Вікова категорія 11-13 років
Номінація «Безмежний світ моєї уяви»
Парфенюк Олександра, 12 років, с. Антонівка, Рівненський р-н, Рівненська обл.
Космічна весна
Буяє природа
І сяють планети,
Весна розкриває
Зелені намети.
У космосі сиві
Тумани спадають,
Вони про планети
Багато так знають.
Міняється колір
Космічних вулканів,
Летять астероїди
Биті і рвані,
Запахло весною…
І промені сонця
Вже не застрягають
В густій оболонці.
Стрибаю, мов м’яч
По планетах нових,
У космосі світ
Геть принишк,
Аж затих…
Літаю у просторі,
Наче я дрон…
А мама на вухо:
«Прокинься, це сон!»
Номінація «Природа – джерело натхнення і краси»
Полховська Анастасія, 13 років, м. Здолбунів, Рівненська обл.
Природа – джерело натхнення і краси
Природа України різноманітна, різнобарвна, неповторна та чарівна. Ліси з величними деревами, луки з квітучим різнотрав’ям, степи з вітрами, що поволі колишуть ковилу, блакитні озера з квітучим лататтям, річки зі стрімкою течією, зоряне небо і яскравий місяць… Де б не мандрувала людина, куди б вона не пішла, всюди побачить всю велич та красу природи.
Змінюються пори року – і природа відкривається по-новому. Кожна пора наповнена особливою магією, навіть складно визначити, що я люблю найбільше: весняне цвітіння, літню зелень, осінні вогники в чудовому таночку чи біле зимове мерехтіння. Луки та полонини вкриваються на весні різнобарвним килимом з чудових квітів, безліч метеликів пурхають над ними, і часом здається, що це вітер грається тендітними пелюстками. Птахи співають веселих пісень, радіють сонцю та теплу.
Найбільше я люблю природу Рівненської області та Полісся, бо тут я народилась, живу і зростаю. Обожнюю ліс в кожну пору року. Навесні ніжні зелені листочки вкривають дерева, сосни та ялини прикрашаються м’якенькими світлими хвоїнками. Ліс наповнюється терпким ароматом квітучого багульника болотяного та дзижчанням бронзівок. Влітку люблю ліс за безліч ягід. В бабусі на Дубровиччині збираю чорниці та ожину, а вдома в Здолбунові – лісову суницю. Я готова фотографувати кожен кущик і кожну квітку, кожну комашку і кожного птаха.
А чи бачили ви посадку молодих сосен? Моя хрещена садить ліс. Коли мені був рік, я перший раз була на такій ділянці. Звісно, я не пам’ятаю цього, але залишилась фотографія – я і тоненькі стебельця, що тягнуться до сонця. Пройшло тринадцять років – і стебельця перетворилися на чудові пухнасті сосонки заввишки з мене. А на інших ділянках кожного року з’являються нові саджанці… Восени зацвітає верес та іван-чай, а в опалій хвої та м’якому моху люблю збирати гриби – руденькі лисички, маслючки з блискучими шапинками, кріпенькі білі. Не стільки збираю, скільки милуюся і фотографую. Хоч і розумію, що фотографії ніколи не замінять реальність, але дадуть змогу через деякий час знову відчути ті емоції. А яке задоволення я отримую збираючи зелениці! Ці гриби ростуть в піску, щоб знайти їх, потрібні увага та кмітливість.
Унікальне творіння природи, де я люблю бувати – Базальтові стовпи. Вони мають особливо мальовничий вигляд і недарма занесені до 7 чудес України. Чарівні кам’яні велетні, що вражають своєю геометричною досконалістю, водоспади з прохолодною, рудою від вмісту заліза водою, смарагдові озера, що утворились на місці кар’єра, рибалочка блакитний над водою… Це надихає мене малювати і допомагає підбирати кольори.
Люблю спостерігати за птахами. Ось дві ворони намагаються поділити горіх: вони сваряться, нападають одна на одну, кумедно підстрибують і… горіх дістається третій. А ось гніздо лелек біля будинку бабусі. Про цих птахів знаю, здається, все. Безліч часу я провела, спостерігаючи за ними. Перед дощем вони збирають сіно в дворі та носять у гніздо, сплять, стоячи на одній лапі, відлякують інших птахів дзвінким клекотом, приносять у дзьобі вужів та жаб своїм пташенятам. Промокши під дощем, птахи сушать пір’я, вмостившись на димарі. І звідки тільки знають, що бабуся вже витопила пічку? В кінці літа вони збираються великими зграями та поволі кружляють над селом, ніби прощаючись перед далекою дорогою.
Те, що оточує мене, кожного разу відкривається як щось нове, невідоме. Я люблю спостерігати за танцем сонячних променів крізь гілки дерев, за рухом хмаринок у небі, за коливанням трави, за прудкими рудими білками, що збирають горіхи біля мого будинку. Вони не бояться, ніби знають, що ніхто не буде їх проганяти. Не бояться і горобці, синиці та припутні. Всі дружно прилітають до годівниці, а синиці навіть беруть з рук насіння. Я люблю слухати дзюрчання струмка, шелест листя, спів пташок – це справжній бальзам для душі. Спілкуючись з природою я відчуваю справжнє життя, відчуваю себе частиною чогось величного та незбагненного.
Я як маленьке зернятко у великому світі. Саме тут я усвідомлюю, що людина не цар природи, а лише її частина. Переконана, що важливо берегти довкілля, дбати про нього, адже це спільний дім людей, тварин та рослин, це джерело життя, натхнення та краси. Це живий, дихаючий організм. Це втіха, вихователь, муза…
Природа – це саме те місце, де можна забути про проблеми, відволіктись від буденності, відчути гармонію, розслабитись, поміркувати та привести до ладу думки. Поспілкувавшись з природою, я сприймаю світ з радістю та позитивом.
Номінація «І в кожному з нас живе філософ»
Камінська Вікторія, 13 років, м. Острог, Рівненська обл.
Are you sure we’re on the same page? (Ти впевнений, що ми на одній хвилі?)
Знаєте, що таке зона комфорту? Це таке місце, де людина почувається захищеною. Там не потрібно переживати, що станеться щось погане, адже всі події, які трапляються у тій зоні, можна передбачити. Та й нічого нового не стається там. Ось тому деякі люди залишаються у цій зоні, адже це безпечно. А вийти звідти – це свого роду азартна гра. Може, пощастить, а може, й ні. Ця історія саме про це. Все можна змінити, треба тільки захотіти.
Жили собі дві кішки. Здається, що їх може розділити? Адже маються стільки спільного. Ну, наприклад, належать до імперії клітинних, домену еукаріотів, царства тварин, типу хордових, класу ссавців, ряду хижих, родини котячих, роду котів. Ну і як мінімум живуть у Всесвіті, у галактиці Чумацький Шлях, у Сонячній системі, на третій планеті від Сонця – Земля, на материку Євразія, на частині світу – Європа, у найбільшій країні Європи – Україні, у Рівненській області, у Рівненському районі, в Острозькій громаді, в Острозі, на вулиці Древлянській, 23, у квартирі 3. Я думаю, ви зрозуміли, що я маю на увазі? Та все ж, вони мають багато відмінностей, не зважаючи на те, скільки спорідненого є між ними.
Котики живуть у типових людей маленького, але гучного міста. Часто власники жартують, кажучи, що маленькі друзі наче Інь і Янь. Воно й справді так, адже це повні протилежності, як і за характером, так і за зовнішнім виглядом. Тому й назвали їх Мунні і Санні, себто Місяць і Сонце.
Санні дуже енергійна. Її постійно тягне у вир пригод, навіть туди, де їх складно знайти. Вона наче випромінює енергію і тепло, в принципі так і є: вона ніжиться під гарячими промінчиками грайливого сонця, заледве не сплавиться. Можливо, ви вже здогадалися: вона руда. Але як на мене, Санні скоріше чималенький шматок золота. Часом ляже на помаранчевий м’який плед хазяїв, і її там майже не видно! Навіть якщо вона розплющить очі. Це тому, що замість очей має бурштинові кульки, в яких застрягли маленькі комашки. Та коли Санні збуджена, її очі вмить стають чорними-чорними дірками, які готові поглинути всю матерію, яка трапляється. І врешті, Санні дуже запальна, як вогонь, якого не стримують вогнегасники.
А тепер все про Мунні. Вона повна протилежність Санні. По-перше, її шерсть густа, чорна, як смола, виблискує на сонці. Кажуть, що чорні коти – це не добрий знак, але це не стосується Мунні. Мати таку улюбленицю – це велике щастя, адже вона спокійна, врівноважена, дуже любить людські руки і може спати цілий день. Мунні, на відміну від Санні, не тягне на пригоди. Киця вважає, що відпочинок у теплому домі кращий, ніж небезпечні пригоди, які навряд чи можуть закінчитися добре. Серед ночі її важко помітити, можна сказати, що вона і є дитина темряви. Очі у неї завжди спокійні, наче дрімотний ліс. Вони такі ж зелені. Але якщо киця засмучена, то її очі скоріше нагадують ліс під час грози – вони темніють і синіють, та все одно не втрачають свого мерехтливого блиску.
Отже, кішки – Інь і Янь, сонце і місяць, чорне і біле, любов і ненависть, світло і темінь – це все протилежності, але вони притягують одне одного, як плюс і мінус. Здавалося б, вони друзі-нерозлийвода. Та рано чи пізно відмінності зруйнують їх життя. З одного боку, це дуже класно мати щось відмінне, адже це означає пізнавати щось нове, вивчати різні риси характеру людини. Та все ж відмінності принесуть для наших героїв багато непорозумінь.
Коли Мунні і Санні були ще кошенятами, все було добре. Вони були прекрасними друзями, розуміли одне одного, веселилися і не відчували ніякої напруги між собою. Але коли кошенята підросли, стали більш свідомими, їхні інтереси ніби розійшлися. Спочатку це не сильно турбувало їх. Та згодом…
– Нумо, втечемо! – пронявкала Санні, голоском, наче мед. – Я вже кілька разів так робила і ніхто навіть не помітив! Там так весело! Свобода, сонце…
– Ти знаєш… я не проти, але мені сьогодні… – Мунні придумує відмовку, невпевнено, дивлячись куди-небудь, лише не в очі Санні, – мм… голова болить. Я краще залишуся вдома, посплю.
Санні зітхнула:
– Ти кожен день так говориш! Чому ти постійно відмовляєшся від цього? Я знаю, що ти не дуже любиш пригоди, але хоча б разочок! Заради мене.
– Я не відмовляюся! Мені справді сьогодні погано, – Мунні знову невдало бреше, щоб приховати свій страх чогось нового, аби не образити подругу і зберегти хороші стосунки.
– Обманюєш і навіть не червонієш! От скажи мені, хіба я коли-небудь затягала тебе у неприємності?
– Ну… – хотіла почати Мунні, але Санні швидко її зупинила.
– Це не важливо! Головне ж те, як я тебе витягала з тих проблем, в які тебе завела, правда ж? – Санні зупинилася на хвильку, а тоді продовжила, – то ж ти лишаєшся вдома? Знову?
– Так. Та наступного разу я піду з тобою! Обіцяю! – Мунні знову дала обіцянку, яку навряд чи колись виконає. – Санні, будь обережна там. І обіцяй, що вернешся раніше, ніж настане ніч.
– Нудна ти. Добре, постараюся вернутися раніше. Потім розкажу, як було весело, і ти будеш заздрити мені! На прощання Санні потерлася своєю мордочкою об Мунні і пішла.
Господарі не випускають котиків з дому, адже переживають за них. Та як ви вже знаєте, Санні дуже ризикована і любить пригоди, тому часто втікає з дому через горище, де завжди відчинене вікно, до якого простягається гілка могутнього дуба. Через деякий час вона вертається тим самим шляхом і годинами розказує Мунні, як весело надворі, пропонує піти з нею. А Мунні боїться сказати, що не зацікавлена в такому дозвіллі, адже знає, що Санні дуже запальна і може образитися. Тому Мунні постійно придумує відмовки. Та насправді, вогняна киця не образилася б на гірку правду, адже це краще, ніж солодка брехня.
Кішечки віддалилися трішки, Санні все частіше тікала з дому, навіть не пропонуючи зробити теж саме Мунні, якій боляче від такої довгої розлуки і напруги у стосунках між найкращими подругами.
Нічого не змінилося з часом. Та одного дня… У Мунні було погане передчуття. Вона лежала на своєму улюбленому кріслі, вкритому теплим пледом господарів, і дивилася у вікно, де яскраво-яскраво сяяли далекі зорі. У кімнаті було дуже затишно, та чорненьку кицю не покидала тривога. У цю мить прибігла Санні. Її хвіст стояв трубою, очі палали вогнем, а вушка час від часу тремтіли.
– Подруго, надворі така тиха і красива ніч! Я хотіла б побігати трішки в холодному нічному тумані, – вогник у її очах на мить згас, – та ти, напевно, не підеш зі мною.
– Вибач, люба. Я вже вмостилася у цьому теплому кріслі, не хочу нікуди йти. І… – Мунні завагалася, не знаючи, чи варто ділитися своїми страхами.
– Що «і»? Сказала «а» – кажи й «б».
– У мене якесь погане передчуття. Може, тобі варто лишитися вдома? Ти ж знаєш, я переживаю за тебе, – голос спокійної кішки трохи затремтів.
– Та не придумуй! Все буде добре! Я ж туди і назад, лише пробіжуся і все!
– Будь ласка, послухай мене. Ти ж знаєш, що моя інтуїція дуже точна, ще ні разу не підводила. Залишся сьогодні вдома зі мною.
– Слухай, я мушу прогулятися перед сном. Ти сиди тут, я через кілька хвилин буду.
Санні навіть не хотіла дослухати Мунні і вже прямувала до горища. Вона вже майже вилізла на гілку, коли почула тихий голос Мунні:
– Обіцяй, що будеш обережною.
– Обіцяю, – Санні підійшла і потерлася об подругу. Вона вийшла через відчинене віконечко, ніжно глянула на свою найріднішу істоту у світі і зникла у нічній темряві. Прогулянка була тиха і спокійна. Санні вже збиралася повертатися додому, та раптом у її тіло вп’ялося щось дуже гостре. І через кілька секунд вона втратила свідомість.
– Знову ці безхатченки розгулюють містом! – басом прогарчав великий чоловік.
– Так ще й потім тягають всяку їжу зі смітників по вулицях. І розмножуються як скажені! – сказав інший, трохи нижчий і худіший, кладучи клітку в машину, де стояло таких самих з десяток.
Чула Санні крізь сон тихий гул машини і голосні розмови людей. Через кілька хвилин машина зупинилася. Прокинулася остаточно Санні вже у вольєрі, де було ще кілька котів. Навпроти були ще кілька таких самих вольєрів, де сиділи не тільки коти, а й собаки.
– Де я? Мені треба додому! Мене чекає моя подруга! – Санні почала панікувати.
– Та не кричи ти так, а то ще присплять тебе, – сказав хтось за спиною. Санні повернула голову і побачила спокійного сірого кота, хвіст якого час від часу то піднімався то падав.
– Ти знаєш, де ми? Благаю, поясни мені, що відбувається!
– Це – тваринний притулок. Сюди кожну ніч привозять нових котів і собак, яких знайшли на вулиці. Та ти так не переймайся! Такі гарненькі, як ти, довго тут не затримуються. Прийде якась сімʼя і забере тебе.
– Але я ж не безхатько! У мене є моя сімʼя й іншої мені не треба! Як мені звідси вийти? Я не можу тут довго сидіти… – Санні одразу ж постала перед очима сумна і втомлена мордочка Мунні, яка сидить там у кріслі і не знає, де її подруга.
– Ніхто не любить поганих новин, але боюсь звідси ніяк не втекти. Якби була така можливість, я б давно це зробила.
– Ні… ні ні ні ні! Це не правда! Випустіть мене! Я хочу додому! – Санні почала шкребти грати, намагаючись вийти.
– Марно витрачаєш сили. Краще будь спокійна, як я. Таким котам і їжі більше перепадає. До речі, я Фог, а ти хто у нас?
– Я… я Санні.
– Типу сонце? Здається моє імʼя означає туман. Тож розкажи мені свою історію. Легше стане.
Санні розповіла все про своє життя. Але найтепліше вона говорила про Мунні, її очі навіть сяяли, коли вона описувала свою подругу, адже вона стала майже сестрою для неї.
…Вже пройшло кілька годин, а запальна киця так і не повернулася. Мунні місця собі не знаходила від тривоги. Вона навіть не могла спати. Раніше вона була спокійна, а зараз все ходила-бродила по хаті і жалібно нявкала. Господарі вже помітили, що Санні пропала і пішли на пошуки. Всю ніч вони освітлювали темні і страшні вулиці блідими ліхтариками в надії, що побачать той золотавий блиск улюблениці. Та їм не судилося знайти її. Місто маленьке, поряд ліс. Господарі вирішили, що вона вже втекла до лісу, а там її шукати – це те ж саме, що голку в сіні.
Мунні вже змирилася з тим, що ніколи не побачить подругу, так само як і Санні. В кожного своє життя, свій шлях і свої мрії. Мунні хоче змін, та дуже їх боїться. Вона постійно згадує, як сильно Санні хотіла гуляти. Можливо, якби тої ночі вони пішли разом, то нічого не сталося б. Але зараз, коли Мунні нарешті захотіла вийти у світ, вже занадто пізно, вона не наважиться зробити це сама. Тим часом як Санні чекає на сімʼю, яка б забрала її до себе. Вона почала ненавидіти себе за свою легковажність, запальність і емоційність. Адже саме ці риси характеру позбавили найдорожчої кішки в її житті.
Все ж таки у притулок прийшла сімʼя фермерів, яким треба був кіт, який зміг би ловити мишей і непотрібних комашок. Санні постаралася на славу, аби показати себе енергійною і працьовитою. Це спрацювало. І нарешті вона має життя, про яке мріяла. Свобода, ферма, природа, ліс, худоба, миші – це все повернуло сенс життя для Санні. А Мунні так і сидить у маленькій квартирці, не знаючи, яке те життя за межами стін.
Номінація «Моя Україна: з вірою у Перемогу»
Луцюк Марія, 11 років, м. Рівне, Рівненська обл.
Світло сильніше за темряву
Жила-була на світі чарівна країна – Україна. У неї були золоті поля, синє-синє небо, солов’їні пісні та найкращі у світі люди. Вона була ніжна, як мама, і сильна, як дуб. І всі в ній жили щасливо.
Та одного дня на землю України прийшла Темна Тінь Війни. Вона принесла сум, сльози й страх. Злякалися міста, затихли пісні і небо почорніло.
Україна заплакала. Але її сльози впали на землю – і з них виросла Зірочка Надії. Маленька, світла, але дуже відважна. Вона світила людям у найтемніші ночі, зігрівала серця і шепотіла:
– Не бійтеся. Світло сильніше за темряву.
Зірочка полетіла над домами, лікарнями, школами і… фронтом. Вона торкалась кожного серця – і там народжувалась віра. Діти малювали сонце, мами співали колискові, а воїни посміхались навіть у холодних окопах.
І чим більше людей вірили в добро, тим слабшою ставала Темна Тінь. Вона злякалась єдності й любові. І одного дня вона просто зникла – як дим.
Україна знову засяяла. В небо злетіли пташки, знову заспівали солов’ї, а діти сміялись і гралися на вулицях. І Зірочка Надії засяяла ще яскравіше, бо знала – віра і любов перемагають усе.
А я знаю, що ця казка – не просто вигадка. Це – моя мрія. І вона збудеться. Бо я – українка. І я вірю в нашу Перемогу.
Номінація «Знайомтеся – це ми!»
Стрілець Юрій, 11 років, с. Яцьковичі, Рівненський р-н., Рівненська обл.
Весняний город
Сонце землю вже зігріло,
Розпустилася верба,
Ось й травичка зеленіє,
Грядки сіяти пора.
Ми з матусею удвох
Поспішаєм на город.
Висадимо цибулини,
Кріпчик, моркву, бурячки,
Не забудем про петрушку
Будуть поруч кабачки.
Гарно будем доглядати,
І сапати, й поливати,
Доведем все до ладу,
Маму я не підведу.
Вікова категорія 14-18 років
Номінація «Безмежний світ моєї уяви»
Венгерська Ірина, 16 років; с. Мізоч, Рівненський р-н., Рівненська обл.
Зазираю у літо
Світає… Перші промінчики літнього сонця заливають усе навколо золотим сяйвом. Небо ще трішки сонне, але вже ясніє палітрою багряних кольорів. Червневий ранок вимальовує тиху мелодію нового дня. Поступово світ ніби оживає…
Удалині чути зворушливий спів жайворонка. Його пісня лине високо в небо і летить, мов цілющий подих вітру, аж до самого поля, що розкинулося біля обрію – високого, безмежного,барвистого…
Серед буйних трав зеленого моря несміливо визирають головки польових квітів. Ось вони… Ромашки – як символ ніжності любові, волошки – краплини неба на землі, а маки мов нагадування, що краса іноді приховує біль.
Обабіч поля розкинула свої пишні віти бузина. Білі кетяги пахнуть спогадами – трохи медово, трохи гірко, трохи замріяно. Вона повільно перецвітає, уплітаючи в повітря, останні солодкі ноти. Ближче до хат красуються пишні півонії. Їхні квіти ніжно розпускаються на сонці та дарують кожному свій приємний аромат, що залишає світлий слід навіть у найпохмуріший день. Здається, що час зупинився серед цієї запашної краси. Але щось порушує літню тишу. Це ж він – пустотливий вітер – розносить гудіння непосидючих бджіл…
Так солодко пахне липа… Її аромат лягає теплом на душу, гамує тривоги та гоїть старі рани. Ніжний цвіт повільно падає на стежину, яка так і в’ється серед трав та веде до саду, де палає червоногарячими кольорами кущ гордої троянди. Липень в одну із коротких зоряних ночей прошепотів цій красуні найкращі слова кохання, а вона ще більше розквітла від такого щирого освідчення. На пелюстках квітки краплини роси вбирають ніжні промені літа, їхню ласку й тепло .
Ой! Яскравий жовтий метелик ! Який гарний… Він сідає на гордовиту троянду й теж любується, як і я, цією красою. Через мить метелик здіймається високого вгору й летить до обрію, де в літньому промінні сонця купається ніжне лавандове поле. Його солодкий аромат заполонив усе довкола, даруючи кожному тепло і спокій. Фіолетові барви повільно втрачають свій колір, а на горизонті вже визирає серпень…
Гуркіт комбайнів розноситься скрізь. Жнива… Свіжі віяння дозрілої пшениці миттєво переносять у ті безтурботні теплі спогади дитинства, де я малою бігала, споглядаючи, як тато молотить жито. Яке це щастя бачити, як потоком ллється зерно, напоєне тяжкою працею хліборобів.
Солодкий подих раптом розвіює відлуння минулого. По обидва боки хат розкинулася тендітна матіола. Яскраві квіти все манять і манять своїм п’янким запахом, мов теплим подихом надвечір’я.
Серпень повільно розкидає свої темні шати над селом, гасить яскраві барви заходу на горизонті та запалює на небі маленькі ліхтарики – зорі. Тишу порушує лише лагідне дзюрчання цвіркунів. Безмежний світ моєї уяви огортає сон літньої ночі…
Номінація «Природа – джерело натхнення та краси»
Сичик Марія, 14 років, м. Рівне
Природа – джерело натхнення та краси
Є книга, писана барвами неба й землі, – книга, що не має ні початку, ні завершення. Її сторінки оживають з кожним світанковим подихом й лагідно стихають під величним покровом зоряного неба. Та книга – природа. Вона – найвеличніша поетеса, найтонша музикантка, наймудріша учителька, і її велич торкається найглибших струн серця…
Світання постає, мов дівоча усмішка, що розквітає над перлинним обрієм. Сонце, немов золотий обруч небес, підіймається з темних хвиль ночі й розсипає довкола мільйони іскор, кожна з яких промовляє: живи, твори, відчувай! У ті кришталеві миті пробудження світу душа торкається найчистішої криниці краси – того невичерпного джерела, з якого виростають і пісня, і думка, і найсвітліша мрія.
Природа – дивовижна мисткиня. Її палітра невичерпна: блакить весняних небес і ніжність пролісків, багрява осінніх кленів і бурштин стиглого жита, срібло зимових завіс і смарагд літніх трав. Кожен день вона малює нове полотно буття, де кольори переплітаються в незбагненну гармонію.
А ще вона – музика. Дзюркіт джерел – то ніжний передзвін кришталю, спів жайворонка – срібний шепіт неба, грім – урочистий литавровий удар… І в усьому цьому – велика симфонія світу, де кожен звук не випадковий, а вплетений у вічну мелодію.
У вечірній, серпанковій тиші, коли зорі спалахують на небесному склепінні, відчуваю: я – піщинка, і водночас – окрасна часточка Всесвіту. Адже саме здатність бачити красу, слухати музику світу й торкатися його таїни робить людину окриленою серед безбарвного світу буденності.
Натхнення, дароване природою, породжує шедеври: у поезії – тонкі, медові пахощі липового цвіту й витончена гіркота полину, у малярстві – безсмертні, величні краєвиди, у мелодіях – шурхіт золотоволосого листя і лагідний, м’який подих вітру. Навіть найпростіше слово лине дзвінкістю й світлом, коли його живить краса землі і небес…
Природа – то ще й мудра наставниця. Вона навчає терпінню, демонструючи, як з крихітного зерня виростає могутній колос. Провідниця гармонії дарує надію, бо після найтемнішої грози завжди сходить сонце. Вона відкриває таємницю любові, бо кожна квітка тягнеться до світла, як серце до добра.
Та найбільше диво полягає в тому, що цей невичерпний світ краси – не безладдя, а досконала симфонія. У кожній росинці, у кожній барві, у кожному подиху вітру бринить невидима, проте відчутна рука Творця. Природа – це дзеркало Божої любові, в якому відбивається велич Його задуму.
Вона – дар Божий, даний людині, аби та відчувала небесну красу в земних барвах.
Тож шануймо цей неоціненний скарб, бережімо його чистоту, слухаймо його мелодії серцем. Бо, шануючи природу, ми шануємо Самого Творця, а зберігаючи її красу – зберігаємо красу власної душі!
Номінація«Знайомтеся – це ми!»
Токарчук Любомир, 17 років, c. Кам’янка, Рівненський р-н., Рівненська обл.
Моменти щастя
У моєї качечки
Народились м’ячики!
Жовтії-прежовтії,
Наче дзень-дзелень!!!
І тепер до вечора
По траві зелененькій
Бігають качаточка…
Щастя – повні жмені!!!
Гавчик з ними грається,
Лапками торкається,
Ніби то пір’їночки
Дибають в дворі…
Та не довіряю я
Гавчику, признаюся,
Зникли вже дві качечки
Десь в його норі…
Жовтії клубочечки
По травичці котяться,
Радісно на серденьку,
Медом пахне день.
А маленькі сонечка
Вже в ставку купаються,
По водичці плавають…
Знову дзень-дзелень!!!
У гості до марсіан
Я в гості йшов до марсіан,
Цукерки ніс, кавун, банан…
Вони до школи не ходили,
А спали, їли, спали й їли…
Їх дім стояв аж на горі,
Гора була в якійсь норі…
Коли ступив я на поріг,
Зустрів мене сам Козеріг.
У домі жовтим все було:
Підлога, стеля, дзеркало…
А звичайнісінький вазон
На вулиці косив газон!
Ну, а Марсики малі
Гули, немов якісь джмелі,
Пили лимонний кислий сік…
Злякався я і швидко втік!
Біг через кратери, каньйони
І через атмосферні зони…
Аж тут вода, Земля, «Привіт!»
Я бачу рідний, любий світ!!!
Номінація«Моя Україна: з вірою у Перемогу»
Луцюк Дарія, 15 років, с. Теслугів Дубенського р-ну Рівненської обл.
Повертайтесь!
Повертайтесь, сини України,
Повертайтесь до рідних осель.
Повертайтесь, синочки, живими –
Я прошу вас про це над усе!
Ви згадайте, як вас проводжали
Рідну землю свою захищать.
Гіркоти ви пізнали чимало,
Рвані рани так довго болять.
Не розкажеш ніколи й нікому,
Що побачили в лютім бою.
Повертайтесь скоріше додому
У свою найріднішу сім’ю.
Повертайтесь до отчого краю,
Де за вас молять Бога щомить.
Повертайтесь, синочки, благаю,
Повертайтесь і довго живіть.
Номінація«І в кожному із нас уже живе філософ»
Мазурець Надія, 17 років, м. Здолбунів, Рівненська обл.
Срібні нитки натхнення у тканині буття.
Літо. Це слово для мене завжди було не просто назвою пори року, а вібрацією душі, відлунням дитячого сміху та обіцянкою нескінченних пригод. Воно розкриває в мені ту саму “творчу дівчинку”, як мене лагідно називають, дозволяючи моїй уяві ширяти безмежними просторами. Писати, грати на гітарі, творити щось власними руками – це не просто заняття, це дихання мого внутрішнього світу, мій спосіб перетворювати буденність на мистецтво. Кожна мить літа – це нова сторінка у моїй особистій книзі безмежної уяви.
Пам’ять немов прокручує кадри кінострічки мого життя. Ось я, зовсім маленька, у садочку, де єдиною мрією було стати “великою” і піти до школи. Світ здавався безмежним, і кожен день обіцяв щось нове. У п’ятому класі горизонти розширилися ще більше – я вже мріяла про далекі подорожі, прагнула пізнати світ за межами мого маленького містечка. Старші класи… О, це був період змішаних почуттів. З одного боку, манила невідомість майбутнього, з іншого – серце щеміло від думки про розставання з рідним ліцеєм, де кожен куточок, кожен гурток став частиною мене. Мені хотілося, щоб цей час тривав вічно.
У шостому класі я бачила себе дизайнеркою, навіть уявляла, як після дев’ятого поїду вчитися за кордон, створюватиму щось прекрасне. Але водночас мене лякала думка про розлуку зі школою, з друзями, з усім, що стало таким рідним і своїм. Це був внутрішній конфлікт між прагненням до нового і прив’язаністю до вже звичного світу.
Життя, як і належить справжній історії, внесло свої корективи, змінивши сценарій. Після того, як не стало тата, світ ніби зупинився на мить, а потім змусив рухатися далі, але вже з іншою швидкістю, з іншим розумінням цінностей. Я продовжила навчання в 10-11 класах ліцею, і саме в цей період, крізь біль і осмислення, моє справжнє покликання почало викристалізовуватися.
На випускному, коли навколо були сльози і прощальні обійми, моє серце співало дивну, але рішучу мелодію. Я не сумувала, бо за ці два роки я чітко усвідомила: я хочу стати вчителькою! Але не простою вчителькою, яка монотонно викладає предмет. Ні! Я хочу бути такою, якими були мої викладачі – справжніми наставниками, що давали опору, підтримку, що вміли розгледіти іскорку таланту і дарували крила. Я прагну вкладати всі свої знання, досвід, частинку своєї душі у кожну дитину. Моє завдання – відкривати їхні серця, запалювати вогники цікавості та нести їм радість пізнання. Я вірю, що можу стати вчителькою з великої літери, тією, кого діти поважатимуть і любитимуть не за суворість, а за мудрість, доброту і щирість. Це не просто професія – це моє покликання, що вже пульсує в моїх венах.
І це ще не все! Паралельно з цим, я відчуваю неймовірне бажання розвиватися як художниця. Не просто малювати для себе, а використовувати мистецтво для чогось більшого. Моя мрія – допомагати відновлювати нашу прекрасну Землю, нашу рідну Україну. Я бачу, як за допомогою фарб, ліній і форм можна зцілювати, надихати, будувати. Це дві мої пристрасті, дві великі мрії, що переплітаються, створюючи унікальний шлях мого дорослого життя.
Моє літо – це не просто канікули, це віддзеркалення моєї України: поєднання нестримної творчості та глибокої, непохитної віри у Перемогу. Кожне літо для мене починалося з особливих подій, і цей рік не став винятком. Традиційно, 1 червня – це були виступи: чи то вокальні, чи то мої авторські виставки, чи благодійні ярмарки. Цього року все було ще більш насичено, ще більше сповнене драйву та глибокого сенсу.
Ми зібралися на благодійний ярмарок та Забіг Подяки у нашому рідному Здолбунові. Це був неймовірний день, сповнений єдності та рішучості. Саме там я записала свою першу авторську пісню. Кожен акорд, кожне слово лунало як данина моїй Україні, її незламності, її силі. Це був вибух емоцій, який пронизував до глибини душі!
Цього літа я вже не вперше подорожувала до Нетішина, до своєї хрещеної. Там було як і завжди так гарно, казково, ніби я потрапила в інший вимір, де панують мир і спокій. Ці моменти були ковтком свіжого повітря, можливістю набратися сил.
Але справжній тест на міцність, на віру, на витримку був під час НМТ. Це була ніч, сповнена тривоги: вибухи, постріли, чути збиття, влучання. Було неймовірно страшно, але я вистояла. Здала іспит, хоч і не на 200 балів, але на мінімальний бал, який відкрив мені двері до майбутнього. І в той момент я відчула неймовірну вдячність за те, що жива, за те, що мої мрії продовжують здійснюватися. Це і є моя Україна: її боротьба, її віра, її незламний дух, який живе у кожному з нас. Це те, що дає мені сили творити, боротися і вірити в нашу Перемогу, у непереможну силу духу нашого народу!
Моє літо – це безмежний простір для ліриків. Моє серце відкрите для природи, яка стає невичерпним джерелом натхнення. Я вмію розрізняти той тихенький голос листя у шелесті вітру, що розповідає давні історії. Я можу “малювати” пейзажі без пензля та олівця, лише силою слова, перетворюючи кожну прогулянку на поезію.
Нещодавно, в рамках чергової благодійної ініціативи, я допомагала на ярмарку для військових у Корнині. Там ми збирали кошти, а я розмальовувала обличчя аквагримом і створювала блиск-тату, даруючи посмішки дітям та дорослим. А потім ми вирушили вглиб Кунинських лісів, до таємничих печер і заглибин. Ми знімали це все для конкурсу, розповідали історії, відкривали для себе нові таємниці природи. Це було фантастично, це було неймовірно круто! Кожен камінь, кожне дерево, кожна стежка там ніби дихала давниною і надихала на нові роздуми.
Саме там, серед цих віковічних лісів, у мене прокидається той самий, можливо, ще зовсім маленький і несміливий, але вже наполегливий філософ. Він так прагне розповісти про власне відчуття світу, про розуміння сенсу та мети життя. Він хоче поділитися своїми думками вголос, розкрити те, що турбує, що не дає мені заснути зоряними ночами.
Мої нові твори, новели, есе – це не просто слова, це відображення моїх внутрішніх діалогів, моїх пошуків істини. Я перестала зациклюватися на одному, почала експериментувати з різними матеріалами, способами вираження. Я беру участь у будь-яких конкурсах, адже кожен з них – це можливість спробувати себе, вийти за межі звичного. Мої роздуми тепер знаходять вихід не лише у віршах, а й у прозі, у спробах пояснити світ, яким я його бачу, і знайти своє місце у ньому.
Номінація «Моя майбутня професія»
Федік Ангеліна, 16 років, м. Рівне
Моя мрія – успішна Україна
Есе
Промені ранкового сонця зазирають у вікна автобуса міжнародного сполучення, який перетинає кордон України і долає кілометр за кілометром, а за вікнами все ті ж пейзажі: поля, ліси, гори, містечка, села. Ба, ні! Уже дещо знаю і роздивляюся навколишній ландшафт, як майбутній дизайнер середовища.
Група студентів коледжу прямує до республіки Польща. Якщо ліси і гори не викликають особливого інтересу у майбутнього дизайнера, то містечка і села якісь привабливіші, ошатніші, у стилістичному вирішенні мінімалістичні. Прибудинкова територія оздоблена низькорослими бардюрами, рослинами, які додають неабиякої композиційної довершеності, водночас стриманості, що притаманні даному стилю, легкості та водночас не загромаджують ландшафт простору. Згадалися приватні новобудови рідного містечка: високі, глухі паркани. І подумалося: огороджуються, ховаються, бояться – зникає простір, зникає воля…
Глогув, волонтерський центр для українців, містечко, яке приймає нас. Зустрічають однолітки, учні колегіуму, щирі теплі вітання, наші традиційні українські гостинці, символічні сувеніри. Мешкаємо у старовинному готелі, стародавнього міста, мандруємо вулицями із стародавніми будинками, милуємося природним заповідником. Слов’янський парк, де поєдналися минуле і сучасне: столітні дерева та модерні фонтани. Тиша, спокій, мирне небо над головою, і знову пригадалося…
Поруч нові друзі – Ола, Хуберт, Софія, Макс та інші. Турбуються, піклуються про нас: екскурсії, музеї, аквапарк, студенські вечірки, жарти, сміх, пісні – українська “ Червона калина”, польські “Гей, соколи” – стирають мовні бар’єри… Ми живемо, радіємо. Боже, збережи цих веселих хлопців і дівчат від біди, якої зазнали ми, яка чорною хмарою нависла над світом.
Дбають про наші творчі канікули і директор , який очолив студентську групу, і викладачі, занурюючи у мистецький світ сусідньої, дружньої країни, яка подала руку, підставила плече, розуміючи нашу біду.
Майбутні фахівці в захопленні! Невимовно цікава, повчальна архітектура Польщі, яка творилася віками у дуже непростих взаєминах із сусідами у різні епохи, у різних архітектурних стилях: від романського через готичний, бароковий до класицизму. Побували у найвідоміших замках Польщі: поважний величний шестикутний з різними вежами по кутах – Гродзецький. Будували, перебудовували упродовж 10 століть. “Ксенж” – перлина Нижньої Сілезії, елегантний палац у стилі бароко з невимовної краси парком і терасами, які створюють спокій і гармонію, а розкішні зали палацу, старовинні меблі, художні полотна викликають уявлення про життя, таємниці, легенди, що витають довкола замку. Як грізний сторож, на прямовисній скелі вдивляється сторожова видовжена вежа з дзьобом Болківського замку, оберігаючи від підступного ворога зі Сходу!
Непростою була доля цих величних споруд, як і їхніх мешканців: змінювалися роки, століття, змінювалися володарі, переходили у володіння німецьких, чеських, шведських, прусських можновладців. Були в облозі, зазнали воєн, нищилися, добудовувалися і перебудовувалися, але вижили, приймають туристів, розповідають історію, до якої не завжди дослухаються, аналізують і, на жаль, не чують. А треба… Бо світ рухається вперед.
Творча мандрівка моїх канікул завершується, як відлітає швидкоплинне літо і тане за вікном міжнародного автобуса хмаринкою, стривоженою, знервованою, зболеною але неповторною. Життя не можна зупинити і відкласти. Слідкую за хмаринкою, згадую, міркую: а яким було минуле літо? Творчим. Тільки без канікул, як буває у мінливому і такому несподівано барвистому житті.
Вчилась у школі, гризла граніт науки, мала щирих друзів, однокласників, улюблені й неулюблені уроки, улюблених і не дуже улюблених учителів. Усе, як у всіх – дні за днями, роки за роками довчилася до девʼятого класу, міркувала йти до десятого. Та у батьків була інша думка, аби я здобула вищу музичну освіту (вчилася в музичній школі по класу фортепіано). Однак захоплення графічним дизайном: участь у конкурсах і виставках дизайну приміщень та ландшафту прискорило повернути моє навчання в потрібне русло – здобуття професійної освіти.
Професію дизайнера, виявляється, можна здобути в нашому місті, в економіко-технологічному фаховому коледжі. Моя цікавість привела на «День широко відкритих дверей» у цьому коледжі. Простора світла зала не вміщала майбутніх абітурієнтів з батьками. Нам розповідали про професії, які є в коледжі, про їх важливість. Кожен промовець намагався переконати, загітувати. А потім в розмову втрутився статечний чоловік, що сидів осторонь. Підвівся і якось невимушено, привітно з усмішкою і гумором сказав кілька вітальних слів, і одразу видався мені давно знайомим і рідним, навіть якось по-батьківськи домашнім. Виявилося – директор коледжу. Удома швиденько звернулася до Вікіпедії. З’ясувала – і зовсім не простенький: заслужений працівник освіти України, вчений-практик, академік, кандидат педагогічних наук, доктор філософії – і все це поєднано в одній людині!
Іспити склала успішно, стала студенткою. Незвичайний перший дзвоник у симпатичному внутрішньому дворику коледжу (його студенти називають «італійським»), і кожній групі першокурсників гостинці від директора – просто так, обійшов усі групи, привітав, вручив кураторам «солодощі єднання». А далі закрутилося студентське життя не онлайн, а офлайн, з його усталеними традиціями і новими креативними проєктами. У перші тижні навчання – відкритий мікрофон у «італійському дворику». За кілька тижнів – конкурс «Шукаємо таланти». Унікальні директорські проєкти: «З любовʼю до студентів» – концерт викладачів до Дня студента; «СОВА» – пошанування переможців конкурсів Малої академії наук, інтелектуальних змагань, учасників міжнародних конференцій.
Була і я серед них, перемогла у конкурсі «Юні літописці українського простору». А що було далі? Знаєте.
За вікном змінюються пейзажі гір, лісів, містечок сіл, у памʼяті – картини замків, костелів, міст Європи. А хіба ми не Європа? Ще раз пригадую зустрічі, вечірки, спілкування і порозуміння з однолітками. А з якою пошаною і повагою спілкувались колеги з нашими викладачами, а наш директор – справжній український Європеєць. Відчуваю, що і ми, як і наші очільники – дипломати, показуємо світові, що, незважаючи на страшну війну, живемо, вчимося, здобуваємо наймирнішу професію, мріємо проєктувати, творити, будувати, жити в мирі на своїй, Богом даній землі. Лише треба трошки потерпіти. Піднімемося з руїн і відбудуємо наші міста і села, відновимо зруйновані храми, памʼятки архітектури. Ми навчимося це робити, прикрасимо рідну землю, бо майбутнє за нами, молодими будівниками України. Віримо, що воно світле!