Валер’ян Поліщук З книги «Мудрий слон»

Валер’ян Поліщук  З книги «Мудрий слон»

 

Весною


Зеленим пухом дише ліс,
Пряде на сяйво хризоліти
(Розбіглися співучі діти).
Глухим дубам ніяк рудіти,
Коли під ними ряст поріс.
Зелені думи у беріз,
Зелені мрії ще прозорі
(Легенько дихають простори).
І навіть прості осокори
Сережки вивісили скрізь.

 

Колискова

Реончикові*

Ой у Кота-вуркота
Відчинені ворота,
А ми підемо туди,
Назбираєм лободи.
Та й наварим кашеньки
Для малої пташеньки.
А та пташка немала
Чорну мушку спіймала.
Прилинь, пташенько, в вікно –
У хатині в нас тепло.
Тільки тихо ти ходи, 
Дитиноньки не збуди.
Ой у Кота-вуркота
Відчинені ворота,
А ми підемо туди,
Та й наріжем рогози
І сплетемо кошичка
Для малого хлопчичка.
А ти, сину, баю-бай – 
Потихеньку засипай.
Лю-лю, сину, спать,
Треба дужим виростать.

*Цей твір автор присвячує своєму сину Марку-Реону.

Мати

Квочка мала чогось тільки одне курчатко. Зате хай попробує хто його зачепити! Квок-квок-кер-квок; я тобі дам! На крила та й на голову.
Собака обходь далеко – бо видеру очі!.. Кіт мусить прокрадатись десь поза корчами. Коли ж квочка вгляне – то утікай, бо бою не витримаєш все одно…
Така-то мати!
Через те, що курчатко було одне, квочка дивилась за ним іще пильніше. Звісно – мати.
Хлопчина захотів зловити курчатко, щоб придивитись до нього, а то й побавитись ним.
Не підходь!.. Квок-квок-квок. Куд-ку-дак! Геть!..
Курчатко цяпає, під саму матір-квочку шиється, а та захищає його крилами, опустивши й розправивши їх донизу, наче землю кривими ножами ріже, захищається. Заховалась за корч і ходить круг дитини з войовничим виглядом.
Хлопчик присідає, простягає руку, але раптом одскакує, бо квочка кинулась – і рука подряпана до крові.
Підожди, я ж тебе! – думає хлопець і хватає квочку так, що з неї пір’я летить… Та видерлась і кинулась на захист свого дитинятки… Вона про себе не дбає.
Той пригинається, от-от кинеться на курку з курчам, а квочка гордо і розгнівано піднімає голову… Поки жива – не віддам!
Хлопчик знову кинувся, квочка аж покотилась від удару, але, схопившись, вилетіла на голову та й почала клювати й бити ногами і крилами свого супротивника…
Розлютувались обоє. Тепер уже не курча було цікаве, а хотілось помститися… Поки хлопчина міркував, квочка знову взяла під захист курчатко і, розправивши крила, керкала і квокала то з погрозою, то заспокоюючи. Крилами, мов руками, хотіла обняти дитиня, щоб не цяпало.
«За що ж я її б’ю, — подумав хлопець на хвилину, — я курча хотів узяти. Але  ж мама завше не дає мене скривдити… Навіть таткові не дає».
Потім постояв іще трохи й пішов…
За кілька хвилин повернувся в садок і кинув квочці жменю пшона.
Така-то мати.

Обсуждение закрыто.