Вікова категорія 11-13 років
Номінація «Моя майбутня професія»
Моя майбутня професія
Коли мене запитують, ким я хочу стати в майбутньому, я не завжди можу назвати одну професію. Адже мені подобаються одразу два світи – кухня і кондитерське мистецтво. Тому я думаю, що в майбутньому можу стати кухарем або кондитером.
Для мене готування – це не просто приготувати щось, щоб поїсти. Це можливість придумувати, експериментувати й створювати щось своє. Мені подобається відкривати нові рецепти, змінювати їх під себе й навіть вигадувати власні. Іноді я можу подивитися на звичайні продукти й подумати: «А що, як із цього зробити щось зовсім інше?»
Особливо я люблю солодке. Мені подобається не тільки пекти, а й прикрашати десерти, придумувати їм назви та поєднувати різні смаки. Адже кондитер – це трохи кухар, трохи художник і навіть трохи винахідник.
Цього літа я зрозуміла, наскільки сильно мені подобається ця справа. За літні канікули я дописала аж дві власні книги з рецептами! У них я записую те, що вже готувала, цікаві ідеї та рецепти, які хочу спробувати. Для когось це просто записи в зошиті, а для мене – маленька колекція моїх кулінарних мрій.
Я мрію, що одного дня відкрию свою власну затишну кондитерську або ресторан. Там буде багато ароматної випічки, красивих десертів і страв, які захочеться не лише скуштувати, а й сфотографувати. А найголовніше – я хочу, щоб люди приходили туди не просто по їжу, а за гарним настроєм.
Я ще не знаю точно, ким стану – кухарем чи кондитером. Але знаю одне: я хочу займатися справою, яку люблю. Бо, на мою думку, найкраща професія – це та, у якій ти не просто працюєш, а створюєш щось із душею.
А хто знає? Можливо, через кілька років мої дві маленькі книги з рецептами стануть першими сторінками моєї великої кулінарної історії.
Ковтун Анна, 12 років, с. Рудка Дубенський р-н, Рівненська обл.
Вікова категорія 11-13 років
Номінація «Природа – джерело натхнення і краси»
Квіткові моменти
Ми бігли босоніж по росах,
Де трави лоскочуть коліна,
Вплітали літо у коси,
Мов легку пухнасту пір’їну.
Разом ми плели віночок
Із жовтих кульбаб пахучих,
Солодкий такий медочок
Із пелюсток блискучих.
Один – для Софійки, для вроди,
А інший – мені на вдачу.
На полі – подіум моди,
Мов німфи маленькі неначе.
Цей запах медовий і жовтий
Нам пальці приємно лоскоче,
Дивовижний момент короткий
На згадку лишити хочу.
Кундас Владислава, 13 років, с. Кам’янка, Рівненський р-н, Рівненська обл.
Вікова категорія 11-13 років
Номінація «Знайомтеся – це ми!»
Знайомтеся – це ми!
Кажуть, що близнюки схожі один на одного як дві краплі води.
Можливо.
Але якщо ви познайомитеся з нами ближче, то швидко зрозумієте: ми – зовсім не дві краплі. Швидше, дві хвилі в одному морі. Пливемо поруч, іноді стикаємося, іноді розходимося в різні боки, але все одно залишаємося разом.
Знайомтеся – це ми. Матвій і Єгор. Близнюки.
Нас часто запитують:
– А хто з вас старший?
І ми завжди відповідаємо:
– Матвій!
– На цілих… – тут ми робимо паузу, – кілька хвилин!
Але ці кілька хвилин чомусь дають Матвію привід іноді говорити:
– Я старший. Треба мене слухати!
На що Єгор одразу відповідає:
– Ти старший тільки за паспортом. А розумніший – це ще треба довести!
І починається суперечка.
Найчастіше вона закінчується сміхом.
Ми схожі…
З боку нас справді можна переплутати. У нас схожі риси обличчя, однаковий зріст і навіть голоси іноді звучать майже однаково.
У школі буває весело.
– Матвію, підійди до дошки!
Єгор встає.
– Я Єгор.
– Ой, переплутала!
– Таке буває, – усміхається Єгор.
А потім учителька дивиться на Матвія:
– А ти чого теж встав?
– Підтримати брата!
Усі сміються.
Але якщо провести з нами хоча б один день, ви одразу зрозумієте, що ми дуже різні.
Матвій – це я
Я, Матвій, люблю, коли все відбувається швидко. Мені подобається спорт, рух, змагання і ситуації, коли потрібно діяти, а не довго думати.
Якщо друзі кажуть:
– Ходімо пограємо у футбол? Я вже взуваюся.
Якщо кажуть:
– А може, краще пограти в комп’ютерну гру? Я відповідаю:
– Давайте!
А якщо Єгор каже:
– Може, спочатку подумаємо?
Я кажу:
– А що тут думати?
Єгор у такі моменти тільки хитає головою. Я люблю перемагати. Іноді навіть занадто сильно. Особливо коли ми з Єгором змагаємося між собою. Наприклад, одного разу ми вирішили, хто швидше прибере свою кімнату.
– Я перший! – сказав я.
– Ти просто все запихаєш куди попало, – відповів Єгор.
– Зате швидко!
– А потім я ще годину шукаю свої речі.
– Зате ти маєш чим зайнятися!
Ось так у нас і проходить звичайний день.
Єгор – це я
А тепер моя черга. Я, Єгор, трохи спокійніший. Мені подобається читати, слухати музику, дивитися цікаві фільми та дізнаватися щось нове. Я можу довго сидіти над тим, що мене справді зацікавило. Наприклад, якщо я почав читати про космос, то можу так захопитися, що через годину Матвій запитає:
– Ти взагалі їсти будеш?
– Зараз.
– Ти це «зараз» говориш уже сорок хвилин.
– Ще одну сторінку.
– Ти так і життя проживеш – на одній сторінці!
Іноді мені здається, що Матвій живе на швидкій перемотці, а я – на звичайній швидкості. Але саме тому ми добре доповнюємо один одного.
Уподобання – у кожного свої
Якщо запитати нас, що ми любимо, список відповідей буде зовсім різним. Матвій любить: спорт і активні ігри, футбол, комп’ютерні ігри, пригоди, змагання, подорожі, гучну музику. Єгор, в свою чергу, любить книжки, музику, малювати, пізнавати щось нове, спокійні вечори, фільми, загадки та головоломки. Навіть піцу ми любимо різну!
– Я хочу з ковбасою, – каже Матвій. – А я з грибами.
– Гриби?!
– Так.
– Ти серйозно?
– Абсолютно.
– Тоді замовляй собі сам.
І знову сміємося. Здавалося б, якщо ми такі різні, то чому ж нам разом не нудно?
Мабуть, тому, що різність – це не причина віддалятися. Іноді це причина ставати ближчими.
Одна розмова, яка багато що пояснює
Якось ми сиділи ввечері у своїй кімнаті.
– Слухай, – сказав Єгор, – а тобі ніколи не набридало бути близнюком?
– У якому сенсі?
– Ну, що нас постійно порівнюють.
Я замислився.
– Трохи набридало.
– Мені теж.
– Знаєш, що найбільше?
– Що?
– Коли кажуть: «А хто з вас розумніший?»
Єгор засміявся.
– Або «Хто з вас кращий?»
– Або «Хто перший щось зробив?»
Ми замовкли.
А потім я сказав:
– А насправді ми ж не повинні бути кращими один за одного.
– Звичайно.
– Просто кожен із нас – це він.
Єгор усміхнувся.
– Тобто ти – це ти, а я – це я?
– Саме так.
– Ну, нарешті ти сказав щось розумне.
– Ей!
І ми знову почали сміятися.
Але є речі, які в нас однакові
Попри всі наші відмінності, є те, що для нас обох дуже важливе. Ми – брати.
Якщо одному з нас погано – другий це відчуває. Якщо Матвій програв – Єгор може сказати:
– Нічого. Наступного разу виграєш.
Якщо Єгор хвилюється перед важливою справою – Матвій скаже:
– Не переживай. У тебе все вийде.
Ми можемо сперечатися через дрібниці. Можемо не погоджуватися. Можемо навіть образитися один на одного. Але коли комусь із нас справді потрібна допомога, усі суперечки стають неважливими. Бо є слово, яке для нас означає набагато більше, ніж «близнюки». Це слово – брати.
Наші мрії
У кожного з нас є свої мрії. Матвій мріє про великі перемоги, цікаві подорожі
та справу, яка ніколи не буде нудною. Єгор хоче багато дізнатися, побачити світ і знайти професію, яка дозволить йому створювати щось своє. Ми ще не знаємо точно, ким станемо через десять чи двадцять років. Можливо, наші дороги будуть зовсім різними. Але ми точно знаємо одне: хоч би куди вони нас привели, ми не забудемо, звідки починали. З однієї родини. З одного дому. З одного дитинства. З тих самих ранків, сніданків, шкільних дзвінків, домашніх завдань, сміху, суперечок і примирень.
То хто ж ми?
Ми – Матвій і Єгор. Ми можемо мати різні характери. Різні улюблені предмети. Різні захоплення. Різні мрії. Один із нас може любити футбол, а інший – книжки. Один готовий бігти назустріч пригодам, а інший спочатку подумає, чи варто бігти. Ми можемо дивитися на одну й ту саму річ і бачити її по-різному. І це нормально.
Бо бути близнюками – не означає бути однаковими. Бути близнюками – означає мати людину поруч, яка знає тебе майже від самого початку. Людину, з якою можна посваритися через останній шматок піци, а через п’ять хвилин разом сміятися.
Людину, яка може дратувати тебе найбільше на світі, але водночас завжди буде на твоєму боці.
Ми різні. І саме в цьому наша сила. Бо один може доповнити іншого. Один може підтримати, коли другому важко. Один може навчити іншого чогось нового. І хоч у кожного з нас свій характер, свої мрії та свої вподобання, є те, що нас об’єднує.
Ми – сім’я. Ми – брати. Ми – близнюки. Ми різні, але ми однакові в найголовнішому: у нашій любові одне до одного.
Знайомтеся – це ми. Матвій і Єгор.
Брати Маркевичі Матвій та Єгор, 11 років, м. Рівне
Вікова категорія 11-13 років
Номінація «Моя Україна: з вірою у Перемогу»
З вірою у Перемогу
Я дуже люблю спорт, особливо футбол. Мені подобається дивитися матчі, уболівати за улюблену команду й радіти, коли вона перемагає. А ще я люблю той момент, коли гравці, навіть якщо втомилися або програють, не здаються і продовжують боротися. Мабуть, тому я часто думаю, що справжня сила – це не тільки бути сильним фізично, а й мати сміливість не опускати руки, коли важко.
А ще зараз літні канікули, і в мене з’явилося більше часу на розмови з мамою. Вона часто розповідає мені різні цікаві історії зі свого шкільного життя, про своїх учнів, про людей, яких їй довелося зустріти. Деякі з них я слухаю просто із цікавості, а деякі змушують мене надовго замислитися. Саме так я дізнався історію Євгена Слюсаренка – її колишнього учня, який назавжди залишився в її пам’яті.
Мама була його вчителькою і класним керівником. Вона знала його ще тоді, коли він був школярем. Для мене Євген – Герой України, про якого я дізнався з маминих розповідей, а для неї він назавжди залишиться її учнем.
Я якось запитав:
– Мамо, а яким він був у школі?
Мама усміхнулася, але в її очах з’явився сум.
– Знаєш, Матвію, – сказала вона, – коли багато років працюєш учителем, через твоє життя проходить дуже багато дітей. Але є учні, яких пам’ятаєш завжди. Євген був саме таким.
Мені хотілося слухати далі.
Вона розповідала про нього як про звичайного хлопця, який мав свої захоплення, мрії та плани. Євген любив спорт, займався єдиноборствами, досягав успіхів у панкратіоні та греплінгу. А ще дуже любив футбол і вболівав за київське «Динамо».
Я подумав, що в цьому ми з ним схожі. Можливо, якби ми зустрілися, нам було б про що поговорити. Про футбол, про спорт, про змагання. Я міг би запитати його, що відчуває спортсмен перед важливим поєдинком, а він, можливо, розповів би мені, як навчився не здаватися.
Та життя склалося інакше… Коли почалася повномасштабна війна, Євген став на захист України. Він був зовсім молодим. У нього попереду було ціле життя.
Навчання, робота, спорт, друзі, нові перемоги, мрії… Але він зробив вибір – захищати свою країну.
22 квітня 2022 року Євген загинув у бою біля села Вільхівка на Харківщині.
Мама розповідала мені про це, і я дивився на неї та думав: як же важко вчителю втрачати свого учня… Адже для вчителя учні – це не просто прізвища в журналі. Це діти, яких він бачить щодня, навчає, сварить, підтримує, радіє їхнім успіхам. Він бачить, як вони дорослішають, як змінюються, ким стають. А потім одного дня дізнається, що одного з них більше немає.
Мені здається, Євген залишився для мами тим самим хлопцем, якого вона колись бачила у школі. Її учнем, якого вона навчала, за якого переживала, яким пишалася.
Тепер я теж знаю його історію. І що більше я про нього думаю, то більше розумію: спорт і війна мають одну важливу спільну рису – боротьбу. Але на спортивному майданчику ти борешся за перемогу своєї команди, а на війні – за життя своєї країни.
Євген свою найважливішу перемогу здобував не для себе. Він боровся за те, щоб ми могли жити. Щоб я міг ходити до школи. Щоб міг займатися спортом. Щоб міг грати у футбол, мріяти, сміятися з друзями й думати про своє майбутнє.
Мені хочеться, щоб колись про війну ми читали лише в підручниках. Щоб українські діти не знали звуків вибухів, а знали звуки шкільного дзвінка, футбольного свистка і сміху друзів. Я хочу, щоб над Україною було мирне небо. І коли цей день настане, ми повинні пам’ятати тих, хто не дочекався його.
Серед них буде Євген Слюсаренко – спортсмен, захисник, молодий хлопець, який колись був учнем моєї мами.
Я ніколи не зможу поговорити з ним. Не зможу разом подивитися футбольний матч чи потиснути йому руку. Але завдяки маминим розповідям я знаю про нього інакше — не лише як про Героя з фотографії. Я знаю його як чиєсь дитинство, чиїсь мрії, чийсь улюблений спорт, чийогось учня.
І тепер я розумію: Герої не вмирають. Вони залишаються в пам’яті тих, хто їх знав. У розповідях їхніх учителів. У серцях рідних. У нашому майбутньому. Бо я хочу, щоб одного дня ми перемогли не тільки у війні. Я хочу, щоб ми перемогли заради життя.
Моя мама колись називала його своїм учнем. Тепер я називаю його Героєм. І, мабуть, десь між цими двома словами – «учень» і «Герой» – умістилося все його коротке, але таке важливе життя.
Маркевич Матвій, 11 років, м. Рівне
Вікова категорія 11-13 років
Номінація «Безмежний світ моєї уяви»
Космічна подорож
Я сіла вчора в зореліт
(Ну просто так, на заздрість всім!),
І полетіла в інший світ
Без дозволу батьків! А втім…
Зустріти б тих нових істот…
Вони зелені чи рогаті?
А в них не прибрано зовсім,
Як в мого брата у кімнаті!
Комети розкидають пил,
А зорі, наче білі мухи,
Скотились ген за небосхил
В космічнім сяйві завірюхи.
Пора сніданку! Я вмостилась,
Дістала бутер з ковбасою.
Та враз щось ясно засвітилось
Й запахло свіжою росою!
Попити чай теж не вдавалось,
Дорога кличе мандрувати,
Немов космічний метеор…
Я час хотіла наздогнати.
Стрибаю, мов космічний м’яч,
Навколо бульбашки й зефірки.
Наче справжнісінький циркач
Засуну ніс в усі комірки.
На Марсі… Упс! Не зробиш селфі,
Та тут лише якийсь пісок…
Аж мама кличе:”Прокидайся!”
Й пищить будильника дзвінок.
Парфенюк Олександра, 13 років, с. Антонівка, Рівненський р-н, Рівненська обл.
Вікова категорія 11-13 років
Номінація «І в кожному із нас уже живе філософ!»
І в кожному із нас уже живе філософ!
Чи замислювалися ми коли-небудь над тим, що таке життя? Для чого ми приходимо у цей світ? Що робить людину щасливою? Чому одні події ми пам’ятаємо все життя, а інші забуваємо вже наступного дня? Напевно, кожна людина хоча б раз ставила собі подібні запитання. І саме в такі моменти в нас прокидається маленький філософ. Коли ми чуємо слово «філософ», то можемо уявити дуже розумну людину, яка багато читає, знає складні слова і розмірковує про сенс життя. Але, на мою думку, філософом може бути кожен. Для цього не потрібно мати спеціальну освіту чи написати багато книг. Достатньо вміти думати, аналізувати свої вчинки, ставити запитання і намагатися зрозуміти себе.
Ще в дитинстві ми постійно ставимо запитання: «Чому сонце світить? Чому потрібно бути чесним? Чому не можна робити іншому те, чого не хочеш для себе?» Ці запитання іноді здаються смішними, але насправді вони дуже важливі. Ми просто хочемо зрозуміти світ, у якому живемо. Коли ми стаємо старшими, запитання змінюються. У підлітковому віці ми вже більше думаємо про себе: ким хочемо стати, яку професію обрати, з ким хочемо дружити, якими хочемо бути. Нам хочеться самостійності, але водночас часто боїмося зробити неправильний вибір. Саме в цей період людина починає краще пізнавати себе.
Мабуть, одне з найважчих питань для кожного – «Хто я?» На перший погляд, відповідь проста. Ми знаємо своє ім’я, вік, місце навчання. Але це лише зовнішня інформація. Насправді ж питання набагато глибше. Яка я характером? Що для мене важливо? Чого я боюся? Про що мрію? Які люди мені подобаються? Чи вмію я визнавати свої помилки? Чи можу допомогти іншій людині, навіть якщо мені це невигідно? Відповіді на ці питання допомагають нам зрозуміти себе. Іноді ми думаємо, що добре знаємо себе, але якась ситуація показує зовсім інше. Наприклад, людина може вважати себе сміливою, поки не опиниться у складній ситуації. Або думати, що ніколи не пробачить образу, але коли це стосується близької людини, знаходить у собі сили пробачити. Саме життя часто показує нам, якими ми є насправді. Я вважаю, що людина вчиться протягом усього життя. У навчальних закладах ми отримуємо знання з різних предметів, але є речі, яких не навчить жоден підручник. Наприклад, як пережити розчарування, як не втратити надію, як правильно вибирати друзів, як підтримати людину, яка переживає важкі часи. Цього нас навчає досвід. Кожна людина має свої перемоги і поразки. Ми звикли радіти перемогам, але часто не хочемо згадувати про невдачі. Проте саме помилки можуть багато чого нас навчити. Коли ми робимо щось неправильно, то отримуємо можливість зрозуміти, як зробити краще наступного разу. Звичайно, ніхто не хоче помилятися. Але, мабуть, неможливо прожити життя без помилок. Головне – не повторювати їх постійно. Мені здається, що дорослішання – це не тільки тоді, коли тобі виповнюється певна кількість років. Дорослішати – це означає вчитися відповідати за свої рішення. Коли ти можеш сказати: «Так, я помилилась, але визнаю це і хочу виправити ситуацію», – ти вже стаєш сильнішим. У цьому теж проявляється наш внутрішній філософ.
Ще одне питання, над яким люди думають усе життя, – що таке щастя? Для кожного відповідь буде різною. Для когось щастя – це великі гроші, успішна кар’єра, подорожі та популярність. Для іншого – можливість бути поруч із сім’єю. Хтось мріє про власний будинок, хтось – про улюблену роботу, а хтось просто хоче, щоб усі його близькі були здорові та щасливі. Особисто я думаю, що щастя не завжди складається з великих подій. Іноді воно ховається у звичайних речах. Це може бути зустріч із другом після довгої розлуки; улюблена музика в навушниках дорогою додому; сміх із близькими людьми; повідомлення від людини, від якої давно його чекаєш; теплий вечір, цікава розмова або просто відчуття, що сьогодні все добре. Ми часто не цінуємо такі моменти, тому що вони здаються нам звичайними, але саме з них і складається наше життя. Можливо, ми починаємо розуміти це лише тоді, коли втрачаємо щось важливе. Саме тому потрібно вчитися цінувати те, що маємо зараз, а не постійно чекати якогось «кращого моменту». Ми часто говоримо: «Ось закінчу навчання, тоді відпочину», «Ось знайду хорошу роботу, тоді буду щасливим», «Ось зароблю більше грошей, тоді почну подорожувати». Але життя відбувається саме зараз. Не можна постійно відкладати його на потім. У цьому я теж бачу одну з важливих думок філософії. Потрібно мати плани на майбутнє, але не забувати про сьогоднішній день.
Ще мені здається важливим питання: якою людиною ми хочемо стати?
Кожен із нас має певні мрії. Хтось хоче стати лікарем, хтось – учителем, програмістом, дизайнером, підприємцем. Ми мріємо про професію, подорожі, власний будинок, хорошу сім’ю. Але, на мою думку, важливо мріяти не тільки про те, що ми хочемо мати, а й про те, якими ми хочемо бути. Можна мати багато грошей, але залишатися байдужою людиною. Можна бути відомим, але самотнім. Можна мати успішну кар’єру, але не мати часу для рідних. Тому успіх – це не тільки досягнення матеріальних цілей. Для мене справжній успіх – це коли людина займається справою, яка їй подобається, має поруч людей, яких любить, і при цьому залишається доброю та чесною. Мені подобається думка українського філософа Григорія Сковороди про те, що кожна людина повинна знайти свою «сродну працю», тобто справу, яка відповідає її здібностям і характеру. Я думаю, що ця ідея актуальна й сьогодні.
У підлітковому віці ми стоїмо на порозі дорослого життя. Перед нами багато можливостей, але водночас і багато запитань. Яку професію обрати? Де навчатися? Чи правильний шлях я вибрала? Чи справді це моє бажання, а не бажання когось іншого? Іноді дуже важко відповісти на ці запитання. Можливо, тому не потрібно вимагати від себе, щоб уже зараз знати все про своє майбутнє. Людина має право змінювати свої плани, має право помилятися. Має право шукати себе. Головне – не боятися цього пошуку.
Ще одна важлива річ, про яку часто забувають люди, – це ставлення до інших. Ми живемо серед людей, тому наші вчинки впливають не тільки на нас. Іноді ми навіть не замислюємося, що звичайне добре слово може багато означати для іншого. Людина могла мати поганий день, сумніватися у собі, переживати якусь проблему – і наша підтримка могла змінити її настрій. Так само й необережне слово може завдати болю. Тому потрібно думати перед тим, як щось сказати або зробити. На мою думку, бути хорошою людиною – це не означає бути ідеальним. Ідеальних людей не існує. У кожного є недоліки, слабкості та погані моменти. Але хороша людина здатна визнавати свої помилки й намагатися стати кращою. Можливо, саме це і є справжнім розвитком людини. Не потрібно порівнювати себе з іншими. У кожного свій темп, свої можливості та свій шлях. Соціальні мережі часто створюють враження, що всі навколо живуть ідеальним життям: подорожують, купують дорогі речі, мають успіх, багато друзів і постійно усміхаються. Але ми бачимо лише частину чужого життя. Тому важливо не втрачати себе, намагаючись відповідати чужим очікуванням. Наш «внутрішній філософ» допомагає поставити просте питання: «Чи справді я хочу цього, чи просто хочу бути схожим на когось?» Я думаю, що кожній людині іноді потрібно залишатися наодинці із собою. Не з телефоном, не з соціальними мережами, не з телевізором, а просто з власними думками. Саме тоді можна почути себе. Можна подумати про те, що тебе тішить, що засмучує, чого ти хочеш, а чого насправді боїшся. Іноді ми дуже зайняті тим, щоб справити хороше враження на інших, що забуваємо запитати себе, чи подобається нам самим те життя, яке ми створюємо.
Саме філософія, на мою думку, допомагає бути чесним із собою. Але філософські роздуми – це не завжди щось дуже серйозне. Навіть звичайна прогулянка може змусити задуматися. Дивишся на дерева, людей, небо й раптом ловиш себе на думці, як швидко проходить час. Ще недавно ми були маленькими дітьми, а сьогодні вже думаємо про майбутню професію, навчання та доросле життя. Час справді дуже швидкий. Саме тому його потрібно цінувати. Не витрачати весь час на сварки, образи й безглузді суперечки. Не триматися за людей, які постійно роблять нам боляче. Не боятися просити вибачення, коли ми неправі. Не соромитися говорити близьким про свої почуття. Адже ніхто не знає, скільки часу нам відведено. Ця думка може здаватися сумною, але насправді вона вчить цінувати життя. Коли ми розуміємо, що час обмежений, то починаємо уважніше ставитися до кожного дня.
Мені здається, що філософ – це не людина, яка постійно говорить складними словами про сенс життя. Справжній філософ – це особистість, яка вміє думати і робити висновки. Вона може бути звичайним учнем, який після заняття замислився над почутим. Може бути бабусею, яка прожила довге життя і має власну мудрість. Може бути батьком, який переживає за майбутнє своїх дітей. Може бути підлітком, який уперше серйозно замислився про своє майбутнє. Філософія не залежить від віку. У кожного з нас є власний досвід, власні думки й власне бачення світу. Саме тому я вважаю вислів «І в кожному із нас уже живе філософ!» дуже влучним. Він нагадує нам, що здатність мислити й шукати відповіді є природною для людини.
Можливо, не всі ми станемо великими філософами, чиї імена запам’ятають через сотні років, але кожен із нас може стати мудрішим. Для цього не потрібно знати відповіді на всі запитання. Потрібно просто не боятися їх ставити. Я думаю, що доросле життя – це не момент, коли ти раптом отримуєш усі відповіді. Навпаки, чим старшими ми стаємо, тим більше розуміємо, скільки всього ще не знаємо. І це нормально. Головне – продовжувати вчитися, слухати інших, аналізувати власні вчинки та залишатися відкритими до нового. Можливо, через десять років мої погляди на життя будуть зовсім іншими. І це теж добре. Адже людина змінюється. Те, що здається найважливішим у підлітковому віці, може змінитися з досвідом. Але я сподіваюся, що незалежно від віку в мені залишиться здатність дивуватися, ставити запитання і шукати відповіді, бо саме це означає не просто існувати, а жити усвідомлено.
Чиж Соломія, 13 років, м. Рівне
Вікова категорія 14-18 років
Номінація «Моя Україна: з вірою у Перемогу»
Щоб українське сонце зійшло
Мати стоїть біля вікна.
На руках – тиша, що важча за дитину.
На столі – недописаний лист,
У ньому – три слова: «Я чекаю тебе».
Вона не плаче,
Тільки губи трохи тремтять,
Наче від вітру, але вітер давно стих.
Десь там, у темряві, він дихає смогом,
І кожен подих – як крок на лезі.
Йому холодно,
Але в кишені – її фото, зім’яте, з плямою кави,
І це фото гріє більше ніж вогонь.
Діти засинають під гуркіт неба.
Вони ще не знають, що це – не грім.
Малюють тата у броні
Й додають сонце в кожен малюнок.
Сонце – завжди велике,
Щоб вистачило на всіх.
А поки … земля палає.
Нелюди розвели на ній пекло –
Знищити хочуть нашу віру, любов і надію,
Огорнути кожне серце в пітьму.
Та сонце усе-таки сходить.
Ми тут, на рідній землі,
Навчилися бути сильними без вибору,
Навчилися не забувати голоси,
Навіть якщо не знаємо, чи почуємо відповідь.
«Огонь запеклих не пече».
Земля дихає.
І поки вона дихає – ми живі.
І поки ми живі –
Небо не впаде й темрява не настане.
Бо ми тримаємо його руками,
Сплетеними з болю і любові.
І навіть коли світ валиться під ногами,
Кожен плекає думку: «Це мій рідний дім».
Всім серцем віримо, що прийде час, коли:
«Оживуть степи, озера…
Скрізь шляхи святії
Простеляться».
«І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі!»
І цього достатньо,
Щоб зникла темрява,
А українське сонце зійшло.
І його вистачило для всіх.
Гонтарук Ангеліна, 16 років, м. Рівне
Вікова категорія 14-18 років
Номінація «Безмежний світ моєї уяви»
Усе в цьому світі відносне
Тихий ніжний вітер за вікном. Такий буває лише вночі, адже все спить. Легкий шелест листя нікому не заважає, а навпаки – заспокоює. Темне небо відображається на асфальті, певно, накрапає дощ.
Але не все так спокійно, як здається. Для когось ця ніч вирішальна. Базове питання життя та смерті (через сором та розчарування, звісно) для будь-якого підлітка – симпатія. Купа обіцянок та слів, які вона, скоріше за все, і не сприйме серйозно, написана на жмаканому клаптику, що знайшовся десь у портфелі.
- Головне додати багато сердечок. Вона точно не відмовить! – такі наївні думки лунали у його голові, поки рука робила свою справу.
У шафці знайшов конверт і там миттю опинилася ним написана любовна нісенітниця. Сьогодні зранку вкрав у тата марки з його колекції для пафосу листа-зізнання.
- Їх було три… Я точно пам’ятаю! – бурмотів юнак собі під ніс, шукаючи ту третю, найкрасивішу, що так раптово зникла безвісти.
Пошуки не дали позитивного результату, тож лист тепер лише з двома (не дуже гарними, на його думку) марками. Залишилося тільки гарно виспатись, та про таке можна тільки мріяти, коли завтра цей лист перестане бути таємницею і вийде у світ, його світ.
Ніч не далася йому легко. Проте це печіння в очах і туман у голові не приносить йому дискомфорту, адже, як люди кажуть, кохання засліплює. Сьогодні він не зможе думати ні про що інше, як про неї. На щастя для нього, ранок нарешті настав, що здавалося неможливим ще кілька годин тому. Серце вискакує з грудей, і подих перехоплюється, як пальці огортають злегка шершаву поверхню вирішального листа. Ще ніколи юнак не був таким схвильованим та водночас радісним у понеділок. Понеділок! А це, на секундочку, найменш щасливий день тижня, на думку більшості. Тільки цей хлопець, як закоханий дурник, крокує такий щасливий до поштової скриньки. Так, він не з полохливих, іде до успіху в невідомості. І нічого не зупинить сміливця, навіть нав’язливі страхи і думки про її реакцію та подальші дії. Ось і скринька з’являється на горизонті.
Зупинився. Погляд востаннє впав на її адресу, написану так акуратно, як ніколи, його ж власними руками. Ще секунда – і його життя повністю зміниться. Можливо, всі мрії та думки несподівано прийдуть у реальність. Серце пече від нетерплячості. Струснувши головою, він відкинув усі сентиментальні думки, адже скоро почнуться уроки.
Тому хлопець зібрав усю силу в руки, яку тільки зміг найти, і вже майже кинув своє зізнання у скриньку. Та що ж його знову зупинило? Такий сміливий та енергійний юнак враз став маленькою беззахисною дитиною, якій хочеться бігти і сховатися за маминою теплою спідницею. «А якщо вона висміє мене? Виставить дурнем перед усіма. Може, це не найкращий час?» – невеселі думки засіли і почали паратизувати у бідній голові недо-Ромео. Тремтячі руки не втримали моральну важкість листа – і він упав під ноги школяреві. Під дією страху хлопець швидко нагнувся по конверт. Його пальці просковзнули поверхнею листа і опинилися на твердому та жорсткому асфальті, який лишив мікротріщини на шкірі пальців і на ніжному, трепетному серці.
- Він… зник, – проскочило по зблідлих губах і вилетіло парою. – Конверт був тут, а тепер його немає! Можливо, я ще сплю? Не можуть же речі так просто провалюватися під землю!
Ущипнувши себе кілька разів, юнак відчув різкий біль у тілі, а це значить тільки одне – він явно не уві сні.
Тонкі пальці ще кілька разів намалювали контури зниклого листа по нерівній дорозі, ніби якесь заклинання, що поверне річ назад. За кілька секунд земля пішла з-під його ніг, в прямому та буквальному сенсі. Хлопець провалився слідом за любовним зізнанням під холодний асфальт, невідомо як і чому, ніби чорна діра за мить поглинула одного з тисячі романтиків і не першу й не останню невдалу роботу сентиментального людства з лиця Землі.
Очуняв школяр вже десь не тут. Тобто місце знайоме, але водночас чуже. Повіки важко піднялися старому тухлому повітрю назустріч. Спочатку все було розмитим через сльози страху та болю. Руки відчули теплуватий фетр підлоги – повна протилежність холодному жорсткому асфальту. Волога пішла з очей, даючи змогу розгледіти жовті, з дивними візерунками шпалери, ніби в офісі. Дивний, підвальний, запах почав трохи роз’їдати ніздрі. Повільно-повільно підіймаючись, хлопчина намагався зрозуміти, що сталося і де він зараз. Трохи покашляв, постогнав і розгледівся довкола. Проте очі зафіксували не кімнату, не офіс, а якийсь дивний лабіринт зі стін, пофарбованих у гірчичний колір. На деяких з них видно незрозумілі червоно-чорні розтерті плями. Чутно тихе і моторошне тріскотіння ламп на стелі. Спокій, що тут панував, наганяв мурашок по всьому тілу. Це як самотність у натовпі.
- Як я тут опинився? Навіть дірки ніде немає! Куди ж я провалився?! Як? –
паніка і здоровий глузд виборюють своє місце у серці юнака. Він почав бігти в пориві безпорадності та бажанні потрапити назад на волю. Та ці коридори не закінчувалися, а лише подовжувалися з кожним його кроком. В одній з кімнат замаячів чийсь силует.
- Невже це мій порятунок ?
Силует збільшувався. То був чоловік.
– Агов! – болісно скрикнув хлопець до того дядька, що здавався все більш схожим на лікаря.
Невідомий повільно повернувся , і хлопець побачив зморшкувате лице й мудрі очі за окулярами. На білому халаті кріпився бейджик з написом: «Професор Келебек – головний науковець проєкту «Відносна копія».
– Підкажіть, будь ласка, де я і як мені звідси вийти! – задихаючись, благав наш колишній романтик.
– Молодику, як ви сюди потрапили? Це закрита зона. Таким, як ви, тут не місце. Я попрошу свою команду відвести тебе до вих… – його відмірена мова обірвалася, бо він раптом… «заглючив» і – зник, як це зробив раніше лист.
– Пане професоре! Пане, де ви? Куди мені підійти? Я поспішаю до школи! У мене контрольна робота сьогодні… – хлопець мало не плакав від такої підлості долі. Єдиний шанс дізнатись про вихід просто зник на його очах.
Він продовжив бігти. Ноги його, здавалось, стали жити своїм життям у цих безкінечних коридорах. Жовтий колір більше ніколи не буде його улюбленим.
Час ніби зупинився. Енергія повільно стікала з його виснаженого тіла. Проте крапля кохання, що лишилася у серці юнака, змушувала його рушати далі, до виходу (якщо він є). Раптом почувся чийсь стогін. Десь дуже близько.
Спершись об зеленувату стіну, лежав науковець Келебек. Тільки тепер його тіло вкрите дивним чорним слизом.
- Пройшло лише кілька хвилин! Що з ним сталося? – думки хлопця вирували, поки він підбігав до пана Келебека, сподіваючись якось йому допомогти.
Чоловік вже майже не дихав. Він виглядав хворим і спустошеним.
Раптом тріскотіння ламп заглушив гучний рев поблизу. Це дуже злякало школяра, і він, картаючи себе, побіг якнайдалі від науковця, шукаючи порятунку від невідомості. Коридори темнішали, а крики ставали голоснішими.
Нарешті маленький сховок з’явився у цьому лабіринті. Головне – встигнути добігти. Це маленька напівтемна кімната з не дуже надійними дерев’яними дверима, але це краще, ніж нічого. Вхід зачинився з помірно голосним «бах», і хлопець сховався у самісінький куток, що трошки запліснявів. Дихання ніяк не заспокоїться, адже ще чутно ці жахливі звуки, приглушені безкінечністю лабіринта.
Так званий монстр затих, і юнак полегшено зітхнув, проте він не збирався вилазити із затишної (наскільки це можливо) кімнатки, яка надавала хоч краплину відчуття захисту. Трішки оглянувшись, він знайшов старий ліхтарик, який згодом освітив малу комірчину. У ній школяр нащупав щось схоже на книжку. Це був блокнот. Не простий записник, а щось важливіше. Значно серйозніше, ніж міг би уявити собі підліток, що мав не найкращі успіхи в школі.
Великий напис на обкладинці свідчив: «Нотатки до проєкту «Відносна копія». Абсолютно секретна інформація. Автор – головний керівник-науковець професор Келебек.»
- Невже ця річ справді належить тому бідному чоловіку, що зараз, напевно, вже мертвий?
Цікавість взяла своє і юнак обережно розгорнув книжку. Більшість сторінок в поганому стані, але деяку інформацію все ж можна розгледіти і зрозуміти.
Перша сторінка містила короткі записи, що конкретно, але без деталей, пояснювали зміст проєкту. «Наш світ зараз у небезпеці, тому уряд попросив мою команду зробити його копію, у яку ми всі зможемо переселитися після катастрофи. Я не можу розголошувати спосіб, яким ми це зробимо, проте можу сказати, що за основу взято програмування. Ця ідея з’явилася у мене після вивчення процесу резервних копій телефонів та ігор. Принцип той самий, але треба зберегти якомога більше інформації,» – написано акуратним почерком професора Келебека. Далі зовсім коротко описано практичні дії наукової команди. З кожною запискою школяр все більше розумів, що він випадково потрапив у незакінчену копію нашої планети! Наступною була нотатка: «Перш за все, ми спрограмували основу, за яку взяли офісні кабінети. Потім ми ввели код, за яким створюються дублікати всіх предметів у світі. Також команда вирішила провести експеримент і заселити найпростіші створіння – бактерії. Процес повільний, проте ми робимо це заради порятунку Планети.»
З наступних сторінок стало зрозуміло, що десь виникла помилка, тому професор Келебек зі своєю командою пішли практично перевірити свою роботу. Вони не знали, що повітря у цьому місці непридатне для людей і, на жаль, під час експедиції деякі науковці загинули. Бактерії почали розвиватися у цьому середовищі занадто швидко й окупували стіни.
Під час обстеження виявили кілька скелетів людей, що були з’їдені новим створінням, яке назвали «Бактерія». Це означало, що через великий обсяг інформації почали з’являтися діри у копії, у які провалюються люди. Хлопця зацікавили сторінки, у яких він віднайшов свої марку, лист й оцінку до нього: «Випадково я натрапив на цю річ. Знову програма дає збій. Чесно кажучи, цей лист занадто сентиментальний і має багато граматичних помилок. Автору треба ще попрацювати над собою.»
- Але як він міг знайти і прочитати лист, якщо я лише недавно його втратив?
Відповідь на це знайшлася у наступному записі, що роз’яснив плутанину часу в дублікаті світу. Ніхто не може скопіювати час, і це була найбільша помилка вчених, яка призвела до непоправних наслідків. Через цю проблему Келебек просто-напросто перемістився у майбутнє і таким чином втратив команду. Ось тому хлопець бачив його кілька разів у різних виглядах.
Останній запис повністю роз’яснив жахливість цього проєкту. Бактерія почала мутувати і перетворювати людей на своїх підданих – монстрів. Тобто крики, що чув юнак, були людськими, і це лякало його до смерті, адже цей недомонстр шукає нову жертву і поживу. Передсмертна записка професора: «Незабаром і я стану тою потворою. Я погубив світ, це моя провина. Не все можна скопіювати, адже усе в цьому світі відносне.»
Раптом знову пролунало ревіння, і цього разу набагато ближче. Двері впали, монстр увійшов. Останнє, що побачив наш щирий романтик, був бейдж на цій потворі: «Професор Келебек – головний науковець проєкту «Відносна копія».
Камінська Вікторія, 13 років, м. Острог, Рівненська обл.
Вікова категорія 14-18 років
Номінація «Природа – джерело натхнення і краси»
Вмивався день
Вмивався день весняними дощами,
Гру водоспаду дарував мені.
Снувалась нитка радості між нами,
Й щасливими ставали мої дні.
Отак, як я, весна раділа й квітла,
Обновами пишалась з дня у день.
Напившись досхочу дощу і світла,
Весна дарує радісних пісень.
Хай омиває дощ весняні скроні –
На диво це дивитись не втомлюсь.
Візьму весняні краплі у долоні –
В щасливих мріях довго загублюсь.
Лазутчик Анна, 14 років, м. Березне, Рівненська обл.
Вікова категорія 14-18 років
Номінація «І в кожному iз нас уже живе філософ!»
Я живу!
Життя в режимі очікування… Ми ніби живемо і постійно чогось очікуємо. Ніби справжнє життя почнеться тільки тоді, коли закінчиться школа, коли вступимо в університет, коли знайдемо роботу, коли поїдемо подорожувати, коли заробимо достатньо грошей… Ми постійно говоримо собі: «Пізніше, пізніше, потім, як будуть умови…» Але чи справді це настане? Чи не є воно лише пасткою, через яку ми пропускаємо єдиний реальний момент – «зараз»?
Майбутнє не прийде саме собою. Воно будується з наших сьогоднішніх думок, слів і вчинків. «Далі» не чекає нас десь попереду – воно вже тут: у цьому подиху, у погляді, у виборі, який ми робимо прямо зараз.
Я все запитую себе: «Чому ми втрачаємо час? Постійно кудись біжимо, ніби боїмося щось проґавити». Плануємо ідеальний відпочинок, замість того, щоб насолодитися ранковою кавою. Мріємо про велику любов, ігноруючи тепло рук друзів, які поруч саме зараз. Готуємося до «успішного майбутнього», вбиваючи час на тривогу про те, що може ніколи не статися.
Такий стан, на мою думку, можна назвати «синдромом відкладеного життя». Його суть у переконанні, що зараз – це лише чорновик, підготовка, розминка перед основним виступом. Нам здається, що ми ще не достатньо хороші, щоб дозволити собі бути щасливими. Але правда в тому, що життя не ділиться на «підготовку» і «виступ». Все, що відбувається з нами прямо зараз, і є основним виступом. Немає генеральної репетиції життя.
Розповім про сервіз, який так і не дочекався свого часу… Історія моєї бабусі, яка виросла в часи, коли щастя відкладали на потім, а «кращий момент» чекали роками.
У домі був сервіз – гарний, святковий, із тонкого фарфору. Його купували, вірніше, його «діставали» через знайомих «з-під прилавка». Це був символ достатку, ознака того, що в родині все гаразд. Та сервіз ніколи не використовувався. Його ставили на полицю, за скло, і дивилися на нього, мов на музейний експонат. «Ось прийде велике свято, ось запросимо важливих гостей, ось настане особливий день – тоді й дістанемо», – казала бабуся. Але цей «особливий день» так і не настав. Сервіз стояв на полиці, вкривався пилом, а родина продовжувала пити чай зі звичайних надбитих чашок… Це стосувалося не лише сервізу. Так само відбувалося з одягом, взуттям, прикрасами. Нові речі купували, але не одягали. «Хай ще побудуть, їхній час ще не настав», – казала бабуся, обираючи між новими капцями та старими. Це можливо зрозуміти і пояснити, адже післявоєнні роки, країна ставала на ноги, в магазинах нічого немає. Люди купували все із запасом, «на виріст» (а раптом знову війна, голод чи ще якась катастрофа), «про всяк випадок», бо зайвим не буде…Економія, дефіцит, страх витратити «на даремне» – усе це формувало ментальність, у якій справжнє життя мало початися колись потім. Але це «потім» розтягувалося на роки, а іноді й на все життя.
Існує гірка істина, яку люди усвідомлюють занадто пізно: ми починаємо згадувати цінність часу тільки тоді, коли його втрачаємо. Ми хвилюємося про те, що буде через рік, і через це не бачимо краси заходу сонця сьогодні. Ми переживаємо про іспити, які будуть через місяць, і через це не чуємо сміху друзів за вечерею зараз. Ця тривога за майбутнє стає крадієм радості. Вона не захищає нас від проблем, які можуть ніколи не статися, але вона гарантовано забирає в нас спокій і щастя, які могли б бути прямо зараз. Час – це єдиний ресурс, який неможливо відновити. Гроші можна заробити знову, здоров’я – покращити, стосунки – відновити. Але час, який минув, не повернути ніколи.
Сучасне покоління, до якого належу я, живе в зовсім іншому світі. Ми маємо доступ до всього: інформації, можливостей, товарів, подорожей. Але чи стали ми щасливішими? Чи навчилися ми цінувати момент? На жаль, ні. Ми просто змінили форму очікування.
Якщо бабуся чекала на «особливий день», то ми чекаємо на «ідеальне життя». Вона відкладала сервіз на полицю, ми відкладаємо життя на «після університету», «після першої роботи», «після переїзду». Вона економила речі, ми економимо час і емоції. Вона казала: «Хай ще побуде». Ми кажемо: «Ще встигну». Мені подобається, як висловлювався свого часу відомий співак Кузьма Скрябін: «Не важливо, що в тебе старі кросівки, якщо ти в них крокуєш по бульвару у Франції», «Краще бути оптимістом, який нічого не знає, ніж загинатися і ростити собі горб від того, що навколо самі проблеми». Ми маємо більше можливостей діяти зараз. Можемо почати блог, запустити проєкт, поїхати в інше місто, змінити професію – і все це без довгого очікування «кращих часів». Соцмережі, онлайн-навчання, доступ до знань – усе це дає нам інструменти, яких не було в бабусі.
Проблема в тому, що ми цими інструментами не завжди користуємося. Замість того щоб діяти, ми гортаємо стрічку, дивимося на чуже успішне життя і відкладаємо своє на потім. Бабусин сервіз пилився на полиці, наші мрії пиляться в голові.
Я почала цінувати дрібниці, не відкладаю зустрічі на потім, не чекаю кращих часів. Не боюся помилятися, не чекаю магічного моменту, коли всі зорі зійдуться. Я живу!!!
Ліщинська Дарія, 16 років, м. Здолбунів, Рівненська область
Вікова категорія 14-18 років
Номінація «Знайомтеся – це ми!»
Мій грудень
Війна. Холодний ранок
І тінь буденних дум.
Не час для забаганок –
В душі вгніздився сум.
Дні тягнуться тужливо.
Пітьма з усіх кінців…
Мій грудень, як на диво,
П’ятнадцятий дозрів.
В дитинство зазираю,
Що сонячно цвіло.
У мріях знов літаю –
Як хороше було!
А нині перші кроки
У юність – у політ!
На жаль, війна щороку
Обурює весь світ.
В родині несвятково,
Незатишно без меж…
Далеко тато знову
І мама з братом теж.
Розкидала війна ця
Усіх по різні боки,
Тож у свої п’ятнадцять
Згадаю кращі роки,
Коли за стіл святковий
Збиралась вся родина.
Свічки і торт медовий,
І радісна година…
Так хочеться вернути
Щасливу, мирну днину,
Про гул сирен забути,
Зібравши всю родину.
У спогади порину,
Мов ковдрою накриюсь,
І у грудневу днину
Хоч мрією зігріюсь.
Розквітнуть враз надії,
Сім’я збереться знов,
Бо оживають мрії
Там, де живе любов.
Чміль Оксана, 16 років, м. Березне, Рівненська обл.