Вікова категорія 11-13 років
Номінація «Так, я люблю Україну»
Анастасія БОНДАР, 13 років
с.Голубне, Березнівський район, Рівненська область
Україну рідну буду вік любить…
Полотно блакиті, колоситься нива,
Вільно птах кружляє, крила розправля.
Пильно вдаль вдивляюсь, горда і щаслива,
Скрізь мене чарує батьківська земля.
Пахощі вдихаю зерен із пшениці,
Пагорби зустрінуть, вслані чебрецем,
Соняшників поле круглих, жовтолицих,
Стежкою вузькою мчуся підтюпцем.
Близький, серцю рідний, де не глянь, куточок,
Проникає в душу з поглядом умить.
Стану на хвилинку, а думки шепочуть:
«Україну рідну буду вік любить!»
Номінація «Природа – джерело натхнення і краси»
Євгенія Володько, 13 років
смт.Володимирець Рівненська область Вараський район
Осінь
Вже не цвітуть рожеві квіти
І не співають солов’ї,
Додолу скинули дерева
Красу і гордощі свої.
Поникло сонце десь у небі,
Схилило голову свою.
Вже осінь розгортає листя
В моєму рідному краю.
Номінація «І в кожному із нас уже живе філософ»
Світлана Антонець, учениця 5 класу Березнівського економіко- гуманітарного ліцею,
яка відвідує «Літературну вітальню» Березнівського ліцею № 3
Зло
Зажурилося Добро, сіло на помості,
А з-за рогу люте Зло трясе свої кості.
Воно в чорному жупані, мов мара проклята,
В нього хижка нетоплена, незатишна хата.
Ходить Зло поміж людей і біду розносить,
Ходить вдень, ходить вночі, хоч ніхто й не просить.
Всі ховаються від нього в затишні оселі,
Бо не хочуть горя й смутку, хочуть буть веселі.
Я не раджу, любі діти, вам зі Злом дружити.
Щоб було усім комфортно в цьому світі жити,
Треба Зло прогнать назавжди із душі та хати.
Заживем тоді щасливо й будем процвітати.
Номінація “Безмежний світ моєї уяви”.
Андрій Ярощук, 12 років, смт. Млинів Рівненської області
Моя фантастична реальність
Сьогодні я, як завжди, прокинувся у своєму зручному ліжечку і солодко потягнувся. З вікна на мене падали теплі промені сонця, з кухні доносився аромат запашної піци. Зазвичай вставати зранку взагалі не хочеться, але сьогодні було все навпаки – я був повний енергії і сил. Спритно вискочивши з ліжка, швиденько накинув одяг і взявшись за ручку дверей, різко зупинився. Щось навколо було не так, як завжди. Але що? Та в цей момент запах піци вхопив мене за ніс і під гучне бурчання живота я побіг на кухню, лишивши роздуми на потім. На столі стояла величезна піца з лаваша, яка неймовірно пахла. Протягнувши руку я отримав по ній ляпаса:
– Спочатку вмитися, – сказала моя старша сестра Лора, легеньким поштовхом направивши мене у потрібному напрямку.
Через п’ять секунд я вже сидів за столом з мокрими руками і положив собі на тарілку величезний шматок гарячої піци. Вона була така смачна, що аж соус потік по підборіддю, а з обличчя не сходила посмішка. Після третього шматка мій шлунок заспокоївся і я знову відчув, що сьогодні щось не так, як завжди.
Після сніданку я згадав, що маю винести сміття. По дорозі до смітника знову помітив щось дивне навколо. Сусідський пес, який завжди проводжав мене злим гарчанням і гучним гавкотом, вистрибуючи на сітку так сильно, що та прогиналась, як листок паперу на вітрі, сьогодні привітно махав хвостиком і навіть хотів полащитись. ” Дивно, що це з ним? Може захворів? – подумав я. – Але таким ти мені більше подобаєшся, Джек», – сказав я йому, кинувши шматок бублика, що завалявся в кишені. Але дистанцію, на всякий випадок, вирішив тримати.
Підійшовши до смітника, знову здивувався. Навколо було чисто, приємно пахло квітами, а замість великого переповненого контейнера стояв невеликий білий резервуар. На ньому було намальовано багато різних зображень, наприклад: пляшка, м`ячик, іграшкові фігурки, ручки та багато іншого. Відкривши кришку, побачив, що там пусто і чисто. Я опустив туди пакет зі сміттям, закрив кришку і почав розбиратися, що означають всі ці малюнки. “Хм, цікавий дизайн. Може це хтось з дітей наклеїв свою колекцію наклейок?” – подумав я, доторкнувшись пальцем до одного малюнку. Раптом почувся тихий гул. Злякавшись, що щось зламав я різко відсмикнув руку і завмер в очікуванні. Через декілька секунд гул припинився і збоку контейнера виїхала шухлядка, у якій лежало щось оранжевого кольору. Обережно взявши це в руки, зрозумів, що це іграшка у вигляді риби-клоуна. “Дивно… Що це все означає? Запитаю в Лори, може вона щось про це знає.” Але новій іграшці я все-таки зрадів.
Нова рибка нагадала мені, що можна піти додому іншою дорогою біля річки. Хоча вона була довша та краєвиди, які з неї відкривалися, були того варті. Стиснувши міцно іграшку і розглядаючи все навколо, я поволі пішов до річки. Сонце ніжно зігрівало, а фарби навколо були такими яскравими, як на картинах талановитих митців. Повітрям сьогодні хотілось дихати на повні груди – таким воно було чистим і приємним, з легким ароматом лісових квітів і ранкової свіжості.
Розглядаючи очерет, помітив зграю чорних птахів. “Цікаво, що це за такі величезні ворони?” Потихеньку, прокравшись ближче, не повірив своїм очам. Це була зграя чорних чапель. “Але в школі говорили, що на нашій території їх майже немає…” Цікавості моїй не було меж. Я вирішив підкрастися ще ближче, щоб добре все роздивитись, та тут в мене під ногою тріснула гілка. В ту ж мить декілька пташок подивились на мене. ” Ну все, злякав, зараз вони втечуть”, – подумав я, і пішов до них вже не крадучись. Та вони щось трохи погельготіли і спокійно продовжили займатись своїми справами. Підійшовши ближче, побачив, що вони годують маленьких чорненьких пташенят, які відкривали клювики і пищали від задоволення. “О, ні! Зараз вони розсердяться і заклюють мене, захищаючи своїх діток. Треба тікати!” І тільки про це подумав, як один з них швидко зробив до мене декілька кроків і опинився прямо переді мною. Я скам’янів – птах був настільки великий, що його очі були на рівні з моїми, а своїми крилами він міг би обійняти двох таких, як я. Я так злякався, що моє серце “втекло в п’ятки” і почало потихеньку тягнути мої ноги назад. Та, як на зло, спіткнувся об корінь і впав. “Ну все, тепер мене точно заклюють”. І я мимоволі закричав: “Лежачих не б’ють!” Але птах дивився на мене, ніби посміхаючись. Він нахилився, підняв своїм великим дзьобом мою іграшку, яка випала під час падіння і поклав її мені в руку. Легенько потершись головою об мене, він розвернувся і злетівши, обдав мене потужною хвилею повітря. Вставши і струсивши з себе сміття я помітив, що птах дещо загубив. Це була велика чорна пір’їна. Я підняв свій трофей і знову підійшов до їхньої зграї. Птахи більше не звертали на мене уваги, лиш молоді чаплі ганяли навколо, лащачись і смикаючи мене за штани. Погладивши на прощання декількох по голові, я пішов далі. І не встиг пройти й десяти кроків, як помітив сім’ю лисиць, що швидко бігли в сторону птахів. Я злякався, що зараз буде якась біда. Але лисиці зупинились біля пташок, попили водички і мирно побігли далі під веселий галас чапель. Все це настільки мене здивувало, що я аж присів на пеньок, щоб трохи обдумати побачене. Пригодилась друга частина бублика… Тільки но я його доїв, як до мене підійшла величезна сіра собака, ткнулась своїм мокрим носом в долоню, що ще пару секунд назад тримала бублика, лизнула і пішла далі, зупиняючись час від часу, щоб скубнути молоду травичку, смачно її пережовуючи. Вона крутила головою, щоб подивитись то на мене то на чапель і переходила до наступного кущика трави.
Я знову застиг, і тільки коли собака зникла в лісі зрозумів, що це був величезний вовк, який просто їв траву. Моєму здивуванню не було кінця. Тварини себе дуже дивно вели. “Може вони дресировані?” подумав я, діставши з кишені ще одного бублика. Не знайшовши ніякої логічної відповіді на ці дивності, пішов далі.
Через сто метрів з’їдений бублик захотів пити. «Де б то взяти води?». Оглядаючись по сторонам, помітив дітей біля річки, які грали у волейбол на пісочному пляжі. Раптом м’яч полетів прямо в річку і за ним одразу побігло декілька хлопчаків, плюхаючись з розгону в воду. Це супроводжувалося галасом і сміхом. Схопивши першим м’яч, білявий хлопчик з переможним криком побіг на берег, лишивши своїх друзів позаду. І тут я помітив, як один із них почав пити воду прямо з річки.
– Зупинись! – закричав я, махаючи йому руками, – в цю річку зливають відходи! Тут купатися небезпечно, не те що воду пити! – продовжував я, швидко підходячи до краю води.
Хлопчик дивився на мене здивованими очима, продовжуючи пити воду з долоні. На декілька секунд довкола повисла тиша, після чого всі почали заливатися сміхом. Я дивився на них своїми широко відкритими очима, думаючи, що вони якісь ненормальні. Хтось вигукнув:
– Малий, ти що, щойно проснувся?
– Та ні, дві години назад.
– Ааа, ну тоді все зрозуміло – сказала кучерява дівчинка, кинувши пляшку хлопчику, який стояв у воді. Той швидко набрав у неї води і підбіг до мене. З посмішкою від вуха до вуха він протягнув її мені.
– На, сам переконайся!
Я обережно взяв пляшку і почав її роздивлятись. Вона була дивної форми, зовсім не схожа на ті пляшки, до яких звик. Я не міг зрозуміти з чого вона зроблена – не скло, не пластик, не метал… Щось легке, не цупке та приємне на дотик. Тримати її було дуже зручно. Я обережно підніс її до носа. Ніяких неприємних запахів води з річки не відчувалося. Потім підніс пляшку до ока – вода була прозора. Піднявши погляд від пляшки, я побачив, що всі, ледь стримуючи сміх, дивляться на мене. “Мабуть вони хочуть наді мною пожартувати” – подумав я і вирішив не пити.
– Дякую, тільки після тебе, – сказав я, протягнувши йому пляшку. Не хотілось в першу хвилину знайомства стати об’єктом насмішок. Хлопець взяв пляшку і зробив декілька великих ковтків, смачно витерши рукою губи. В цей момент крихти бублика ще сильніше залоскотали мені горло. Я ще раз обережно взяв пляшку і все таки вирішив спробувати. Вода була настільки смачна, що я випив все до дна, навіть не помітивши.
– Ммммм… як добре, – вирвалося у мене.
У цей момент я відчув, що пляшка в моїй руці почала рухатись. Злякавшись, різко розжав пальці і вона почала падати на землю, зменшуючись в розмірах поки не перетворилась на маленький диск з заглибленням посередині. Хлопець, який стояв біля мене підняв його, протягнув мені і сказав:
– Це тобі подарунок. Не бійся, бери, воно не кусається. Це просто уніпосуд. Якщо зверху натиснеш, то буде пляшка, якщо знизу – то миска. На, спробуй.
Обережно взявши цей диск в руки, я поклав палець на верхнє заглиблення. Він одразу став пляшкою.
– Круто! – вирвалося в мене.
– Це ще квіточки! – сказав високий хлопець з рудим волоссям в дивних оранжевих окулярах, – ти ще й не таке побачиш. Ідем з нами.
– Сьогодні не можу, я й так уже дві години сміття викидаю.
– Окей, приходь завтра на це місце, ми тобі проведемо екскурсію.
Попрощавшись, я пішов далі, поступово переходячи на біг. І чим більше думав про все побачене, тим біг мій ставав все інтенсивніший. Коли до дороги лишалося приблизно двадцять кроків, я помітив знайомий автомобіль: “Ой, ой! Тато мене вже шукає”, – подумав я, махаючи на ходу руками, щоб він міг мене помітити. Та сьогодні цілий день все було не так, тому не дивно, що в цей момент моя нога зачепилася за якусь коріняку і я з розгону гепнувся на землю, сильно вдарившись рукою. Аж сльози на очах з’явилися. Потихеньку вставши, обережно притримуючи травмовану руку я вийшов на дорогу – машини вже не було! На правій долоні шкіра була сильно подерта і брудна. «Так і до зараження крові не далеко! Треба промити антисептиком. Добре, що подруга мами працює в лікарні неподалік». Довелося зробити ще один невеличкий гак по дорозі додому.
Біля лікарні стояли люди. “Ого, яка черга!”. Взявши другою рукою травмовану руку, так, щоб добре було видно рану я пішов у напрямку дверей. Тут якась жінка мене окликнула:
– Ей, малий! Іди-но сюди. Покажи мені свою руку.
Зупинившись, нерішуче подивився в її сторону і відповів:
– Та я в лікарню йду, там знайома моєї мами працює.
Усміхнені обличчя людей дивилися на мене з цікавістю. Я почув, що хтось прошепотів: “Новенький, мабуть щойно проснувся”.
Жінка підійшла до мене, взяла руку і побризкала на рану з якогось білого балончика без написів. Я спробував відсмикнути руку, переживаючи, що буде боляче. Але вона не відпустила. Я трішки злякався та зрозумів, що мені не пече, лише рана почала пінитись і шипіти.
– Що ви робите? Це що перекис?
Жінка посміхнувшись, відпустила мене і сказала:
– Не переживай, тепер з твоєю рукою все буде добре. Через хвилину піна розсіється і тоді просто її витреш. Вона протягнула мені балончик і продовжила:
– Це заживлюючий спрей з природніх компонентів і екстраактивних нанороботів для швидкої регенерації пошкоджених тканин. Якщо поранишся просто побризкай на рану.
– Дякую, – сказав я подумавши, що ця жінка якась дуже дивна. «Я теж люблю фантастику, але так не жартую». Поклавши балончик в кишеню і притиснувши руку до тіла, я пішов у напрямку лікарні, розуміючи, що рана нікуди не дінеться, поки її не обробиш і не перев’яжеш.
Йдучи до дверей, я побачив, що всі дивно на мене дивляться і посміхаються. “Може в мене лице брудне, чи листок до лоба приклеївся”, – рефлекторно витираючи лоба, подумав я і в ту ж мить зупинився, подивився на свою руку – вона була повністю здорова і навіть слідів не лишилося. Потерши пальцями по недавно пошкодженій поверхні, я помітив, що немає ніяких больових відчуттів. “Може це не та рука”, – подивившись на другу руку, подумав я. Але друга рука теж була ціла і теж не боліла. В горлі, від хвилювання, пересохло. Я аж здригнувся, коли хтось торкнув мене за плече. Повернувшись, побачив молодого чоловіка, який з посмішкою протягнув мені рушник:
– На, малий, бачу в тебе нема. Тапки візьмеш в середині, ідемо, покажу де, – сказав він, відкриваючи переді мною двері. Ми зайшли в довгий пустий коридор, в кінці якого були ще одні двері. Чоловік підійшов до стіни, з якої виїхала ніша з поличками, пронумерованими від одного до тринадцяти, витягнув шухляду з номером 8 і дістав звідти чорний целофановий пакет, на якому було намальовано дві ступні. Дав мені і сказав:
– Поклади на землю і стань на нього так, як намальовано.
Я здивовано подивився на пакет, потім на чоловіка, але все-таки поклав пакет на землю і наступив. Почулося тихе шипіння і чорна субстанція огорнула мої ступні.
– Ааа, – злякавшись, викрикнув я і відскочив на півметра назад.
Глянув вниз і побачив, що мої ноги взуті в зручні чорні шльопанці.
– Щоб вибрати колір – покрути ґудзик посередині.
Сьогодні я вже перестав дивуватися всьому і одразу покрутив ґудзик, вибравши серед великої кількості кольорів свій улюблений, червоний.
– Душ за тими дверима.
– Який душ? Мені в лікарню треба, – відповів я, знову рефлекторно притиснувши вже здорову руку до тулуба.
– Аквашузи можеш не знімати, – посміхнувшись на прощання, сказав чоловік і зник за дверима.
Я пів хвилини побув в роздумах і все-таки цікавість перемогла. Відкривши двері, остовпів. За ними був великий балкон, з якого відкривалася неймовірна картина – величезна територія під склом з дзеркальними стінами, яка сягала на багато поверхів вниз. Через скло, систему дзеркал і дзеркальних прикрас, які були розкидані в різних частинах цього величезного приміщення, сонце проникало майже в кожен куточок і було так світло, як на дворі. Я в житі не бачив такого великого аквапарку. І це був дійсно “парк”, адже в низу, серед басейнів і різних приміщень, було видно багато дерев і невеличких полянок. Там було дуже багато водних атракціонів, від яких аж дух перехоплювало. Величезні труби висотою з п’яти поверховий будинок, багато басейнів і водних гірок. Один басейн був дуже довгий і широкий – в ньому хлюпали величезні хвилі, на яких було декілька невеличких корабликів. Хвилі кидали їх в різні сторони імітуючи шторм. Був навіть величезний акваріум, в який з річки по трубах запливали і випливали різні риби.
Дуже захотілося скупатись, але у мене не було грошей. «Що ж робити» – подумав я. «Ну, може попрошусь хоч подивитись зблизька». З балкону направо і наліво вели сходи, які впиралися в двері. Відкривши їх, побачив роздягалку і душ. Зліва був довгий ряд кабінок, а зправа пуста стіна з уже знайомими мені «вм’ятинками». Я вирішив прикласти палець до одної з них і побачити, що буде. Зі стіни виїхала шухляда, в якій було декілька маленьких різнокольорових пакетиків. Розірвавши їх я побачив, що це плавки і шапочка для купання, але розмір був завеликий.
Я, мабуть, дивився на все це переляканим і розгубленим поглядом, бо до мене підійшов хлопчик і одразу почав пояснювати, що це все означає. Виявилось, що шапочку і плавки треба взяти в душ і під дією води вони набудуть потрібного розміру. Сьогоднішній день не переставав мене дивувати, але я вирішив просто насолоджуватись моментом і ці дивакуваті речі, які були навколо, подобалися мені все більше.
Після того, як зі стелі душової кабінки перестала бігти вода, в стіні переді мною відкрилися двері, подібно як двері ліфта. З обережністю я зайшов в середину. Збоку були цифри від 1 до 10 і декілька маленьких малюнків. Світилася цифра 8 і я зрозумів, що знаходжуся на восьмому поверсі. «Що означають ці малюнки?» Якась труба, повітряний змій, ручка з двома руками на ній, і кулька в середині з чоловічком. «Цікаво… Що ж вибрати». Та в мені проснулась, як говорить моя мама, «непосидюча цікавинка» і з широкою посмішкою на обличчі я натиснув на кульку. Зразу ж з бокових стінок ліфта почала литися піна, яка прилипала до мене поки я не опинився в середині великої прозорої кулі, яка на дотик була гнучкою, ніби мене залили в силікон. Я злякався, що задихнусь, але на диво дихалось легко. Тоді з переду відрилися двері і від сильного поштовху я одразу полетів в отвір, а через секунду моя кулька впала на гірку і покотилася. Та я не почав крутитися разом з нею, а лишився в положенні сидячи. Це було схоже на швидкісні гонки, тільки замість машинки я знаходився в кульці без керма і гальм. З усіх боків я був щільно зафіксований, а з переду і по бокам відкривався дивовижний краєвид на весь величезний аквапарк.
Кулька почала набирати швидкість і після чергового повороту на трампліні я полетів до верху, прямо під скляну стелю, через яку було видно небо, вкидане білими хмарами, як ватою. Поряд літали подібні кульки, в яких можна було побачити і дорослих і дітей з величезними очима і посмішками на обличчях. Я аж затамував подих, і подумав, що якщо з такої висоти впасти, то ніякий силікон мене не врятує. І коли моя кулька вже почала падати вниз, її схопили величезні клешні і обережно опустили в пологий спіральний спуск, з якого було добре видно кожну частинку аквапарку. І коли кулька проходила біля якогось атракціону на екрані з’являвся короткий анімаційний фільм, який розповідав про те, як ним користуватись і що для цього потрібно.
Таким чином за 4 хвилини я дізнався майже про всі атракціони. І тут несподівано на екрані з’явився напис: «М’якої посадки!». В ту ж мить кулька вилетіла з доріжки в великий басейн. Хлюпнувшись в нього вона почала розчинятися. І поки допливла до борту від неї лишилася тільки велика тарілка з ручкою, схожа на льодянку. На ній було написано: «Візьми мене на наступний атракціон». Я взяв її і вийшов по сходах з басейну прямо до наступних дверей, на яких була намальована зимова гірка з дітьми, які спускаються на льодянках.
«Дуже дивно», – подумав я, відкриваючи ці двері і по моїй шкірі побігли мурашки холоду. За дверима було все біле-біле, але на диво було так само тепло. На право і на ліво тягнулося плато, на яке відкривалися подібні двері, і в них заходили здивовані новачки чи веселі постійні відвідувачі. З величезної «снігової гірки» на цих великих тарілках схожих на льодянку, спускалося багато дітей і дорослих, які були лише в купальних костюмах, хоча на гірці гуляла хуртовина. Нахилившись, я взяв жменю цього «снігу», який на дотик був теплий і схожий на цупку повітряну піну. Поклавши на землю свою «льодянку», побачив, що вона дуже добре ковзає по цьому покриттю… І не встиг я закинути в неї ноги, як моя льодянка понеслась вниз з гірки.
Поряд їхало ще декілька «гонщиків» і я подумав, що зараз ми зіштовхнемось. Але ми роз’їхались в різні сторони по доріжкам, які були одразу не помітні. Ці доріжки вели на різні трампліни і круті повороти, спуски і навіть підйоми на другий і третій ярус по великих прозорих трубах. Проїхавши цю довгу швидкісну трасу, моя льодянка почала сповільнятися на прозорому покритті, під яким було щось схоже на басейн. Я вже почав підніматися, щоб з неї виходити, як бутафоричний «лід» під нами тріснув і я провалився в яму, впавши на щось мʼяке. Поряд зі мною впали ще декілька хлопчаків і дівчат, які швидко встали і одразу побігли до прозорої стіни, з якої виїжджали підноси з різнокольоровими стаканами різноманітної форми, після того як вони прикладали до неї руку. Підійшовши ближче, я побачив на стіні багато вже знайомих мені малюнків, які зображали різні смаколики. Побачивши, з яким задоволенням ці хлопці і дівчата смакували через трубочки вміст своїх «стаканів», то одразу приклав руку до знайомого мені зображення гарячого шоколаду. Поряд виїхав прозорий куб з великою білою чашкою, в якій парувала ароматна, густа, коричнево-бордова суміш. Смак напою був не схожий на гарячий шоколад, який я пив раніше. Кожен ковток нагадував мені, що в мене в роті наче тане шматок надзвичайно смачного пористого молочного шоколаду з манговою начинкою. Піднявши очі, побачив малюнок круасану та пончика. Після недовгих роздумів про те, що вибрати одразу натиснув на два малюнки: «круасан» і «пончик», бо так і не зміг вирішити, що найбільше я б хотів зараз з’їсти.
Смак був дддууууужжжееее неймовірний! Я навіть не встиг оком моргнути, як тістечка щезли з тарілок і мій живіт схвально мурчав, наче задоволене кошеня.
Смачно поївши, одразу відчув втому і бажання трошки прилягти. Оглянувшись довкола, помітив в далині щось схоже на гамаки. «О… Якраз те, що треба» – подумав я, направляючись в їхню сторону. Гамак був дуже зручний, і легенько погойдуючись не помітив, як задрімав…
…Мені снились чорні чаплі в жовтих костюмах, які готували смачні сирні фанірончики. Також
лисиці, які були командою матросів на штормовому кораблі. Але він чомусь почав дуже гудіти і гойдатись настільки сильно, що матроси-лисиці почали падати з щогли на палубу. Одна з них падала прямо на мене. Я накрив руками голову, щоб захиститись і зажмурився. Але на мене ніхто не впав. Коли відкрив очі побачив, що сиджу на задньому сидінні татового авто.
– Що сталося? – викрикнув я.
– Все добре, це просто лопнула шина — почув я заспокійливий голос своєї сестри.
– А де тато і мама? – запитав я , коли не побачив їх в салоні.
– Вони на вулиці, міняють колесо. Ти міцно спав і я лишилася з тобою.
І тут за вікном почувся свист гальм, страшне гуркотіння мотору і потужний удар. Нас з Лорою сильно штовхнуло і почало перекидати. Всі вікна в машині розлетілись на маленькі шматочки. Вони ніби на секунду сповільнились і різко полетіли в нашу сторону. Закричавши і закривши обличчя руками, я впав і продовжував кричати.
Відкривши заспані очі, побачив над собою гамак, що хитався і якийсь високий силует, який тряс мене за плече рукою…
– Сергійко, вставай! Не бійся! Все добре. Я поряд.
Протерши заплакані очі, я побачив тата, який обережно намагався підняте мене з землі. Він міцно пригорнув мене, погладжуючи рукою по спині.
– Я дуже злякався. Мені приснився страшний сон, де з нашою машиною щось сталося. І це було як насправді.
– Не хвилюйся, вже все позаду. Я поруч. Тепер все буде добре…
Він взяв мене за руку і ми потихеньку пішли в напрямку головного виходу.
Тільки тепер я помітив, що на дворі почало темніти і я почав серйозно переживати, що мабуть всі добряче хвилювалися через мої сьогоднішні походеньки. Адже я нікого не попередив і нічого нікому не сказав. Запинаючись, жалісним голосом я почав вибачатись:
– Тату, пробач мені, я не згледівся, як час пройшов. Просто сьогодні зі мною відбувалося щось неймовірне…
Я вже хотів переказати всі сьогоднішні пригоди, як він зупинив мене і сказав:
– Не хвилюйся. Я знав, що з тобою все добре. Давай вдома все розкажеш. А зараз ідемо скоріше, бо мама вже зачекалася..
Забравши речі з гардеробу, я показав тату всі сьогоднішні трофеї. Він зложив їх в рюкзак, кинув мої плавки і аквашузи в контейнер і ми пішли на вихід. Вже темніло. Дорога до дому була не довгою. Коли ми вийшли, я краєм ока помітив що татова машина не така, як раніше.
У вікні на кухні було видно маму і Лору, які щось робили біля плити. Коли стукнули вхідні двері, мама одразу вибігла з кухні. Її обличчя було гарним і водночас сумним, з заплаканими очима.
– Мамо, вибач, ти мабуть переживала, що зі мною щось сталося. Я не попередив… – почав одразу з порогу виправдовуватися я. Мама міцно обійняла мене і сказала:
– Ні любий, я знала, що з тобою більше нічого поганого не станеться. Просто я дуже скучила за тобою. Але на сьогодні досить вражень, давай спати. Завтра про все один одному розповімо….
Я ще довго не міг заснути перебираючи в голові сьогоднішні події… День був ніби фантастичний сон, в якому мені було дуже комфортно та затишно. Хоча на початку багато що було новим, та відчуття були такі, ніби так було завжди. Пригадались історії, які мені ще з дитинства розповідали батьки, чи слова, які вони читали з Біблії. Про те, що «люди побудують будинки і житимуть у них», що всі «сповна насолодяться працею своїх рук. Не будуть вони трудитися на марно і народжувати дітей на горе. Вовк та ягня будуть пастися разом, і лев їстиме солому, наче бик. Вони не будуть чинити лиха і нікому не завдаватимуть шкоди…» Що «вже не буде ні смерті, ні жалоби, ні голосіння, ні болю — колишнє минуло.»
Все, що я сьогодні бачив, було доступне для кожного і кожен міг насолоджуватись дарами природи і людськими винаходами. Це дійсно було схоже на рай, про який я неодноразову чув і читав, тільки він був ще кращим, ніж я уявляв.
А коли сон мене здолав і я на кінець заснув, не бачив, як тато і мама вийшли в теплий вечір на вулицю. Місяць ніжно розмальовував листя дерев в сріблясті відтінки. Коники, в сусідніх кущах, щось голосно обговорювали, розстилаючи свій стрекіт, наче покривало на сотні метрів. Мама тихенько прошепотіла:
– Нарешті ми всі разом.
– Так. Більше ніяких розлук та втрат.
Розговорившись, кожен з них пригадав той страшний день на дорозі, після якого все змінилось. Ті дні, коли не можливо було звикнути до важкої тиші в домі. Обійнявши один одного, вони мовчки дивились в спокійне зоряне небо, вологими від сліз очима. Сьогодні був особливий день. День, коли збулися всі їхні надії і бажання. Тому їхні обличчя не були сумними, а скоріше навпаки – це були сльози величезної радості і глибокої вдячності. І якби їх хтось побачив в цей момент, то мабуть одразу пригадав би слова написані одним давнім поетом: “Ти руку свою відкриваєш і задовольняєш бажання всього живого. Я благоговію перед Тобою і вихваляю Тебе за те, що я дивовижно створений. Діла Твої чудові… Дякуйте Богу, бо Він добрий, Його віддана любов вічна”.
Епілог
Сьогодні я, як завжди прокинувся в своєму зручному ліжечку і солодко потягнувся. З вікна на мене падали теплі промені сонця, з кухні доносився аромат запашної піци. Зазвичай вставати з ранку взагалі не хочеться, але сьогодні було все навпаки – я був повний енергії і сил. Спритно вискочивши з ліжка, швиденько накинув одяг і побіг на кухню на зустріч новому дню. Лише вітер з вікна розвіював тюль в кімнаті, і підхопивши велику чорну пір’їну зі столу, закрутив її під стелею. А коли він вискочив в вікно і тюль на вікні знову лягла на місце, пір’їна, крутячись обережно опустилася на подушку і завмерла, переливаючись на сонці різними відтінками…
Номінація “Далі буде”? Ні, “далі” – вже є!”
Надія Коркош, 12 років, м.Рівне, НВК №12, 7-А клас
Продовження повісті А. Харпер «Корноульський коледж».
“СІМ’Я – СКАРБ!”
Ранок, така буденність…. За весь час жодної пригоди! Лише нудьга та навчання. Рятує те, що хоча б з дівчатами можна відпочити в спа салоні. 6 ранку…. Чомусь я почала прокидатись раніше. Дивно… І нехай, буде час на повторення матеріалу.
Минуло 30 хв Здається, все повторено, чудово! Є ще час пройтися садом… Скоро випускний…. я його більше не побачу. Можливо, покликати дівчат? Ні, не буду! Мій організм більше не витримає кидань будь-якими речами!
Я не розумію чому в саду нікого немає…. Коні… У хліву пусто…. Що?!? Де вони? Двері здається зачинені… Самі ж не могли втекти? Хтось випустив? Навіщо? Кому це треба? Гаразд, зберися!
Після уроків тато зателефонуваа Карі.
—Тату? Щось трапилося? Як їхати? Тату, в мене останній тиждень в Корнуолі? Куди їхати? Гаразд, їду до тебе.
—Що таке? Де Нана?
—Спокійно, усе добре. Іди на задній двір.
—Ой, мені це не подобається!
Зайшовши на дворик, що розташовувався за маєтком Кара, ледве втрималася а ногах! Моріц! Гаразд, він не є таким неочікуваним! Чесно кажучи, на ці канікули він приїжджав до Кари! Дивно було одне…. Він сидів на…. КОНІ! Але…. Це ж кінь з коледжу!
—Загалом у мене до тебе 2 питання: Навіщо? Як?
—І тобі привіт! Бо в тебе скоро день народження. Легко, якщо замовити певний літак.
—Як це, день народження? Хіба не через 4 дні?
Непомітно до розмови долучилася Нана:
—Каро,Каро, і чому ж ти така забудькувата?
—І нічого я не забула! Я просто… Вас перевіряла!
—Гаразд, уже пізно, а ти з дороги, можливо, відпочинеш?
Стомлені, але щасливі, усі пішли відпочивати…..
Прокинувшись, Кара вирішила оглянути весь будинок, можливо, щось змінилося за її відсутності? Вийшовши на ґанок, вона зустріла незнайомого чоловіка, трішки згодом, виявилося, що це новий конюх – Майкл. Дівчинці стало дуже цікаво, чи всіх коней забрав тато? Можливо серед них є Грім? Та на жаль, Майкл строго заборонив юній леді заходити в конюшню! Ні-ні, не через те, що вона може забруднитися, а буцімто, що там майже нічого не готово.
Обурена Кара повернулася до кімнати. Знайшовши свою улюблену книгу, вона занурилася у читання. Коли книга раптово закінчилася, дівчина вирішила глянути, чи всі вже повставали? Відчувши приємний аромат Наниних запашних круасанів з свіжими лісовими ягодами, Кара щодуху поспішила на кухню!
—Нано, невже це те, про що я подумала? – запитала Кара «влітаючи» до просторої та білосніжної кухні.
—Саме так! До речі, подай мені будь ласка ось цю тарілочку.
Поки Кара шукала «саме ту» тарілочку, на столі опинилася гора найзапашніших та найапетитніших круасанів!
—Що це так пахне?
У дверях з’явилося спочатку білосніжне волосся, потім сині, як море, очі, а за ними мрійлива, але дуже щира посмішка!
—Те, що шкоро жникне ж твоєї тарілки! – весело відказалала Кара з повністю забитом ротом!
—А це ми ще побачимо!
Тепер до кімнати швидким ходом зайшов брудний, але дуже голодний тато!
—Е ні дорогенький! Спочатку змінити одяг, потім промити всю підлогу, оскільки в мене склалося враження, що пробігли ведмеді!
Гордовито, як і завжди, відмовила Нана.
Після ситного сніданку всі посідали на крісла, що стояли в ґанку…
—Тату, а де всі пташечки? Чому вони не співають?
—Раджу це запитати у Моріца!
Кара повільно розвернулася до хлопця і ледве не розрізали його своїм поглядом.
—Не знаю!
Коротко і дуже швидко пробурмотів синьоокий.
—Люба, коли твій батько привіз Моріца з аеропорту, той попросив надути йому м’яча і звичайно, менш ніж за хвилину насос з’явився в Моріцевих руках. На жаль, далі я нічого не бачила, але чула, як щось зірвалося. Виявити, що це, було неважко, адже обидва були повністю закидані клаптиками футбольного м’ячика!
—Ви їх налякали! Вони втекли! Вельми вам дякую!
Кара поважно піднялася, і вклонилася, як справжня дама з 18ст.
—Апчхи!
—Що це?
—Я нічого не чув!
—Я теж!
—Каро, тобі здалося.
Нана ніжно взяла дівчину за плече і усміхнулася.
—Кажу ж вам! Там щось було!
На жаль, ці слова вже розліталися слідом за юною Норден.
—Хто тут? Відчинивши двері конюшні перелякано запитала Кара.
—Нікого тут немає! – Почулося з середини.
Кара тихесенько підібралася до передостанніх дверцят у стайні й побачила… Гріма!
Кара підійшла ближче до вірного коника…
—Друже мій! Ти тут?
Запитавши це, Кара побачила силует людини, що стояв за конем!
—Привіт!
—Роузііііііі
—Так, власною персоною!
—Тепер зрозуміло, чому ніхто мене не підпускав до стайні!
—Кмітлива! – відповіла Роузі підморгнувши дівчинці.
—Що це там фирчить? – запитала Кара, махнувши рукою до останніх дверцят.
—Дивно, що ти так пізно її помітила.
—Дивно?
Кара розвернулася і помітила, що за її спиною зібрався цілий кінотеатр!
—Це мій подарунок для тебе, точніше мав би бути подарунком, та ти вже його побачила.
—Нічого! То ж що це?
—Відкрий!
Знявши ніжно-рожеву ковдрочку, Кара помітила маленьку конячку!
—Чому воно, таке маленьке?
—Це поні!
Кара розвернулася до тітки й закліпала віями, що, то відкривали, то закривали великі від подиву очі!
—Якщо це поні, то де її крила, ріг або все і одразу?
—Каро! – вигукнула Нана.
—Що? Тато мені розповідав, що у чарівних поні це завжди присутнє!
—Дитячі казочки! Такого Н-Е-Б-У-В-А-Є! – відказав у лице Карі, Моріц!
Тільки сонечко визирнуло з темно-синіх шат, Кара, вибігла на двір. О диво! Пташечки повернулися! Але на це у дівчини не було ані хвилинки! Вона поспішала першою встигнути на кухню, щоб побачити, як її прикрасили!
—Привіт, доню!
—Привіт, імениннице!
—Ну що, готова?
—Завжди готова! – прокричали якомога веселіше Кара!
Але в цей момент до дверей хтось постукав. Стукіт був легенький та дуже ніжний, схожий на той, який був у….
—Happy birthday to you!
Кара, ледве втрималася що б не заплакати від щастя!
Приїхали геть усі!
—Несподівано? – хором запитали дівчатка.
—Ми старались! – дружно відповіли декілька хлопців!
—Дякую вам усім! Ви —НАЙКРАЩИЙ подарунок для мене!!!
Після святкового столу усі вибігли на подвір’я. Виявилося, що дівчатка з клубу фанаток коней підготували трюкові номери на конячках! Під кінець номеру усі коники (навіть ті, які були без поводиря) вишикувалися у декілька рядів, а хлопці і рідні Кари, підійшовши до них, запустили феєрверки, з яких у повітрі вималювалося – «Ми тебе любимо, Каро»!
Наступного ранку всі сиділи на ґанку, пили запашний чай та мріяли про майбутнє!
Цей день Кара Вінтер точно запам’ятає на все життя! Але зараз вона відпочиває з тими, хто завжди її у всьому підтримував! Юна Норден зрозуміла, що СІМ’Я це – СКАРБ! Який завжди буде тебе надихати, підтримувати та допомагати!
Вірні та надійні друзі, з якими завжди весело та драйвово провести канікули та поринути у незабутні пригоди, пройти крізь будь-які труднощі та негаразди, з якими можна розділити святковий торт і цукерки. Це наша вірна та надійна підтримка!
Цінуйте один одного!!!
Вікова категорія 14-18 років
Номінація «Так, я люблю Україну»
Марія Бережнюк, 14 років
Рівненська обл., Рівненський район., с. Бочаниця
Я люблю Україну
Мій рідний дім і вулиця, й село,
І споришева росяна стежина.
Ставок й святохи чисте джерело –
Усе це моя рідна Україна!
І церква в позолоті на горбочку,
Біля криниці кущ рясний калини.
На острові ялинка в холодочку –
Усе це моя рідна Україна.
Гостинні щедрі люди працьовиті,
І найдорожча – вся моя родина,
Червоні маки і волошки в житі –
Усе це моя рідна Україна.
Вже верби у воді полощуть коси,
Веде за руку мама доньку й сина,
Вмивають землю світанкові роси.
Люблю тебе, кохана Україно.
Номінація «Природа – джерело натхнення і краси»
Марія Бриж, 15 років , Сарненський ліцей «Лідер»
с. Яринівка, Сарненський район, Рівненська область
Джміль
Ти прокидаєшся: щось стука у вікно!
Біжиш туди й гардини відкриваєш,
Дивись, а з того боку вже давно
Великий джміль туди-сюди літає.
Як він потрапив у полон до скла?
Невже не бачить, що немає квітів?
Омана тут – в ілюзії тепла,
Ранковий сад же свіжістю повитий.
Там листя яблуні спросоння ще тремтить,
Там сонце заховалось у росинці,
Не бачить джмеленя це, бо ще мить,
І буде він в саду в моїй хустинці.
Номінація «І в кожному із нас уже живе філософ»
Анастасія Веремчук, 16 років, смт.Соснове, Рівненський (Березнівський) р-н.
Якби я уміла писати пісні
Якби я уміла писати пісні,
То це були б звуки приємні і ніжні,
Хоча до вподоби мотиви всім різні:
Натхненні, бадьорі, веселі, сумні.
Якби я, безкрила, уміла літать,
То навіть позаздрили б птахи польоту,
Здолала би я неймовірні висоти,
Дізналася, істину в чому шукать.
Якби я уміла читати думки,
Не просто з цікавості, а лиш для того,
Щоб знати, яку обирати дорогу,
І знов не робити якісь помилки.
Якби я уміла молитись за всіх,
Щоб ті молитви були Богом почуті,
Людські негаразди щоб стали забуті,
Дитячий навколо лунав щоби сміх.
…проте, я ж літаю, але уві сні,
Молюсь, як умію, і вірю в молитву,
Між добрим і злим у очах бачу битву,
І кимось написані чую пісні.
Чи варто це вміти? – Питання складне.
Щоразу ту відповідь треба шукати!
Учімось любити, надії плекати,
Цінуймо життя, бо воно в нас одне!
І хай не завжди все вдається мені,
Не має людина магічної сили,
Та все ж би відчути за спиною крила!
Якби ж я уміла писати пісні…
Номінація «Далі буде? Ні, далі вже є»
Ангеліна Бражнікова, 16 років
Рівненська обл., м. Радивилів
Рей Бредбері «451° за Фаренгейтом»
За межею
“І по цей бік і по той бік ріки – дерево життя, що родить дванадцять разів, кожного місяця приносячи плід свій; а листя дерева зцілює народи”. Так думав Монтег : “Ось, що я скажу їм опівдні, коли ми прийдемо до міста”…
Скільки років спливло після цих слів, скільки пережив Монтег… В цей момент він не уявляв, що колись в житті зможе відкрити книгу, не боячись стати ворогом народу.
Виявляється, не у всьому світі панувала така плачевна ситуація, як в Америці. Неможливо було одночасно відмовитися від книг у всьому світі. Поки там пожежники спалювали книжки, десь в світі вони рятували бібліотеки від вогню. Путь компанії Гая лежав подалі – в Європу. Туди вже добиралися новітні технології, проте заборони на читання не було. Хоч і підручники були замінені гаджетами, а на стінах висіли проектори, в кожній сім’ї була книга. Люди, читаючі в метро вважалися диваками, проте когось ця картина все ще змушувала відірватися від телефону та задуматися.
Гай з друзями зійшли в порту сонячної Іспанії. На серце Монтега лягла туга при вигляді усміхнених людей, адже раз у раз в голові спливав образ пустого обличчя його дружини, та друзів. Всі його рідні були порожніми, таким був і він до недавнього часу.
Туристи поселилися неподалік моря. Тут вони були вільними людьми – могли працювати, веселитися, а найголовніше – читати без страху. Щовечора вони збиралися на пляжі і до вечора читали улюблені твори. Для Монтега з кожною новою книгою відкривався новий світ. Він розумів, як багато ще не знає, і скільки йому варто дізнатися. Часто до них почали долучатися інші люди – відпочиваючі чи прості перехожі, з’явилися постійні слухачі. Непомітно, колись заборонене товариство, перетворилося на успішний клуб. Туристи, від’їжаючі додому, розказували про компанію Монтега в різних куточках, а десь навіть наслідували їх ідею. Такими темпами про клуб читання почали говорити в новинах, люди приходили подивитися на них, як на визначну пам’ятку.
Друзі Монтега облаштували сім’ї та знайшли роботу. Гай влаштувався в друкарні і днями пропадав на роботі. Він став насправді щасливою людиною. Спливали місяці, роки, єдине, що терзало серце чоловіка, це спогади про рідний дім і розуміння, що там нічого не змінилося. Втекти було занадто легким рішенням. Його серце жадало змін, змін світового масштабу, проте що він міг зробити, Монтег не знав.
Одного задушливого липневого вечора клуб звично зібрався в альтанці біля моря. Гай розмірено читав Оскара Уальда, навкруги зібралося близько двадцяти людей. Легкий шум доносився з боку моря, а місяць м’яко заливав своїм світлом компанію. Гай на секунду відвів очі від рядків і побачив легку фігуру дівчини в білій сукні. Її кучері легко були спущені на плечі і відливали золотом, а очі були до болю знайомі. Вмить чоловік зрозумів, що перед ним – Кларисса. Розум усвідомлював, що це лише збіг, але серце виривалося з грудей. Така рідна, ніжна але вже доросла Кларисса, за якою Гай так скучив…
Повисла пауза. Монтег закрив книгу та вийшов повз слухачів. Дихати стало важко, ноги самі привели до моря. По воді м’яко спадала місячна доріжка, що примарно коливалася. Десь там, з небес, на нього споглядала Кларисса і посміхалася.
Того вечора Гай зустрів свою рідну душу, вдруге за все життя. Моніка, до болю схожа на його стару знайому, згодом стала його спутницею в житті – дружиною, музою, та другом. Саме вона допомогла йому надрукувати перші рядки та відкрити нові бібліотеки. Однієї людини може бути достатньо, щоб привести світ до апокаліпсису, а Монтега і його друзів вистачило, щоб витягти цей світ з прірви. Люди помаленьку заново вчилися мислити та навчилися бачити. Читати стало престижно. Вдалося зруйнувати страшний закон про спалювання книг, на телебачення вивести наукові програми. Хто б міг подумати, що той, хто знищив тисячі книг, стане творцем нової епохи. Це все не сталося в один день. Це стало справою життя Монтега та його нащадків. Все його життя поряд була Моніка, і щоразу, вдивляючись в її очі, Гай бачив там Клариссу і в ім’я неї не здавався.