Вікова категорія 11-13 років
Номінація «Природа – джерело натхнення і краси»
Вітрук Надія, 13 років, с. Мізочок, Рівненського р-ну
На гостинах у літа (Пейзажна замальовка)
Природа мудра. Все створила мовчки (Ліна Костенко).
Чи доводилося вам бути віч-на-віч із природою? Помовчати… і почути, про що розмовляють трави. Прислухатися, як гудуть бджоли, і відчути, як наливається зерном колос. А спробувати помчати назустріч пустотливому вітру й опинитися в безкрайому пшеничному полі, простягнути руки в блакитну вись і крикнути на повні груди: «Це моя Україна!»
Спека літнього дня томить і людей, і природу. Виснажені гарячінню, похилили голівки соняшники, чекаючи прохолоди. Розкинулися та затихли знесилені сонцем долини, і тільки не замовкають жваві цвіркуни. Лише дрібний дощик робить ще милішим цей тихий вечір. Горять барвами цинії та жоржини, напоєні цілющими краплями. А безмежні краєвиди дарують неймовірну насолоду.
А знаєте, якось на мить здалося, що літо зупинилося і сонце сіло невеличким птахом на моє плече. Там десь, аж ген-ген, калина догоряє своїм прощальним вогнем, нагадуючи про осінь. Погубило літо роси у високих травах і вклало спати вечірні зорі. А згодом серпень зібрав у букет яскраві айстри та поклав їх на шкільний рюкзак…
Чи, може, це мене здолав сум за літом, яке вже заглядає в осінь?
Номінація ” Моя Україна: з вірою у Перемогу”
Іванюк Марія, 13 років, с. Бочаниця, Рівненський р-н.
А дядько мій загинув на війні…
А дядько мій загинув на війні…
Його три місяці немає з нами.
Вже не відчинить хвіртки в тишині.
І одягнула чорну хустку мама.
Йому було лиш 28 років.
Веселий був, сміявся, жартував.
Життя забрала смерть страшна, жорстока.
За Україну він життя віддав.
Вже на могилі прапор майорить.
Про горе сповіщає всьому світу.
А скільки у святій землі лежить.
І молодого, й дорогого цвіту.
Чекаю з нетерпінням Перемоги.
Хай швидше повертаються з війни,
З страшної і кривавої дороги
Наші батьки, чоловіки, сини.
Номінація «Безмежний світ моєї уяви»
Камінська Вікторія, 12 років, м. Острог
Лев та кошеня
Левко завжди виділявся серед інших дітей. Чим? Якби ви хоч раз його побачили, то зрозуміли б і вже ніколи не забули цього дивного хлопчину. Справа у його палаючій рудій чуприні. Може, це не було б комплексом для Лева, якби не жорстокі підлітки… Вони насміхалися з нього, називали «Левеням». Ви тільки уявіть, як це принизливо коли могутнього звіра зменшили до рівня кошеняти! Так ще й низький зріст тільки підсилював насмішки. Кожного дня після школи Левко приходив додому і одразу ж вдивлявся у дзеркало, ніби чекаючи, що його волосся потемнішало чи він виріс хоча б на сантиметрик. Але відображення так і не змінювалося день у день.
Ще було дещо особливе у хлопця – зелені очі. Присягаюся, ви навіть не уявляєте, які вони зеленющі! Такі, наче сонячний промінчик скаче на смарагді. Або як шовкова весняна хвиля трави. Чи як непрохідний старий ліс, який щось тихо шепоче небесам. Але всі звертали увагу лише на волосся, а не на смарагд, траву чи ліс у його добрих дитячих очах. Тому школяр ненавидів своє відображення у дзеркалі. Він не помічав, який він унікальний. Дивлячись на себе, Лев бачив тільки чужу думку про себе.
І ось одного квітневого дня з ним сталася пригода. Тоді мала бути контрольна з математики. А ще варто додати, що Лев був найкращим учнем у сьомому класі. Ну, як ви могли подумати, цим і користувалися його «приятелі». Списували, погрожуючи побиттям. А Лев вже давно зрозумів: краще мовчати і підкорятись, інакше, як кажуть, буде гірше. Тому знав, що має робити завдання за своїх кривдників.
Настала ця неприємна мить. Хлопець ретельно пише, вирішує складні задачки, списує сторінку за сторінкою. Аж раптом, в голову прилітає зім’ятий папірець з не дуже граматично правильним змістом: «Дай списать а то мині лєнь мисліть сьодні». Звісно, це була записка від одного з класних задирак – Івана. Тільки важкий подих встиг зійти з уст Лева, як вчителька вже стояла над його головою, а на обличчі була невдоволена посмішка.
– Що це таке? Дай-но поглянути… З цими словами математичка витягнула з рук записку і прочитала вголос…
– Це як?! Ти – найрозумніший учень класу – даєш списувати? Я так розумію, ти робиш це не зі своєї волі. Іване! Лишаєшся після уроків на серйозну бесіду!
І тут рудий Левко боязко повернув голову і побачив розгніваного однокласника, який провів пальцем по горлянці. Всередині Лева щось поворухнулося і враз похололо. «Що ж це буде?», – промайнуло у нього в голові. Навіть дзвінок на перерву не зміг вивести хлопця з думок про кінець його життя.
Іван швидко встав і подріботів до коридору. Чомусь стишив ходу біля парти Лева, кинув ще одну записку і враз зник з поля зору. Там було написано: « Ти і я. Школьний двір. Чикаєш мене після втику від училки».
Діватися нікуди. Решту уроків Лев взагалі не відповідав і старався ніби зникнути з цього світу, потрапивши у свій уявний затишний куточок.
Настав найстрашніший момент з усього життя рудого. Він чекав під школою, а думки ніяк не вгамовувалися. «Можливо, мене занесуть до книги рекордів Гіннеса за найганебнішу смерть в історії…», – Левку навіть здалося, що ця думка має сенс.
Із дверей школи вийшов насуплений Іван. Почав наближатися. А ж раптом Лев подумав: «А чому це я маю приймати удар першим?». Замахнувся і вдарив кулаком прямісінько в щоку свого кривдника. Той похитнувся, але не впав. Лише сплюнув трохи крові з ясен на нагрітий сонцем асфальт. В Іванових очах палав ще дужчий гнів. Тоді рудий зрозумів: цей удар був зайвим. Не встиг Левко навіть подумати про контратаку, як в очах потемніло і він упав наче в чорну безодню. Перед очима наче все життя пролетіло. Левко почув лише швидку ходу. Вона почала стихати. Іван злякався і втік, адже він здорово розбив носа своєму однокласнику!
Стало дуже тихо, лише дзвін у вухах ніяк не припинявся. Левко думав, що вже не спроможеться підвестися та так і буде лежати на твердому асфальті. Але веселий сонячний промінь впав прямісінько хлопцеві на очі. Лев важко підняв повіки. Перше, що побачив, це пухнасті хмари в небесах. Так пролежав ще кілька хвилин, вгадуючи, на що схожа та чи інша хмаринка. Та все ж треба було зібратися з силами і піднятися. З носа, наче річка, текла кров.
Левко вдавав ніби цього не помічає і наче нічого не сталося поплентався додому. Перехожі злякано оглядалися, авжеж, не кожен день побачиш учня в крові. Вперше хлопець відчув справжнісінький гнів. Був злий на всіх: на Івана, за те, що носа розбив; на вчительку, за те, що забрала записку і насварила задираку; на перехожих, за те, що всі погляди були сфокусовані на ньому; навіть на свою маму, за те, що так на дивно його назвала.
Думки про кінець світу перервав звук із кущів. Це був такий приємний і ніжний звук! Що таке могло заспокоїти розлюченого Лева і припинити пожежу в його душі? Він проліз крізь кущі, але спочатку нічого, крім чийогось саду та городу, не побачив. Але приємний звук повторився, уже під ногами хлопчини. Це було кошеня! Воно так ніжно дивилося на нового гостя в своїх краях. Лев тихо присів навколішки і погладив це божественне створіння. Щось було у нього самого споріднене з котом. Може, руда м’якенька шерсть? Або зелені-зелені очі, наче ґудзики. Чи свіжий шрам на котячому рожевенькому носику?
Кошеня ласкаво потерлося об коліна хлопчика. «Воно, напевно, голодне», – подумав він і витяг гарно запаковані у плівку бутерброди з ковбасою і сиром з рюкзака. У Лева в школі ніколи не було апетиту, тому він віддав свій обід кошеняті, аби хоч хтось його з’їв. Котик одразу ж взявся за знищення смаколиків. Старався розтягнути задоволення, але все одно канапки швидко зникли. Не встиг Левко помітити, як кошеня вже лежало і дрімало у нього під ногами. Поглядаючи на це миле спляче створіння, хлопець відчув, як у нього навернулися гарячі сльози.
Через шок від бійки справжні емоції і почуття нахлинули на нього доволі пізно. Чомусь сонячний день враз перетворився на дощовий і похмурий. Темні хмари закрили все небо і поволі почав накрапати дощик. Хлопець не стримався і розплакався. Холодний дощ, гіркі сльози і пекуча кров змішалися на обличчі школяра. Котик наче відчув біль і страждання, прокинувся і почав лизати обличчя щедрого незнайомця, спершись м’якими лапками об його груди. Вони просиділи так під дощем, поки Лев не заспокоївся.
Тоді він зрозумів: новому знайомому треба дати ім’я.
-Хм… – міркував уголос, – як щодо Смарагда?
Котик миттю зіскочив і почав бігати по мокрій траві.
-Значить, будеш Смарагдом!
Хлопцю дуже не хотілося йти від нового друга, але час вже піджимав.
-Я вже піду… Але обов’язково прийду завтра з гостинцем! Смарагд на останок підійшов до нього і потерся об ногу.
Дощ вщухнув. Дороги були мокрі, а з дерев падали чисті і тихі краплі. Нарешті Лев відчув солодкий смак радості. Додому він не йшов, а просто летів, наче на крилах. На лиці розтягнулася задоволена усмішка. Вперше в житті, коли він прийшов додому, не заглянув у дзеркало, наче йому байдуже, чи змінилося щось.
Мама дуже бідкалася через розбитий ніс. Трохи покричала, трохи пожаліла і заспокоїлася. Лев, як завжди збрехав, сказавши, що ходив по мокрому асфальту, випадково послизнувся і впав. Мама наклала пластир, з яким йому ще довго довелося ходити.
Наступного дня хлопець, як ніколи раніше, з радістю пішов до школи. Йому було наче все одно, чи отримає він ще одного стусана чи ні.
На щастя, все пройшло гладко і ніхто навіть не чіпав його. Левко кожного дня пригощав смаколиками Смарагда. А взамін кіт вислуховував все наболіле. І в один такий день несподівано почулися кроки з хатинки біля саду, в якому сидів принишклий Лев. Спочатку було незрозуміле буркотіння, а потім до саду зайшла горбата старенька бабуся з кошиком. Вона не одразу розгледіла хлопця.
-Ой! Тут хтось є?- запитала вона, намагаючись протерти очі. Бабця почала наближатися до хлопця.
-Вибачте! Я випадково сюди потрапив… Але зараз же піду! – почав виправдовуватись Лев.
-Ні-ні. Якщо вже прийшов, то залишайся. Я завжди рада гостям на порозі!
-Та якось незручно… І мені вже додому треба.
-Незручно на стелі спати – ковдра спадає. У мене якраз варенички з сиром щойно приготовлені. Проходь до хати.
-Дякую, тоді вже залишуся, – відповів Левко.
Смарагд хотів показати новому другові, ніби він тут господар: підточив кігті об кору дерева, провів до входу і пішов курчат ганяти.
Хатинка була дуже затишна. Кругом розвішані вишиті рушники, а на столі біля вікна вже йшла пара з вареників і витав аромат. Хлопець присів і чекав на хазяйку. Бабця прийшла не з порожніми руками, а з банкою пряженого молока. Налила у склянку, подала миску, ложку і сметану. Лев старався сильно не захоплюватися поглинанням вареників, адже він тут лише гість.
Тому з’їв їх штук п’ять і випив пів склянки молока.
-Дякую за смачний обід бабцю, – сказав Левко.
-Називай мене просто Марія Петрівна.
-Добре, Маріє Петрівно. А я Лев. Я вже буду йти, – з ввічливості промовив школяр.
-Посидь ще трохи, Левку, скоро прийде мій онук. Познайомитесь. Я впевнена, що з вас вийдуть хороші друзі.
-Ну, посиджу ще трохи. А то мама переживати буде, – відповів Левко.
Довго чекати не довелося. Десь через хвилин десять з хвіртки почулося:
-Ба! Я прийшов! – хтось гукав.
-Заходь, тут відчинено! – крикнула у відповідь Марія Петрівна.
Лев так і сидів за столом, чекаючи зустрічі з новим знайомим. Тихо скрипнули двері і на великий подив Левка в них опинився Іван! Так, той самий, хто розбив йому носа! Очі аж розширилися від подиву. Теж саме відчув й Іван. Хотілося просто взяти і чкурнути через вікно, але це якось неввічливо. Хлопці позавмирали, дивлячись один на одного з огидою і гнівом. «Хто б міг подумати, що у такої доброї бабусі онук ще той тип!», – майнуло у голові Лева. Марія Петрівна порушила мовчанку:
-Іванку, а у нас гість. Знайомся: Левко. Леве, це Іван – мій онук.
-Приємно познайомитись, – крізь зуби просичав Іван, вдаючи, ніби не знає бабусиного гостя, – Можна на хвилинку ми відійдемо?
-Звісно! Веселіться, хлопці, – відповіла бабуся.
Рудому аж в очах потемніло. Це ж треба так вляпатися! Вибору все одно немає. Вони вийшли на сонячне подвір’я, де Смарагд досі розважався з курчатами. Довго в повітрі стояла напружена мовчанка. Іван оглянувся, чи немає бабусі поблизу і сказав:
-З якого дива ти тут!? Чи ти вже слідкуєш за мною?
-Та не слідкую я. Це випадковість… Я прямо зараз піду і більше не буду з’являтися тобі на очі, – з цими словами Лев було вже хотів чкурнути куди далі, не оглядаючись, але Іван його зупинив.
-Ти так і не сказав, чому тут? – наполегливо запитав Іван.
-Це все через кошеня. Я його полюбив і не зміг залишити. Та й він до мене прив’язався. У нас багато спільного.
-Серйозно? Боже, ну що ще від тебе можна очікувати? І як ти його називаєш?
-Смарагд. Через очі.
-Пф… Він у нас простий Рудик. А в тебе є клепка в голові. Я б не додумався до такої клички.
Довго вони мовчки дивилися на кошеня. Аж поки Іван не заглянув у зелені-зелені очі Лева і промовив:
-Вибач мені за все… Товариші?
-Ну… – на мить Левко завагався, – згода!
Після цього вони довго говорили, а котик ніби посміхався, тручись об ноги то Левка, то Івана.
Хто б міг подумати, що маленька тваринка може зробити з найзапекліших ворогів справжніх друзів.
Номінація «Моя майбутня професія»
Киричук Ірина, 13 років, м. Рівне
Моя мрія
Кожен з нас, звісно, мріє про світле майбутнє. Для мене щастя – це відчуття свободи, права вибору, можливості залишитися вірною своїм принципам та уподобанням. Я глибоко переконана, що невід’ємним пазликом картини «Моє щастя» буде вдалий вибір майбутньої професії.
У третьому класі я чітко знала, що хочу захищати людей від грабіжників та аферистів. Отже, мріяла стати слідчою, а чому б ні? Зауважите, що це не зовсім жіноча справа, адже потрібно мати бездоганну фізичну форму. Я все детально продумала: до мрії треба йти натхненно та заповзято. У п’ятому класі обрала для себе бойовий гопак, який окрім фізичного розвитку, орієнтований ще й на моральне виховання, повагу до українських традицій і патріотизм.
Реалізатором моєї мрії став також дідусь Юрій: він обожнює дивитися детективні серіали, чудове хобі прищепив також мені. Мій топ серіал – «Відважні», адже у спеціальному підрозділі поліції працюють чотири жінки, які потрапляють у складні й небезпечні ситуації, рятують життя іншим та відновлюють справедливість.
У сьомому класі, на уроках української літератури ми вивчали розділ «Літературний детектив». Мені сподобався твір Андрія Кокотюхи «Гімназист і Чорна Рука». Я поринула у світ цікавих та небезпечних пригод разом із київським школярем Юрком Туряницею, дізнатися, хто ж насправді має псевдонім «Чорна Рука», ознайомилася з роботою справжнього детектива, адже приватний слідчий Назар Шпиг суворий, проте справедливий і винахідливий, безстрашний й мудрий інтелектуал, який веде власне розслідування. Мені імпонує, що сучасні події твору тісно переплетені з історичним минулим. У повісті згадується про Олеся Добрянського-старшого, який був учасником бою під Крутами 29 січня 1918 р.
Нещодавно усвідомила, що моє дитяче захоплення може стати реальністю, якщо здобуду фах журналіста, то зможу працювати на телебаченні у відділі « Кримінальних новин».
Номінація «Знайомтеся – це ми»
Одарчук Софія , 12 років, сел. Мізоч, Рівненського району
Мій 7-Б
Різними барвами виграє подвір’я нашої школи. Тут яскраві чорнобривці перешіптуються з пишними жоржинами та ранніми хризантемами. Величні стрункі туї зустрічають серйозних учителів та чекають своїх улюблених учнів. Пройдімося гамірливими коридорами нашої школи та прохилімо двері в один із класів. Ось він – мій 7-Б. Веселі й серйозні, творчі й кумедні, мрійливі та вередливі – ось такі вони – мої однокласники.
Червень, 17
Духмяно цвітуть липи біля школи. У спекотний літній день навколо квітучих дерев гуде рій бджіл і “рій” моїх друзів. Злилися в одне ціле пахощі літа та неймовірне бажання зібрати цілющого цвіту для лікарського чаю воїнам. Година, друга – і в кожного повен пакет запашної липи. Ось такі вони помічники – мої однокласники.
Червень, 22
У Марійки, Юрка та Дмитра тати боронять Україну на складному Запорізькому напрямку. У їхню бригаду терміново потрібний автомобіль для виконання бойових завдань на передовій. У селищі оголосили збір коштів. Кожна сім’я намагалася долучитися до цієї акції. Дякуючи небайдужим, вдалося придбати авто. Наступного дня дівчата й хлопці вже плели в церкві маскувальну сітку для захисників, потім принесли смаколиків та виготовили листівки. Ось так волонтерять вони – мої однокласники.
Липень, 2
Усім відомо, що в нашому класі – найактивніші батьки. Цього вечора мами зібралися, щоб приготувати смачних домашніх страв пораненим воїнам у госпіталь. Відсутність електроенергії після нічної тривоги не стала на заваді. Дружно кипіла робота. Моя турботлива бабуся замішувала одну за одною порції тіста . Вареники з вишнями, сиром, картоплею, солені огірки та пухкі кекси – усе це з любов’ю зроблено руками наших батьків. Кожна мама хотіла зігріти своєю вдячністю пораненого захисника і нагадати йому рідну домівку. Ось такі вони – невгамовні матусі моїх однокласників.
Липень, 30
Наш клас дуже любить подорожувати. Хіба могли ми оминути величні Гурби, де відбувся найбільший бій в історії УПА. Це місце пам’яті, слави та відваги українського народу. Ми побували в криївці, де дізналися багато цікавого про події тих років. Згодом відчули благодать Божого слова в чоловічому монастирі. Екскурсія закінчилася на крафтовій сироварні сімейної молочної ферми “Юнікасоль” у селі Буща. Безліч емоцій від тварин, смачні сири, неймовірні квіти у дворі запам’яталися кожному з нас. І насамкінець – дуже запашні шашлики під розлогими яблунями біля етнохати . Ось такі вони мандрівники – мої однокласники.
Серпень, 24
З Днем Незалежності, моя Україно! Сьогодні ми знову разом. Нас об’єднало свято та любов до народного танцю. У складі зразкового колективу “Надія” – десять моїх друзів. Упродовж літа ми брали активну участь у різноманітних благодійних акціях, ярмарках та концертах району та області, щоб своєю творчістю наблизити Перемогу. Ось такі вони патріоти рідної землі – мої однокласники. Літо, дякую за друзів, канікули, Україну!
Номінація «І в кожному із нас уже живе філософ»
Олександра Парфенюк, 11 років, с. Антонівка, Рівненський р-н.
Щастя
Щастя – слово кольорове,
Якесь магічне і казкове…
Для когось треба просто мама,
Така турботлива й кохана.
Комусь бракує ще краси,
Немов в ранкової роси.
А, може, просто треба миру?
Людину рідну, близьку й щиру?
Щоб знов розквітла вся земля
Й не чули вибухів здаля!
Бо буде мир, то й щастя буде,
І знову звеселяться люди,
Життя набуде стану казки,
Із неба зійде Божа ласка…
Я відчуваю як сльозинка
Скотилась тихо по щоці…
Так мало треба для Людинки…
Багато хочуть так людці…
Вікова категорія 14-18 років
Номінація «Безмежний світ моєї уяви»
Балаба Вікторія, 14 років, Рівненський р-н, с.Симонів
Пригоди звичайного Котика
У заможного подружжя жив був кіт. Це був звичайний кіт, який нічим не відрізнявся від інших, але для своїх господарів він був незрівнянним чудо–котиком. Одного разу господарі вирішили переїхати з їхньої квартири. Певної причини тому не було. Чи то виселили їх власники, чи то вони самі на це наважилися, але виїхали швидко. Котик вже лежав у переносці і майже всю дорогу проспав. Вони їхали довго. По різних селах, містах, за рідне місто. Недалеко від якогось селища вони зупинились. Перед ними був невеликий пагорб, а на ньому дім. Він був хоч і невеликий ззовні, але всередині все здавалось просторим. Котику одразу сподобалась нова оселя і він почав все розглядати і звикати.
Минали дні, тижні, місяць і два. Котик встиг освоїтися і «подружитися» з оселею. Його господарі також були задоволені. Але якось сталось дещо ну дуже несподіване… «Настав День прибирання!» Такі слова кіт чув не вперше, ще до того, як вони переїхали до нової оселі. Це немов традиція. Щотижня обирають день, коли це будуть проводити. Через постійні клопоти на роботі господарі прибирають по-звичайному. А раніше все робили з танцями, музикою і сміхом. Усі пішли на двір прибирати листя з садка. На диво хоч і був тільки початок листопада, але вже насипало багато листя.
Котик бігав по садку і грався в купках листя, аж раптом він побачив щось яскраве біля себе. Це був …метелик? Кіт дуже здивувався, але інстинкт, то є інстинкт, тому він погнався за ним. Він біг і біг, стрибав по деревах і стрибнувши на тоненьку гілку, впав разом з нею. А впав він прямісінько в глибоку і велику яму. Котик розгубився й почав нявчати. Думаючи, що господарі його почують. Пройшов час і ніхто не прийшов на допомогу бідненькому котику. Він сильно засмутився і приліг відпочити. Попри це він також оглядав навколо себе. Позаду нього був тунель. Не довго думаючи він попрямував у нього. Тунель був довгим і моторошним. Його нескінченні, на думку котика ходи заплутувалися і перекручувалися між собою. Складно було зрозуміти куди йти далі, в бік, чи вперед, чи може взагалі назад, але виходу вже не було. За котиком була чорна-пречорна порожнеча. Вона лякала його не більше за той шлях, який чекав кота попереду.
Згодом він втомився і в нього вже майже не залишилося сил йти далі. Почувся шкребіт. Котик не на жарт перелякався. З боку від нього утворилася дірка, а з неї вилізла голова. Спочатку Кіт нічого не зрозумів, але потім він потроху почав придивлятися. Витягнута пухка мордочка, ніс з дуже помітними вусиками, очі, яких було навіть і не дуже видно, та великі пазурі. Це був кріт! Від несподіванки Кіт аж упав. Кріт люб’язно привітався. Котик відповів взаємністю. Кріт почав розпитувати Кота, звідки він і, що тут робить. Кіт все йому розповів, як з господарями переїхав у дім, розказав про «День прибирання» і про те, як упав з гілки і провалився в яму і йому не залишалося вибору, як іти по тунелю, а потім як заблукав. Кріт уважно слухав і паралельно з цим щось жував. Кіт не наважувався спитати, що він їсть, хоч і був голодним, бо смерділо так, що такого смороду він ще не чув. Почекавши трохи кріт вибачився за незручності і представився. Котик дізнався, що крота звали Пан Кріт, а також сказав, що знає як вийти з тунелю. Треба лише йти до світла. Кіт так і зробив і на його подив світло з’явилося нізвідки. Його було добре видно, воно було в кінці тунелю. Кіт побіг назустріч світлу, пару разів спіткнувшись. Світло наближалось, воно ставало ще ближче і ближче, до того моменту як Котик добіг.
І вибіг Кіт на галявину. Вона була йому незнайома. Це був не сад біля дому, все виглядало інакше. Яскраві барви і багаті краєвиди заворожили його до нестями. Він попрямував далі. Озираючись навколо Кіт помічав багато жителів «підземної галявини». Ховрашки, лисиці, миші, зайці і навіть птахи грали й розважалися, робили усе, що заманеться. І хоч вони усі були різні та об’єднувала їх усіх радість та посмішка до вух.
Раптово він знову побачив світло. Це був сонячний зайчик, якого випромінював панцир старої черепахи. Вона підповзла до Котика і розреготалась. Кіт не зрозумів чому, та, як виявилося, черепаху так і прозвали Реготуля за те, що вона багато сміється без упину. Наші герої розговорились і черепаха запропонувала Котові усе показати і про все розказати. Кіт слухав, а черепаха все сміялась і казала, а потім знову сміялась. «Ходять чутки, про те, що будуть проводити коронування в королівстві, це недалеко звідси, тому, психи обраної діви можуть вплинути і на нас», – засмученим голосом промовила черепаха. Схоже, що ні одна істота не хотіла цього. Вони усім своїм виглядом показували це невдоволення. Котикові стало цікаво, чого так, тому він вирішав навідатись в королівство і дізнатись причину.
Його шлях не зайняв багато часу, оскільки королівство дійсно було недалеко. Дійшовши до брами, Котик затамував подих від масштабів замку. Чи то Кіт був маленьким, чи то замок величезним. Він виблискував неначе діамант. Кіт пройшов у сад, а там і до головних дверей. По дорозі він зустрічав багато зелених скульптур з кущів: фламінго, людей, слонів тощо. Але його захопленість загубилась, коли Кіт побачив звірят, які все прибирали й прибирали, підрізали кущі, поливали квіти, замітали та бігали то туди, то сюди. На їх мордочках був такий сум, неначе їхнє неробство коштувало їм життя. Кіт пішов далі і він розумів, що з ним може трапитись те ж саме.
Ось і двері, а біля них – вартові. Їхні похмурі обличчя дали зрозуміти Котові, що його нізащо не пропустять. Але як виявилося, вартові задрімали, тому він швидко прошмигнув усередину. Заклопотані слуги бігали туди-сюди, ніхто навіть не подивився у сторону Кота. Перед ним були сходи, якими Кіт піднімався вгору і вгору. Коли остання сходинка вже була позаду, Кіт опинився серед просторої кімнати, посеред якої був дуже великий стіл. А на ньому – нескінченна кількість страв.
З-за столу долинав галас. Три діви про щось голосно сперечались. Кіт добре знав, що підслуховувати чужі розмови не добре, але вибору в нього не було. Діви сперечались за королівство і за те, кому з них трьох дістанеться спадщина. І тут вони почали вести розмову про нашу усім відому галявину. Вони обурювалися на звірів, казали про них погані речі, та те, що їм було не притаманне. Котика розізлила поведінка дів і він вирішив втрутитися.
«Чому б вам усім не жити в злагоді і повазі один до одного? Як можна бути такими безсердечними? У кожного є право жити без втручання інших у своє майбутнє», – такі слова лунали з котячих вуст. На половині котячої промови одна з дів обірвала його і почала волати. Її підтримали сестри. На їхні крики прибули вартові та схопили Кота. Йому винесли вирок – ув’язнення до коронації, а потім – страта.
Бідного Кота понесли по нескінченних коридорах та кинули у пусту холодну камеру. Кіт розгубився і почав нявчати, але його ніхто не чув. Не встиг він заплющити очі, як почув, що щось шкребеться. Шум наближався все ближче і ближче, поки з під землі не вилізла голова. Кіт спочатку злякався, а потім зрадів. Це був Кріт! Він привітався і зі словами «Давно не бачились» затягнув Кота під землю. Пролізти по вузьких тунелях було вкрай складно. Кіт навіть пару разів застрягав. Скоро вони виповзли на поверхню, де їх вже чекали.
Кіт розповів усім звірятам про те, що сталося і вони усі недовго думаючи пішли до замку розбиратися зі злими дівами. Котові ж час було додому. У супроводі Крота вони попрямували до великого каменю і відкотивши його побачили ту саму яму. Кіт було почав казати, що вже не хоче додому, але Кріт штовхнув його туди.
Котик прокинувся від чийогось голосу. Його кликав господар. «Невже це все був сон?», – подумав Кіт. Пухнастика нарешті підібрали з ями, в яку він давно таки впав, і забрали додому.
Ось така пригода трапилася одного звичайного дня зі звичайним котиком.
Номінація « І в кожному із нас уже живе філософ»
Сачук Владислава, 14 років, м. Рівне
Я просто тінь
Я сама по собі. Я – тінь. Моє відображення у дзеркалі вкотре запитує: «Розкажи мені, будь ласка, де твоя усмішка, адже бачу лише посмішку? Де твої грайливі зайчики в очах? Де ж ти справжня?» А й, справді, не знаю, де я?! Щодня безідейно вештаюся вулицями, мій простір сховався за децибелами енергоефективних навушників. Він, начебто осінній листочок, який не обирає свого шляху, шкандибає в унісон вітру, блукає манівцями. А я залишаюся сумна та самотня, начебто порожнє горнятко, яке не пригадує, коли з нього задоволено смакували лате. Я пустилася берега, щоб бути щасливою та відшукати життя – казку, але знайшла туман, який загортає у сутінь місяць та зорі. Вичікую, очікую, а згодом відчуваю, що вже на пів дорозі до літа, тому моя тінь стає довшою, дає мені можливість подолати потрібну дистанцію, щоб знову стати собою.
Номінація «Моя майбутня професія»
Ткачук Марія, 14 років, м.Здолбунів
Моя історія
Перший осінній листок сповістив, що канікули закінчуються. Зазираємо за Першовересень, налаштовуємося на навчання. Та приходить усвідомлення, що це переломний період, стоїмо на перехресті свого життя. Куди далі рухатися ? Що буде на кожній дорозі ? Особливо важко наважитися обрати професію. Це тягар, який падає на плечі підлітків, бо справа надзвичайно відповідальна, яка здатна перевернути все життя.
Дорослішаючи, я все частіше задумувалась над тим, що ж мені подобається, чому хотіла б присвятити своє життя. Виявилось, про це думала не тільки я. Одні кажуть: «Будеш лікарем!». Інші наполягають на професії юриста. А я бачу себе програмісткою ! На щастя, моя сім’я підтримує мій вибір та допомагає у досягненні мети. Хоча так таланить не всім. …Ох ця вічна проблема дітей та батьків ! Не завжди збігаються погляди, якщо мова йде про те, що краще для дочки чи сина. Та все ж нам потрібно дослухатися до власних бажань, щоб не змарнувати життя на справу, яку ти терпіти не можеш.
Так чому ж саме програмісткою ? У мене є відповідь на це питання.
Людство набирає таких обертів, що сучасні технології за ним не встигають. Біжить, поспішає, здається, що зупинити цей процес неможливо. Та все ж знаходяться люди, які здатні зменшити прірву між тим, що людство хоче здійснити і тим, що людство може здійснити. Так сталося, що в цю категорію потрапляють і програмісти. Дідусь казав, що все, що ми бачимо навколо себе, все наше життя – це математика. Я в цьому впевнена! Завдяки «айтішнікам» з’являється все більше неймовірних винаходів, більше можливостей та інновацій в різних сферах нашого життя. Читаючи твори фантастів минулого століття, починаєш розуміти, що майже все, що вони описували, людство вже здійснило. Тепер навіть можливість колонізації іншої планети не здається такою далекою та неймовірною. Чи будуть потрібні програмісти і на Марсі, і на Місяці ? Так !
Дві талановиті жінки надихнули мене обрати саме цю професію. Я захоплююся Адою Лавлейс, першою в світі програмісткою, та Геді Ламарр, винахідницею технології для Bluetooth, Wi-Fi та GPS. Хто ж вони ? Чому саме на них рівняюся ?
Ада Лавлейс була дочкою відомого англійського поета, але вона не успадкувала його любов до мистецтва. Натомість захоплювалася математикою, як і її мама. Найбільше її життя змінила зустріч з Чарльзом Беббіджем – винахідником тодішнього «комп’ютера». Ада бачила великий потенціал його обчислювальної машини, яка була здатна на більше, ніж арифметичні операції. Саме Лавлейс написала першу комп’ютерну програму та створила ідею мови програмування.
Геді Ламарр була не менш цікавою. Ікона Голлівуду, яка майструвала торпеди, уособлення фрази «краса – зброя», яка своїм розумом втерла носа всім, хто в неї не вірив. Вона руйнувала рамки та стереотипи, а не підлаштовувалася під них. У часи, коли жінок в науці не сприймали серйозно, вона створила технологію, яка не тільки допомогла в перемозі Другої світової війни, а й змінила історію…
На порозі дев’ята шкільна осінь….Я маю створювати історію свого життя. Легко ? Ні. Та я знаю, якою буде моя професія…
Номінація «Моя Україна: з вірою в Перемогу»
Любомир Токарчук, 16 років, с. Кам’янка, Рівненський р-н
Гей, українці!
Гей, джавеліни!!!
Гей, байрактари!!!
Стогнуть від вас
мого серця удари…
Скиглить земля
І темнішає небо…
Скільки ж людині
У світі цім треба???
Скільки те бидло
Ще буде топтати
Землю вкраїнську
Родючу й багату?
Як зрозуміти
Малому дитяті,
Що є такі нелюди –
Орки прокляті!
Свобода у серці
У кожнім, у думі,
У пісні у нашій,
В поезії струмі!
Народ нескорений
І непохитний
Очолює стяг
Жовто-блакитний.
Гей, козаки
І сміливі козачки,
Топчіть ту русню,
Як паршиву кузачку!
Ми – діти Шевченка
Творчі й завзяті,
І добре нам тут,
У своїй хаті!