Вікова категорія 11-13 років
Номінація «Моя Україна: з вірою у Перемогу»
Іванюк Марія, 12 років, с. Бочаниця, Рівненський район, Рівненська обл.
Війна
Війна. Це страшно навіть уявити.
Дорослі гинуть і маленькі діти.
Це сльози, жах, страхіття і руїни.
В тяжкій жалобі ненька-Україна.
Вже другий рік в жорстокому двобої.
Чекаєм перемоги ми з тобою,
Щоб наші хлопці в дні і темні ночі
Вже більше не дивились смерті в очі.
Я вірю – перемоги час настане,
І залікує Україна рани,
І знову засміються діти дзвінко,
Розквітне все калиною й барвінком.
Номінація «Природа – джерело натхнення і краси»
Гоголь Христина, 9 років, с.Зірне, Рівненський район, Рівненська область
Люблю цей світ
Прокинусь зранку. Посміхнуся
Назустріч сонцю оглянуся.
Промінчик теплий так голубить…
Люблю цей світ! І він нас любить!
Любов у стежечці до школи,
у краєвидах, що довкола
природа-матінка дарує…
Прислухайтесь! Вона нас чує!
Весняним, різнобарвним цвітом,
Барвистим, кольоровим літом.
А ще – порою золотою,
казково-сніжною зимою…
Поля, луги, ліси багряні,
Случеві хвилі «неслухняні»,
Жовтобагряний падолист.
Який природа має хист!
І всі ці барви кольорові
Неначе виткані з любові,
що пахнуть цвітом від калини
до мене, тебе, України!
Номінація «Безмежний світ моєї уяви»
Герасимчук Марк, 13 років, м. Березне
Привітна дівчинка з ім’ям Українська Мова
Казка
Жила на світі добра, ласкава, щира і привітна дівчинка. Її спів було чути так далеко, що всі навколо милувалися ним. Де чулось її щебетання, там розцвітали квіти, яскравіше світило сонце, легенький вітерець нашіптував ласкаві слова… А звали цю красуню Українська Мова.
Та не всі цьому були раді. Щасливе життя Української Мови та її народу не давало спокою заздрісному сусідові. Ніколи цей сусід не мав свого. Всі свої надбання віками крав у інших. А якщо вкрасти не міг, то знищував. І сталося найстрашніше – війна. Війна на знищення Мови, Культури, Нації.
Настали страшні, тривожні часи.
Та не знав ворог сили та духу маленької дівчинки на ім’я Українська Мова. Ставши на коліна, молилась Мова до Господа Бога, просила у Нього допомоги.
– Не журись, Українська Мово. Сусіди-вороги стали заздрісними через твою красу і велич, то й намагаються тебе знищити, а українському народові нав’язати свою чужинську мову. Однак українські люди мають добрі та щирі серденька і вони тебе, Українська Мово, врятують.
Озирнулась Мова, і серце її шалено забилось від гордості. Навколо було так багато вільних, сильних духом і чистих душею людей! Всі – від маленького дитяти до сивого дідуся – щебетали Українською Мовою та тримали в руках зброю.
Зрозуміла Українська Мова, що цей народ захистить від зла і Україну, і
її – Українську Мову. А ворогові залишиться тільки одне – тікати. І то чим швидше він дремене, тим менше втрат зазнає.
Вікова категорія 14-18 років
Номінація «Моя Україна: з вірою у Перемогу»
Катерина Костюкевич 15 років, Сарненський р-н, смт. Степань
Віра в Перемогу
Мабуть, я вже ніколи не забуду як мама розбудила мене двадцять четвертого лютого 2022 року і сказала: «Доню, почалася війна». Звичайно, раніше я чула таке слово. В школі, наприклад, коли вчили історію. Чи по телевізору, коли говорили про події на сході України, але називали це «антитерористичною операцією». Але мені здавалося, що це все було давно, чи десь дуже далеко.
Я не пам’ятала, коли росія окупувала Крим чи намагалася забрати собі ще й схід, бо була тоді надто малою. І не чекала, що мені доведеться таке пережити самій.
Двадцять четвертого лютого я дуже злякалася. Бачила, як батьки бігають з кімнати в кімнату і намагаються зрозуміти, що робити. Дивилася на свої іграшки, на домашніх тварин, на вулицю за вікном. Я не хотіла з цим всім прощатися.
Телевізор працював тоді вдень і вночі. Найбільш страшно було чути сирену. Пам’ятаю, як вперше почула повітряну тривогу. В мене затрусилися руки. Я притиснула до себе улюбленого зайця, взяла до рук тривожний рюкзачок, присіла в коридорі і думала, що вже не зможу встати. Я ніколи не відчувала такого в житті. Це не порівняти ні зі страхом перед контрольною, ні з тим, як трусяться ноги після довгого катання на гойдалці.
А потім ми з мамою пішли плести сітки. Було багато дорослих і дітей, всі метушилися і сумлінно волонтерили. Були втомлені, майже не їли. Але такими зібраними я їх ніколи не бачила. Навіть сусідки, які все життя сварили одна на одну, поруч готували їсти теробороні і передавали сухі харчі до війська.
Мені вже не було так страшно. Ми облаштовували укриття в школі, щоб всім було зручно. Допомагали старшим людям, які не змогли купити собі їжі наперед. Плели сітки, різали стрічки. носили продукти. Кожен був зайнятий своєю справою.
Якось з батьками поїхали до міста. На блокпосту мені з мамою подарували троянду. Вона чомусь заплакала, а мені запам’яталося, як усміхався молодий військовий, хоч і виглядав втомленим. Того дня ми купили продуктів, відправили якісь посилки. Як збиралися повертатися, то натрапили на похорон.
Людей було дуже багато. Вони плакали. Раніше я була на похоронах у бабусі, але там все було не так. Якась жінка мало не кричала. Мама хотіла відвести мене до машини, але я не могла відірвати погляд.
Тоді я побачила хлопчика з портретом, десь мого віку. Він сказав, що в труні його тато. І він був військовим. Мене здивувало, що він не плакав і я, навіть не подумавши, спитала про це.
— Мій тато був героєм, — сказав він. — І я знаю, що він помер не даремно, а заради нашої перемоги. Тому я не буду плакати.
Ми з батьками пішли, а ці слова не виходили мені з голови. Поки я притискала до себе зайця, хлопчик притискав до себе портрет свого тата. І говорив так серйозно, так по-дорослому.
Я почала молитися за кожного героя. Зранку і вночі. Малювала малюнки і передавала разом з продуктами, віддала всі гроші з мого дня народження і навіть почала продавати браслети, щоб зібрати на тепловізори. І всі навколо робили те саме.
Наші військові захистили Київ. Вони продовжують захищати нас, щоб ми, діти, могли знову безтурботно сміятися. Наші дорослі продовжують волонтерити, щоб якомога більше татів повернулися додому.
Нас багато і всі ми різні. Але поки сусідки, які чи не все моє життя, ворогують між собою, разом готують їжу для військових. Поки діти віддають власні заощадження. Поки батьки всіляко волонтерять і допомагають всім, хто постраждав від війни. Поки хлопчики і дівчатка, геть дорослі, вірять, що їхній тато чи мама загинули не просто так. Поки військові дарують квіти на блокпостах. Поки всі ми молимося — ми непереможні.
Я вірю, що майбутнє настане. Я вірю, що мені більше не буде страшно. Я вірю, що війна закінчиться дуже скоро і багато людей повернеться додому. Я живу з вірою у Перемогу, я намагаюся допомагати, щоб Перемога настала якомога швидше, і ніщо не зможе зрадити мою віру.
Номінація «Знайомтеся – це ми!»
Олеся Коружинець, 16 років, м. Здолбунів
Діти війни
Моя бабуся Ольга — дитина війни. Children of war – так називають людей 1937 — 45 років народження, котрим на час закінчення Другої світової війни було менше 18 років, — так міркувала, досліджуючи родовід. За аналогією, мабуть, і я – дитина війни?
Правда, ще до початку повномасштабного вторгнення росії це словосполучення було для мене “книжковим”: десь там, на Сході йдуть бої за нашу територію. У мене ніби все добре: я маю змогу вчитися, займатися улюбленими справами поза школою, бачитися з друзями, радіти у колі сім`ї, відзначати свята, урочисті події …
Та — ні… Чорні меморіальні дошки на школі нагадують: Павло Петренко загинув у Іловайському котлі, а потім веселий і добрий сусід Мишко Педченко. Щоранку перед школою піднімаю голову, вдивляюся в кам`яні обличчя і мимоволі, підсвідомо: “Дякую, Вам, за ще один день, коли я можу радіти сонцю, мирному дню, просто жити …”.
Війна дала про себе знати у четвер. Щось бахнуло вранці. У школу не пішла. А потім — біженці, сітки, волонтерство, повітряні тривоги, бомбосховища.
Війна змінила моє життя назавжди. Тривожні дні змінили не менш тривожні ночі: відкривалась жахлива реальність бойових дій, розрух, окупації. Почали волонтерити, допомагати біженцям, що втекли від жахіть, які заполонили рідні міста та домівки, перетворили їх у руїни. І підсвідомо починаю фіксувати кадри — епізоди нового, страшного, а все-таки — життя.
. . .
Напередодні, 20 лютого, була на святкуванні роковин Уласа Самчука. Згадували статтю “Так було, так буде” – як пересторогу, а нині цитуємо — як гасло: “Видержати, не піднести догори рук, не здатися і не впасти. Щоб бути, щоб жити…”
. . .
У сусідньому дворі граються хлопчаки у війну. Той, у кого “зброї” найбільше, розподіляє ролі:
– Ти — Україна!
– Ти — США!
– Ні! Я — Україна!
. . .
У Артемка радість — прийшов із фронту тато! На цілих три дні! Усього на три дні. І знову на фронт.
Тато у проймі вагонних дверей, Артем іде, підбігає, біжить. Потяг набирає швидкості. Перон закінчився. “Тату, повертайся, я тебе дуже люблю!”
. . .
Катерина і Віта тримають мобільні на парті. Останнім часом вони здружилися. Їхні батьки воюють з окупантами в одному підрозділі.
Звук телефона. Віта хутко вибігає з кабінету. Катерина тривожно проводить очима подругу. Клас відчуває дівчат, їхнє переживання. Після 10 хвилин тиші відчиняються двері: “Усе добре, у них усе добре”.
. . .
Саша скинула SMS-ку — вона в Італії. “Як ви там, живі-здорові, слухаєте Наталю Олександрівну? Втікаєте з уроків? Я сумую, не встигаю виконувати завдання. Зранку у нову школу … шкода, що не з вами.”
. . .
Сьогодні 10 клас плете маскувальну сітку під час уроків. Добровольці Єгор і Дмитро математику не зробили: списати не встигли. Плели швидко, вправно. “Нехай захищає наших воїнів. І з нас теж якась користь буде.”
. . .
Життя продовжується. Нашому класу дали завдання підготуватися до свята всіх закоханих. Раптом чудова ідея від бешкетника Данила: “А якщо поїхати до госпіталю і подарувати нашу любов і тепло захисникам”. “Саме у цей день — любов до ближнього. Гостинці, смаколики і добре слово”, — підхоплює сусід по парті Олег.
. . .
Змагання з баскетболу серед шкіл громади. Тренування були нелегкими, як і запекла гра. Ось уже і переможний результат, і гасло: “Нашу перемогу присвячуємо ЗСУ!”
. . .
Готуємось до ярмарку. Печемо смаколики, тістечка, звичайно, що з любов`ю. Малюємо картини та плетемо патріотичні фенічки. “Треба зібрати гроші на автомобіль. Разом! Разом нам все під силу!”
. . .
Львів зазнав ракетного удару, зруйновано будинки, є жертви. Але ми все одно їдемо до Львова, бо планували заздалегідь.
Останнє літо разом. Побували в університеті. Вражає велич, краса — храм науки. А вони ж нищать усе наше святе! І мимоволі Франкове: “Дух, наука, думка, воля. Не уступить пітьмі поля.” Як би хотілось! Віримо! Так і буде!
Пам`ятник Степану Бандері, як його бояться орки, а недарма:
Зродились ми великої години
З пожеж війни і з полум`я вогнів –
Плекав нас біль по втраті України,
Кормив нас гніт і гнів на ворогів!
Боротьба за Україну триває. І ми, таки діти війни, несемо її тягар на собі, як уміємо і як можемо.
Номінація « І в кожному iз нас уже живе філософ!»
Поліна Омельчук, 15 років, м.Дубно,
Каміни втрачених ілюзій
Таке враження, що зима, осінь та весна існують лише для того, щоб чекати на літо. Дозволяти собі жевріти надією на те, що невдовзі прийде тепле блаженство і всі проблеми зникнуть, розчиняться, розтануть разом зі снігом, а на їхньому місці виросте м’яке, зелене, дитинне бажання жити. Проте, чим воно яскравіше, тим болючіше розчарування у своїх надіях. Люди навколо тебе незмінні, ментальні проблеми залишаються, але через відсутність їхнього збудника, здаються майже непомітними. Ти намагаєшся втекти від усіх, у тому числі від себе. Але де б ти не ховалась, чи серед книг, чи в музиці, чи навіть у власних думках, тебе все одно знайдуть. Бо вони є всюди, до чого б ти не торкнулась, про що б не написала, куди б не глянула, негативні думки залишаються з тобою, не дозволяючи нормально співіснувати з іншими людьми. Проте, найскладнішим залишається те, що всі ці дев’ять місяців, у тобі жевріла надія загадково-казкового визволення з моральних кайдан та окрилення, котре може позмагатися лише з можливо існуючим раєм.
Здавалося б, невже так складно радіти тому, що є, не зациклюватися на поганому та прийняти з гідністю цю поразку у грі з самою собою? Проте, кожного разу, стаючи на ці граблі знову, у тобі прокидається нездоровий азарт, адже хіба я не сильніша за це, невже мені так складно перемогти у собі фанатика філософії Шопенгауера? Та гра продовжується з року в рік, набуваючи форм, які притаманні залежностям. Кожного першого вересня, запевняючи себе, що я не шукатиму сенси у всьому і дозволю собі плисти за течією, борячись із власною огидою до цих словосполучень, мені стає страшно. Страшно, бо напевно, я недостатньо жива всередині, недостатньо мертва ззовні, просто недостатньо повноцінна. А якщо інші люди теж відчувають те саме, можливо, це лише я нию та скаржусь.
Але найжахливішим залишається те, що тобі доводиться роблять вигляд, ніби нічого не відбувається, продовжувати жити звичайне життя, чути наскільки все погано, які політики мерзенні, а гірше за «мусаров» напевно лише судді, від людей, котрі нічого в своєму житті не добилися, не запропонували шляхи вирішення цих проблем та навіть на вибори не ходять, адже «там все проплачено». З таких мікрокосмів створений наш макрокосм і подобається це нам чи ні, ми повинні починати з себе, жити своє життя та намагатися робити все, що від нас залежить.
Кожного разу, сидячи за партою та вдивляючись у криві фігури, намальовані від руки у клітинковому зошиті, стає моторошно. Адже кожна ця клітинка ще не усвідомлює, що якась з них буде замальована чорною ручкою, якась протерта гумкою до дірок, а якась так і залишиться стояти осторонь на полях жовтувато-білою та незайманою. Проте, кожна з них так чи інакше, незалежно від їхнього соціального статусу буде спалена у моєму каміні, залишивши після себе лише чорний попіл, котрий так ніхто і не розвіє.
Але найголовніше питання – «Для чого?». Адже виходу із цього заплутаного лабіринту немає і як би ми не намагалися відшукати у будь-яких наших діях сенс, все одно не знайдемо. Можливо, наше життя і є пеклом, яке загорнули у красиву обгортку, обіцяючи все. Ми приречені на поразку у будь-якому випадку. Будь то щаслива, заможна або нещасна, протерта гумкою до дірок людина, все одно ми всі будемо спалені у каміні втрачених ілюзій, котрі самі собі збудували.
Номінація «Безмежний світ моєї уяви»
Анастасія Нестерук, 17 років, м. Рівне
Зустріч
– Привіт. Куди йдеш?
Ми стояли на мосту і спостерігали, як дощ залишав круги на плесі річки внизу. Я незмигно дивилась на маленьку дівчинку, років десяти, з довгим білявим волоссям, заплетеним у дві косички.
– Не знаю. Я мабуть загубилася, – вона хитнула головою, ніби струшуючи краплі.
– А де твої батьки?
– Не знаю. Гадаю, в мене немає батьків.
– Ох…а як тебе хоч звати?
– Не знаю, – втретє повторила вона. – Думаю, в мене немає імені. Тобто, немає будь-якого слова, яким мене можна було би оприділити.
Я замовкла. “Дивна дитина”, – промайнуло в голові, але йти геть, полишаючи її, не дуже хотілося.
– То як ти опинилась тут? – запитання прозвучало роздратовано і я поспішила усміхнутись, але посмішка вийшла натянутою.
– Я завжди була тут, – вона здвинула плечима, ніби те, що вона каже – це звичайна буденна річ.
– Завжди, це відколи? Як довго?
– Довго це відносне поняття. Наприклад, 170 років, досить довго. Але в порівнянні з нескінченістю – жалюгідно мало. А я не пам’ятаю, – вона розчаровано зітхнула. – Не пам’ятаю, коли прийшла сюди. Це точно набагато менше за нескінченість. І трохи більше за звичайне “довго”.
Я відчула, як мій погляд стає зрадницьки недовірливим і напруженим. “Хто ти така?”, – крутилося на язиці, але я знала, що не отримаю нормальної відповіді від неї.
– Ти кажеш дивовижно дорослі речі, хоча на вигляд тобі не більше десяти.
– Вік не завжди показник рівня розуму. Не ми породжуємо думки, а вони нас. Тут уже, якісь цифри нічого не вирішують.
Я зам’ялась, думаючи, що сказати на це, але так і не вигадала нічого конкретного.
Тоді я взяла її за руку і легенько здригнулась. Ніби торкалась до крижини.
Далі ми простували набережною. Її сукенка, надто тонка для жовтня, розвівалсь, мов легка павутинка, а косички хитались в ритм ходьбі. Я щойно помітила, що вона йшла геть боса.
– І не холодно тобі?
– Якби я могла відчувати холод, то знайшла б собі якесь місце і переночувала цей дощ там. Або взагалі не з’являлася б тут. Якби я могла відчувати холод, то ти навряд чи зустріла б мене на мосту.
Я вже звикла до її дивацтв, тож тепер слухала дівчинку з погано прихованою цікавістю, правда, ніяк не здогадуючись, що ж воно таке.
– Чому ті люди так поспішають? – вона шарпнула мене за рукав і підвела голову, дивлячись так, як дивиться малеча на маму і вказала на протилежну вулицю, де пішоходи, забувши про дощ бігли кудись, стикалися один з одним, водії авто розтинали калюжі, уже давно перевищивши дозволену швидкість
– Гадаю, вони просто зайняті. Знаєш, у дорослих мало часу.
– Мало часу? – її здивування було щирим. – Але ж у них попереду все життя! А це не мало! Їм не сказали про це? Може, вони не знають, що вони живі? Або знають, та не розуміють? Дивні.
Я була в легкому ступорі. Вперше в житті, я, доросла жінка, відчула себе маленькою і дурною.
– Ходімо зі мною. Заведу додому, зігрієшся, а тоді вирішимо, що з тобою робити. На диво, вона не заперечувала.
Двері квартири відкрив мій чоловік.
– Де ти так довго? Могла б хоч передзвонити, я ж хвилююся, знаєш, – він дивився на мене, ніби не помічаючи малу гостю. Я потягнула її ближче і відпустила холодну долоню.
– Я тут знайшла дитину. Трохи дивна, але, гадаю, варто відвести її у поліцію. Загубилася, певно
– Яку дитину? – він дивився на мене, як на якусь несповна розуму.
– Ну так ось, я ж завела її за руку щойно і…, – я повернулась і осіклась. Поруч вже нікого не було.
Жодних звуків кроків у під’їзді, чи брязку дверей. Мала просто розчинилась в повітрі.
Ми не поверталися до цієї історії.
А через два дні, гортаючи стрічку новин, мою увагу привабила одна: “Дитина, що зникла минулого місяця, була знайдена мертвою біля р. Усті два дні тому…” А нижче фото. З нього на мене дивилося усміхнене обличчя дівчинки з білявими косичками.