Категорія «Малюнок»
Вікова група читачі-учні 7-13 років
Дарина Назарук, 10 років, Дубенський р-н, смт. Млинів
Вікова група читачі-учні 14-18 років
Тетяна Сичевська, 16 років, Рівненський р-н, с. Крилів
Категорія «Вироби декоративно-прикладного мистецтва»
Вікова група читачі-учні 14-18 років
Лялька-мотанка «Україна – житниця світу», Ольга Момоток, 17 років, Сарненський р-н, с. Довге
Категорія «Текстовий опис»
Вікова група читачі-учні 14-18 років
Учасниця – Поліна Омельчук, 16 років, Рівненська обл., м. Дубно
Україна – мрія
Стіни наповнилися тишею. Все застигло, а поруч високого ліжка, де колись мені доводилося бачити найсолодші сни, чемно, ніби дитина після того, як її насварили, схилився мій сірий пошарпаний шкільний рюкзак. У напівтемряві, він здавався маленьким котиком, який не хоче, щоб його знайшли, проте марно. Навіть у нечітких нарисах цього клубочка, я все ж змогла знайти та відділити дві шлейки й закинути собі на плечі. Повертаючись, щоб вимкнути нічник, який не буде світитися цієї ночі вперше, у моїй голові промайнула одна думка. Я швидко наблизилася до вікна та зазирнула в нього. Надворі падав лапатий сніг, який своїми пухнастими пластівцями встеляв вже пожовтілу грудневу траву, що ніяк не могла заснути після осінньої колискової. Небо вже почорніло, а десь в куточку мого двору було видно жовтувате світло, що надавало казковості всьому дійству, що коїлося навколо. Мій будинок, в якому я прокидалася на свої дні народження та куди приходила зі школи кожного дня, перетворився на пусту коробку, в якій хотілося розчинитися разом із пилом, який протерли востаннє.
У повітрі ширяв запах невідомого, а гомін стурбованих людей заважав зосередитися на власних думках. У всіх час від часу на вустах виступало “Ну куди ж ви поїдете, тут же безпечно”. Проте всі одночасно замовкли, коли моя п’ятирічна сестра все-таки добилася, щоб на неї звернули увагу і сказала: “Мам, а там, куди ми їдемо, немає ракет?” Таке просте, а водночас екзистенційне питання поставило крапку у кожному недоговореному реченні. Всі, винувато похиливши голову, продовжили роботу, яка від них вимагалася.
Час від часу нам доводиться кудись тікати. Від сусідського пса, з останнього уроку, або навіть від власних друзів, граючи в квача. Проте мало хто думав, що доведеться тікати від війни. Навіть, здавалося б, коли від лінії фронту відділяє тисяча кілометрів. Цієї осені мені сказали, що ми їдемо і тепер між домом і мною буде цілий океан. Я не кажу, що відчувала на той момент, бо слів в українській мові не вистачить для того, щоб описати хід тих думок, які обплітали мої мізки, немов дикий виноград. Все, що мені залишалося – це тихо збирати каштани, а водночас і свої думки, медитуючи цими маленькими кульками, які грілися під промінням осіннього сонця на ще радянському асфальті, який вже давно вимагав реставрації. Біля дитячого садочку, куди я ходила зі сльозами на очах та маминими вмовляннями, їх росло багато. Крони цих великих дерев із білим цвітом спокійно гойдалися під тихі обійми вересневого вітру, який тихо кружляв поміж листочками, котрі ще залишилися і ніяк не могли впасти. Проте це тихе дійство порушила різка нота До, що ліниво переходила в Ля, а потім знову поверталася назад. Тиша маленького міста, сколихнулася, наповнюючись тривогою та занепокоєнням. Діти, які гралися на тому самому майданчику, що і я 10 років тому, почали закривати вуха та бігти до укриття за тими самими виховательками, що читали колись мені казки перед денним сном. І все б нічого, якби цей різкий звук не сприймався б настільки буквально. Смерть. А чи близька, чи ні вже не відомо, тобі просто нагадують, що ти близько до неї. Ближче ніж підлітки в Європі та Америці, навіть ніж пенсіонери в сонячній Італії. Коли ти стоїш там, серед каштанів, а твої вуха пронизує звук смерті, мало що в цьому житті набуває додаткового сенсу. Ти не будуєш плани на майбутнє, але водночас мусиш постійно перебувати в контексті невідворотнього приходу екзаменів та якогось сюрреалістичного життя поза межами цього пекла, на яке ніяк не можливо вплинути. Вчителі жаліються на владу, а ти розумієш, що тобі жити в цій країні ще все своє життя. Хоча бувають моменти протилежні до цих.
Я часто люблю заплющувати очі та уявляти, як малі діти граються не на радянському майданчику, а на новому, безпечному та цікавому, який підходить саме для їхнього віку, навколо багато дерев з травичкою, якою можна лоскотати дитячі ніжки, не боячись натрапити на шприц. Їдучи на море в Одесу чи Крим, до мене говорять українською, а не кидають косі погляди, бо я “западєнка”, а слухаючи підбірку з музикою “Топ 50 пісень України”, моє вухо не натрапить на російський трек. Мені хочеться, щоб люди, незалежно від статі одне одного, могли одружуватися та всиновлювати дитину в нашій країні. Щоб кількість дитячої вагітності зменшилася до нуля завдяки сексуальній освіті, щоб якість людини не вимірювалася в дипломах та золотих медалях, а в кількості волонтерської роботи та особистих якостях.
Проте найголовнішим моїм бажанням щодо майбутнього України – це щоб закінчилась війна, а, приїжджаючи кудись за кордон, нас не асоціювали з російським. Щоб коли ти казатимеш, де твій дім, тебе не перепитували, чи це біля Росії та чи ще триває війна, а навпаки були проінформовані та не схилені під впливом російської пропаганди, яка працювала та нарощувала свої сили не один десяток років. Проте розплющуючи очі, перед моїм лицем постає той самий радянський майданчик, а вуха пронизує різкий звук сирени, який заземлює та відриває від тієї самої землі водночас.
Вікова група читачі-учні 7-13 років
Марія Синяк, 12 років, Рівненський р-н, смт. Мізоч
Сон
На Різдво ми завжди віримо в дива. А цьогоріч воно було особливе… Поколядувавши з вертепом, я, стомлена, повернулася додому. Помолилася, як завжди, за Україну, за воїнів, за полонених і, звичайно, за тата, дядька та братів, які знаходяться на війні. Втома вклала мене в тепле ліжко, і незчулася, як задрімала.
… Хтось лагідно торкнувся моєї руки, та я побачила великого білого птаха. Він запропонував подорож у майбутнє. Я сіла зверху, і ми полетіли. Очі тішила краса: квітувала земля, колосилася пшениця, у небі літало безліч птахів, які гарно виспівували й веселилися.
Аж раптом ми побачили баштани, де дозрівали кавуни. Люди там метушилися, збираючи врожай, раділи, працювали, співали. Я крикнула: «Це ж Херсон!?». «Так, вільна квітуча Херсонщина, яка пахне динями та кавунами», – відповів птах.
Ми полетіли далі, аж раптом я побачила місто з великими білими будинками, які були оздоблені українськими орнаментами. Морем плавали кораблики, на яких сміялися діти. Усе зрозуміло: це Маріуполь. Ми помандрували далі. Перед нами розкинулись міста, де майоріли блакитно-жовті стяги, на верхівках будинків виблискували тризуби. Промайнула думка: “Невже це Донбас?!” Птах усміхнувся, гордо похитав своїм дзьобом і мовив: «А тепер, Марійко, ми помандруємо до українського Криму й покупаємося в Чорному морі! Оглянемо багато цікавих місць, помилуємося чарівною природою чудового півострова. А ще обов’язково піднімемося на вершину Ай-Петрі та крикнемо на весь світ, яка чудова Україна».
…Аж раптом хтось ніжно погладив мене по голівці. Розплющивши очі,
побачила тата… Я міцно обняла свого найріднішого захисника, якого не бачила п’ять місяців, і запитала: «Татусю, а на Донбасі, у Бахмуті, у Маріуполі, у Донецьку, у Горлівці замайорять блакитно-жовті стяги?» Тато ще міцніше пригорнув мене і запевнив: “Обов’язково замайорять, моє сонечко!”
…Вірю в те, що мій сон стане реальністю, вірю в незламні наші ЗСУ! Вірю, що справді покупаюся в Чорному та Азовському морях! Вірю в нашу
спільну перемогу!
Господи, дай сили українській рідній землі, збережи кожного солдата та поверни мого тата живим і неушкодженим.