О. Ольжич
Сценарій усного журналу
„Ціною власного життя він прокладав шлях до свободи”
(до 100-річчя від дня народження Олега Ольжича)
Ведуча: Любі друзі! На сторінках усного журналу сьогодні звучить ім’я українського поета Олега Ольжича. У цьому році ми відмічаємо 100-річчя від дня його народження.
Перша сторінка журналу: Життєвий шлях поета.
Початок ХХ ст. прийшов в Україну революційною романтикою, за якою насувався голодомор 1933 р., масові знищення українських селян, жорсткі репресії щодо інтелігенції. У 30-ті роки закатовано у концтаборах понад 500 письменників. Таким митцям, як Є. Маланюк, Ю. Драган, Ю. Клен, О. Лятуринська, О. Теліга, О. Степанович та ін. судилося жити в пору великих соціальних зрушень і творити за межами своєї батьківщини. Їх твори забороняли, вони були затавровані як „вороги народу” і майже всі загинули в роки масового терору. У жодній демократичній державі не вилучали з літературного процесу письменників за їх політичні переконання.
Читець 1: Олег Кандиба, що більше відомий світу під літературним псевдонімом Олег Ольжич, народився 8 липня 1907 р. в м. Житомирі. Його батько – відомий український поет Олександр Олесь, мати – Віра Антонівна Свадковська, в жилах якої, окрім української, текла ще білоруська і грецька кров. За освітою вчителька, викладала мови, втім, українською до пуття так і не оволоділа, що було предметом родинних жартів. Батько, Олександр Іванович, був не просто палким українофілом, а й спадковим дворянином. Його родовід сягає корсунського полковника Федора Кандиби. Але в кін. ІХ ст. рід занепав і від дворянського роду залишилось тільки прізвище.
Читець 2: Олег Кандиба виховувався в інтелектуальному середовищі. Світлоокий, білявий хлопчик одразу підкорив серця і батьків, і родичів, і сусідів. Його батько з гордістю говорив, що Олег, ще бувши дитиною, чудово малював і виявляв здібності до музики. Змалку йому пророкували велике майбутнє.
Читець 3: В 1919 р., тікаючи від жахів громадянської війни, О. Олесь виїжджає за кордон. Олег з матір’ю залишається в Києві. Вдвох вони переживають війну і терор, злидні, страхіття і неприхильність. Незважаючи на труднощі, хлопець старанно відвідував школу, багато читав, розмірковував. Піклуючись про долю дружини і сина, О. Олесь добився їхнього виїзду за кордон. В січні 1923 р. 15-річний Олег з матір’ю прибувають до Берліна, згодом всією сім’єю переїздять до Чехословаччини, де знайшло притулок чимало втікачів з України.
Читець 1: В 1924 р. Олег успішно склав іспит на філософський факультет знаменитого Карлового університету. Паралельно навчався в українському вільному університеті. Ще на студентській лаві розпочинає самостійну археологічну діяльність, проводить археологічні розкопки. На деякий час виїздить до Німеччини, де збирає матеріал для докторської дисертацій.
Читець 2: Згодом молодий Кандиба досягне в археології вершин. За працю про „Неолітичну мальовану кераміку Галичини” йому присвоять докторську ступінь. О. Кандиба став першорядним фахівцем зі слов’янської археології, він читав лекції в Гарвардському університеті. Дбаючи про українську науку за кордоном, разом з іншими вченими заснував Український науковий інститут Америки. А в 1939 у Празі вийшов збірник наукових праць цього університету за редакцією доктора О. Кандиби.
Читець 3: Ще будучи студентом, Олег любив прогулянки на природі й подорожі. Його не можна було не примітити: високий, трохи горбився, ніби соромлячись свого зросту, чесний, але різкуватий. Перша його любов, Марина Антонович, змалювала його таким: „Олег був дуже подібний виглядом і вдачею до свого батька. Це особливо підкреслювали ті, хто знав Олеся в молодості… бувало при зустрічі Олег кине якусь фразу і треба було довго думати, поки стане ясно, що це була шпилька на вашу адресу… Олег не любив нічого буденного, а позерства прямо не зносив. Зате він тонко відчував, розумів і любив природу… ”
Читець 1: Одразу ж після докторату він працював асистентом на кафедрі археології Українського вільного університету, а з 1926 по 1932 рр. – в археологічному відділі Чеського Національного музею в Празі, що повністю відповідало науковим зацікавленням Ольжича. Як не дивно, але першим більшим друкованим виданням його було дитяче оповідання „Рудько”, що вийшло друком у Празі 1928 р. під псевдонімом О. Лелека.
Ведуча: Однак Олег Ольжич цілковито знехтував науковою і літературною кар’єрою в ім’я боротьби. Він міг стати визначним авторитетом у царині археології. В останні роки життя Ольжич – передусім політик, революціонер. Це був його чітко усвідомлений вибір.
Друга сторінка: Ольжич – громадський і політичний діяч.
Читець 1: Поет, політичний діяч, публіцист, археолог. Під час німецько-радянської війни – керівник ОУН в Україні, організатор Культурної Референтури Проводу українських націоналістів. Активний учасник подій на Закарпатті у 1938-1939 рр. Один з ініціаторів створення УНР.
Читець 2: Активізація політичної діяльності О. Ольжича веде свій відлік від 1929 р. – дати заснування Організації Українських Націоналістів. Прагнення до високих ідеалів приводить його до ОУН і першим організаційним псевдо вояка „війська незримого поневоленої нації” стало Ідеаліст. Ольжич поринув у боротьбу. Із часом він став першим заступником і правою рукою голови Проводу Українських націоналістів Андрія Мельника.
Читець 3: В 1938 р., після смерті Є. Коновальця, Ольжич утворює і розбудовує Культурну Референтуру ОУН. Він зумів згромадити довкола неї низку обдарованих літераторів, журналістів, митців і науковців. З ним плідно співдіяли такі несхожі творці, як Олекса Стефанович, Євген Маланюк, Микола Чирський, Леонід Мосендз, Михайло Михайлович, Улас Самчук, Олена Теліга, Оксана Лятуринська.
Ви вийшли, незнані, із темряви нор
Позначити шлях перемоги
Такими словами охарактеризував стиль і життя їх сам Ольжич.
Читець 1: 1939 р. поет взяв участь у проголошенні Карпатської України. Він – один із керівників і оборонців молодої держави. Але потоплена в крові Карпатська Україна впала.Згодом ІІ Світова війна…
Читець 2: Разом з першими похідними групами ОУН Олег Ольжич вирушає в Україну і очолює націоналістичне підпілля в Києві. Тут же займається громадською діяльністю – налагодив видання газети „Українське слово” та літературного журналу „Літаври”, організував створення Спілки українських письменників, яку очолила Олена Теліга.
Читець 3: Проте хвиля українського відродження швидко пішла на спад. Уже 21 листопада 1941 р. діяльність УНР була заборонена, а з початку лютого 1942 р. розпочалися масові арешти українських активістів. Гестапівці заарештували і стратили тоді кількасот київських інтелігентів, серед яких були Олена і Микола Теліги, Іван Рогач, Петро Кошик, Орест Чемиринський та інші. Ольжичу пощастило врятуватись і він вдруге покидає Київ.
Читець 1: Поет не боявся загинути мученицькою смертю, та й не хотів, щоб після нього в цьому божевільному і все-таки неповторному світі не залишилось нікого і нічого. Незважаючи на важкі часи він приймає рішення – одружитися.
Читець 2: Його обраницею стала молодша на 13 років дочка професора Леоніда Білецького – Катерина. Зустрівшись навесні 1940 р. Ольжич закохався, наче хлопчисько. Його дружина потім згадувала: „…я звернула увагу на його очі: сіро-зеленого кольору, блискучі, мов покриті сльозою, ласкаві, усміхнені, добрі… Одначе ці очі, залежно від подій, набирали різних світлотіней, які віддзеркалювали його почування і настрої”. 2 серпня 1943 р. вони обвінчалися в церкві галицького села Яблінка Вижня. Однак, він узяв з молодої дружини слово, що до завершення війни вона триматиме це в таємниці, аби вберегти її від переслідувань.
Читець 3: Обручки молодих зберігалися в окремому конверті. Коли в червні 1944 р. Катерина зазирнула в конверт, то побачила, що обручка Ольжича почорніла…
Його арештували 25 травня 1944р., коли він вийшов з конспіративної квартири у Львові. Тортури почалися просто на місці. З гестапо в’язня перевозять до Берліна, а звідти – у табір смерті Заксенхаузен.
Читець 1: Із свідчення політв’язнів: „Ольжича привезли у фашистський табір на початку червня. Його відразу помістили до бараку суворої ізоляції… Його брали на допит кожного дня. Приводили лише на ніч або на обід”. Востаннє його забрали на допит 9 червня, а вночі занесли до камери напівмертве тіло, наступного ранку він помер.
Читець 2: Фашисти боялися Ольжича навіть мертвого, тому його тіло було наказано спалити в крематорії. Прах патріота України розвіявся у свинцевому небі Третього Рейху. О. Олесь, довідавшись про загибель сина, помер у Празі 22 липня 1944 р. А 31 липня того ж року народився син О. Ольжича, який по війні успадкував славне ім’я свого батька – Кандиба.
Третя сторінка журналу: Творчий доробок поета.
Ведуча: У своїй поетичній творчості та в особистому житті Ольжич виявив себе послідовним ідеалістом. На жаль, повну поетичну і наукову спадщину О. Ольжича досі не зібрано і не опрацьовано.
Читець 1: Як правило, ідеалісти відзначаються вірою в ідею. Ще юнаком увібрав у себе Олег омріяну мету – створити самостійну державу, в якій українці могли б жити вільно і розвивати свою культурну спадщину. Неабиякий вплив на формування Ольжича як поета-борця мала творчість поетів-неокласиків М. Зерова, П. Пилиповича, Є. Маланюка, Ю. Клена та ін. Пророчі вірші його стугонять ритмом боротьби за незалежність Української держави. В одному з ранніх віршів поет стверджує, що дивиться на світ очима переконаного ідеаліста.
Читець 3: вірш „Піхотинець”.
Душа відділилась від тіла,
Ще там, на майдані міськім,
Врочиста така, білокрила,
Літає і в’ється над ним.
А тіло струнке і спокійне,
Ступає в холодних рядах.
Довіку його не обійме
Ні сумнів, ні згадка, ні страх.
І радісно духу дивиться,
Як тіло тяга кулемет,
Стискає гарячу рушницю
І вперто повзе наперед.
Читець 2: Три поетичні збірки лишив по собі О. Ольжич, дві з яких – „Рінь” і „Вежі” – вийшли друком ще за життя поета, а третя – „Підзамча” – побачила світ лише в 1946 р., після його смерті.
Читець 3: У першій збірці „Рінь”, що вийшла друком у Львові 1935 р., переважають мотиви праісторії людства, античної Греції і Риму. Для поета не так важлива зовнішня декорація давніх епох та культур, як їхня духовність, розвиток людини. Щоб бачити майбутнє, треба дивитись у минуле. У минулому поет намагається відшукати вічні і незмінні основи буття, на які б мала спиратися людина – творець історії.
Читець 1:
Є незмінна земля, і усе на ній зміна невпинна,
Золоте – на світанні, за дня вітряного – срібляне,
Мідь розтоплена – озеро в надвечірніх годинах,
І застигле залізо – вночі, у холодних туманах.
…І в дужих карбах людське неспокійне і жадібне серце.
І для нього судився довічний посівний коло біг.
Читець 2: Хоч би про що Ольжич не писав, у всьому – в образах, ситуації, мові – відчував знання історії людства. Зі сторінок цієї історії митець вибрав ті, що стверджують зміну епох і володінь, занепад культур, химерну долю завойовників.
Читець 1: Друга збірка О. Ольжича „Вежі” (1940 р.) своєю назвою визначає вершини духовності, яка породжує енергійне рішення і дію, пориви до героїзму. З прадавнього минулого поет переходить у ХХ століття і потрапляє у вир смертельної боротьби. Закони цієї боротьби вимагають чину, конкретної дії, а не нарікання на нещасну долю.
Читець 3:
І ми будемо гідні, не слави й похвали,
Учину, що горами руха!
Гранати, петарди, живий арсенал
Із плоті розкутого духа.
Читець 2: Вірші, що увійшли до цієї збірки відображають події, що відбувалися в окупованій Польщею Галичині у 20-30 рр. Поема „Городок 32”, написана в 1933 р. по гарячих слідах, є героїчною хронікою, реквієм жертвам тогочасного терору і водночас вболівання над політичною несвідомістю людей.
Читець 3: Ще одна поема, що заслуговує уваги, „Незнаному воякові” композиційно складає другу частину „Веж”. Цикл ідейно поглиблює попередню поему, складає віршовану історію галицького революційного підпілля. Усі 32 частини пронизані героїчним поривом, кожна поглиблює і доповнює попередню.
Читець 1: Третя збірка Ольжича – „Підзамча”, була видана після його трагічної загибелі. Поет ще встиг переглянути її та підготувати до друку, проте з виданням не спішив. Тематикою віршів він схиляється до неокласиків. У творах відчутна гармонія думки і почуття, урівноваження настрою.
Читець 3:
Ясне мерехтіння кіна,
Прах, що зринає вгору,
Ти вічна й одна, людина,
Дитя землі і простору.
Ні мертве каміння міста,
Ні мертва сила машини
Твоєї сили не стисне,
Пориву твого не спинить.
Читець 1: Художня спадщина Ольжича кількісно невелика, але значима своїм духовним зарядом, чиста і правдива, сповнена героїзму і вишуканого класицизму, просякнута ідеєю створення вільної української держави.
Читець 2: Забути О. Ольжича не маємо права: він дає нам ключ до розуміння нашого нелегкого національного буття. Він приніс у жертву національній справі власне життя.
Читець 3:
Пошли мені, молюся, дар один:
В ім’я її прийняти мужньо муки
І в грізні дні залізної розплати
В шинелі сірій вмерти від гранати.
Ведуча: Прикладом героїчного типу людини і поета, незламного борця за волю свого народу, увійшов в історію української літератури сам Олег Ольжич. Ціною власного життя він прокладав шлях до свободи.