєте його? Я думаю, що так. Адже саме його затисло в трубі після якої він став худий, як соломина. Отже, коли  йому запропонували стати директором фабрики Віллі Вонки, то Августус без роздумів погодився. Інші діти теж зразу погодилися. А от Верука Солт «покрутила носом».

  • Привіт, Веруко! – привітався Чарлі, — У нас разом з паном Віллі Вонкою є до тебе пропозиція.

     І хлопець розповів про їхні наміри. На що Верука відповіла:

  • Невже ви пропонуєте мені роботу?  Я нізащо не буду працювати. В мене для цього є батьки.

     Чарлі  і Віллі Вонка звичайно знали, що дівчина розбещена, але щоб настільки…

Але  батьки її вмовили і Верука погодилась. І от діти та їх родини почали збиратися в подорож. Адже тепер вони поїдуть за кордон, матимуть зовсім інше життя. Віллі Вонка підписав всі документи з батьками дітей. І вони відправились у подорож.

 Минуло шість місяців… За ці шість місяців багато чого змінилося. Віллі Вонка став надзвичайно багатим. Батьки Чарлі та старенькі переїхали до нового будинку, де їм було  комфортно. Всі діти, директори фабрик теж отримали не маленьку суму грошей від Віллі Вонки і тепер змогли жити самостійно і не залежити від своїх батьків. А сам Чарлі отримав в подарунок від Віллі Вонки будинок поблизу фабрики. І тепер живе сам. Пізніше юнак знайшов собі домашнього улюбленця — собаку, яку назвав Барсом. Для Чарлі він став справжнім другом. Кожного дня Чарлі навідує своїх батьків, дідусів та бабусь. Вони діляться своїми емоціями, історіями і тим наскільки всі вони пишаються Чарлі. Всі вони дуже вдячні  пану Віллі Вонку.

Пройшли роки. Чарлі працював на фабриці разом з Віллі Вонкою. Удосконалили ще цілий ряд нових рецептів солодощів. Одного разу Віллі Вонка сказав Чарлі:

  • Чарлі, любий мій хлопчику, ти мені допоміг. Я тобі  вдячний за все. Але я не хочу, щоб все своє життя ти працював тільки на мене та мою фабрику. Тому  я дарую тобі нову фабрику, яка названа в честь тебе. А коли я помру, ти станеш власником ще й всіх моїх фабрик.

Чарлі був шокований і не знав, що відповісти. Він був надзвичайно вдячний  Віллі Вонку і згодом став  таким же успішним як і Віллі Вонк. Його вироби мали надзвичайно великий попит. Ім’я  його стало всесвітньо відомим.

Ось так і закінчилася історія Чарлі!

 Прокопчук Яна, 13 років, Рівненська обл., Рокитнівський район, с. Рокитне

Вікова категорія 14-18 років

Номінація «Знайомтеся – це ми»

Я пишу

Коли мрію до неба дістати

І торкнутись руками до зір.

Я тоді починаю писати,

Виливаю думки на папір.

Я пишу, коли важко на серці,

І пишу, коли радість в душі.

Тоді слово на волю так рветься

Подолати усі рубежі.

Коли бачу сувору людину,

І як добрих стрічаю людей,

Я б писала, мабуть, щохвилини

Про красу, про життя золоте.

Тішусь тим, що перо моє часом

Помагає мені не тужить.

Приміряю я крильця Пегаса,

Щоб злетіти у віршах на мить.

І коли після сонечка злива,

Вірю знову тепла я діждусь.

Я пишу і від того щаслива,

І цим щастям охоче ділюсь.

Веремчук Анастасія, 15 років, Рівненська обл., Березнівський р-н., смт.Соснове

Номінація «Так, я люблю Україну»

Обніміться, брати мої

Обніміться, брати мої,
Молю вас, благаю!
Побратайтесь із Заходу
До Східного краю.

Хай не буде поміж вами
Злоби  і образи,
Хай пощезнуть усі кривди,
Сварки, негаразди.

Хай не буде поміж вами
Лукавого слова.
Хай луна в моєму краї
Українська мова.

Щоб війна не заглядала
В українську хату.
Хай не плаче у тій хаті
Українська мати.

Хай не гасять сонце бомби,
Гради і зенітки.
Хай не плачуть, а сміються
Українські дітки.

І земля в нас є, і поле —
Будемо орати,
Діда-прадіда звичай 
Будем шанувати.

Нам не треба ділить межі,
Ставать ворогами,
Нам не треба в нашій хаті
Кривди між братами.

Обніміться, брати мої,
Згуртуйтеся щиро!
Та потіште землю-матір
Спокоєм і миром.

І Господь з висот небесних
Узрить тую згоду,
І пошле благословення
Моєму народу.

І Пречиста Матір Божа
Впросить свого сина
Послати благодать велику
Моїй Україні.

І Шевченка щире слово
Почують, я знаю!
Обніміться, брати мої,
Молю вас, благаю!

  Лойко Дмитро, 16 років, Рівненська область., Гощанський р-н., с. Микулин 

Номінація «Природа – джерело натхнення та краси»

***

Цілує сонце крапельки роси

На квітах, на листочках, на травиці.

Немає в світі більшої краси,

Як крапелька, що в промінцях іскриться.

Ранкове диво, ніжне і просте,

Таке зворушливе, таке тремтливо-миле,

Яке дарує сонце золоте,

Його промінчики і легкі, і грайливі.

В такі хвилини дивишся на світ

І все ніяк не можеш надивитись.

Це ж скільки цій красі мільйонів літ!

А ми її не вмієм розуміти.

Беремо все, що можем, все, що є.

Ламаєм, нищим, рвемо із корінням.

Землі щомиті болю завдаєм,

Бо думаєм, що ми — «вінець творіння».

А ми лиш люди, вперті і сліпі.

Ми біль чужий не чуєм і не бачим.

До себе щедрі, а до всіх скупі,

Байдужі, безпощадні, нетерплячі.

Хто в росяній краплинці бачить світ,

Хто ніжних пелюсток торкнувсь лиш серцем,

Не зможе той бездумно нищить цвіт

І на чужу біду завжди озветься.

Бо доброта, то, мабуть, стан душі,

Що не зміліла і не зачерствіла.

Якщо ми хочем слід якийсь лишить,

То хай дорога наша буде світла.

Товтин Владислав, 15 років, Рівненська область, Гощанський р-н, с.Майків

Номінація «І в кожному із нас уже живе філософ»

Талант.

 Я думаю, що талант – це унікальний дар, який даний людині Богом чи успадкований від батьків. Це уміння робити щось з особливою майстерністю, філігранно, краще від інших.  Вважаю, що кожна людина талановита, але талант у кожного проявляється в різних напрямках. Хтось добре малює, хтось добивається успіхів у спорті, хтось може складати і віднімати в розумі великі числа, хтось може запам’ятати велику кількість інформації з першого разу. Тому немає людей, які  абсолютно не володіють талантами. Кожен може робити щось якнайкраще. Адже людина може і не знати, яким талантом вона володіє. Для того, щоб розкрити їх у собі необхідно докласти багато зусиль. Постійно пробувати щось нове, що раніше ніколи не робила.

      Як часто можна зустріти людей, які зробили всього одну спробу, у них не вийшло і вони опускають руки та відступають від свого. Та головне не здаватися, а йти до своєї мети, пробувати знову. І ось після кількох спроб, а може і десятків, або навіть сотень, неодмінно щось почне виходити.

     Головне, це пробувати і не здаватися, наполегливо працювати. Тоді і сам процес буде приносити задоволення. Якщо згадати відомих спортсменів, які досягли значних успіхів, то всі їхні перемоги досягалися тільки після величезної кількості тренувань. І навряд чи з першого разу все  виходило. І тоді стає зрозумілим, якщо ти хочеш чогось досягти то доведеться докласти великих особистих зусиль. От наприклад: якщо  лежати на дивані і чекати, що в тобі несподівано відкриється хист до живопису, то це марна трата часу. Такого ніколи не станеться. Щоб навчитися малювати необхідно перш за все спробувати. Потім тренуватися, створювати малюнки різної складності. Можна відвідувати  спеціальні курси, вивчити літературу в якій описана техніка малювання і після цього неодмінно  досягнеш мети –  станеш талановитим художником.

Але ця схема працює не тільки відносно малювання, але і для будь-якої сфери життя людини. Головне вірити в себе і в те, що кожна людина талановита, потрібно лише відкрити в собі ці таланти. А також намагатися втілити свої задуми в життя. Адже позитивне мислення – це також ключ до успіху. Вірте в себе і свої таланти!

Кулакевич Анна, 17 років, Рівненська область, Рокитнівський район, с. Блажове

Номінація «Моя майбутня професія»

Моя майбутня професія

Зараз, я ще навчаюся в школі. Та час плине швидко і вже потрібно задумуватися над тим, ким я буду, і чим хочу займатися в майбутньому.

Мені змалку завжди хотілося бути учасницею різних подій, фіксувати їх на екрані фотоапарату. Хотілося зробити щось таке, щоб усіх зацікавила моя робота. Саме тому, я вирішила для себе почати з малого, тобто, приймала участь в шкільних конкурсах, де потрібно було відтворити, як письмово так і в фото, свою роботу. Ходила на різні гуртки: театральний, журналістики, школа фотографії.

І чим більше я цим займалася, тим  ставала впевненішою у тому, що вибрала правильний шлях у виборі професії.

Моя майбутня професія складається з двох частин: 1) стати професійним журналістом; 2) відмінним фотографом. 

Журналіст – це не письменник, це фахівець з опрацювання інформації, його завдання – розповісти, що відбувається як у нас в державі, так і за її межами, вміти відбирати цікаву інформацію, яку вміє також «смачно» подати читачу. А ось фотограф – це людина, яка вміє зупиняти час, передавати емоції тієї чи іншої ситуації. У кожного свій особливий стиль.

            У мене поки немає хорошого фотоапарата. На даний час я користуюся маленькою камерою для аматорських зйомок, а коли її немає під рукою – телефоном. Але це мене аж ніяк не засмучує, тому що для успішного освоєння фотомистецтва набагато важливіше виробити власний стиль і розвинути нестандартне бачення світу.

            Чому я вибрала поєднання цих двох професій? Тому що це мені дуже цікаво, так би мовити, близько мені по духу. Поєднання письма і фотографії дає змогу розкритися як особистості, показати свій професіоналізм.

            Останні події  в Україні зворушили весь світ. Відвага журналістів, фотографів з написом «Преса» ставала ціллю цинічних карателів-снайперів. Перебуваючи в гарячих точках революційних подій журналісти-фотографи правдиво висвітлювали події на нашій землі. Саме тому їх інколи називають «четвертою владою».

            Журналістика – це спосіб життя, це голос, який кожного дня кличе за собою у різні куточки міста, області, країни. А в поєднанні з фотографією, виходить найкращий тандем.

            Саме тому, я хочу поєднати ці дві професії в одну і отримувати від неї задоволення. І для цього потрібно зануритися з головою у професію журналіста і фотографа, щоб відчути цей смак поєднання сили слова і зупинки часу, що я в майбутньому прагну зробити.

Катеринчук Ірина, 15 років, м. Рівне

Номінація «Безмежний світ моєї уяви»

***

Хто сказав, що людина безкрила?

Що не може піднятись увись?

Незбагненна в людині є сила,

І краса. Ти лише придивись.

Крила ті — то любов і коханя

Крила — відданість, щедрість душі.

Виростають вони на світанні,

Коли в росах густих спориші.

Коли сонце любові багряне

Доторкнулося серця глибин

Апогею наснага дістане

І летиш, просто так, без причин.

Станеш зовсім несхожим на себе,

Кращим стане навколишній світ.

Більше в світі нічого не треба,

Тільки б той відчувати політ.

Григор’єва Діана, 10 кл.

Рівненської обл., м. Березне

Обсуждение закрыто.