Поети Рівненщини про Т.Шевченка
Любов Пшенична Кобзар на Волині
Волинь, Волинь… Невольниця і воля…
Осіння смута, картоплищ дими…
Здається, що оберігає доля
Його межи людцями і людьми.
Що зло не розповзлося циркулярне.
Ще слово – гіркувате і круте.
„До завтра!”- ворон бенкендорфно каркне,
До Берестечка навіть проведе.
Такі ще будуть скрути і тривоги,
Така наруга і така напасть…
А поки що – джерельце край дороги
Напоїть і зневіритись не дасть.
Лідія Рибенко Автопортрет зі свічкою
Пророк. Месія. Все це буде потім.
А поки що – свічадо і свіча.
Печалі присмерк в молодих очах
передчуттям грядущої скорботи.
Ще вибір є: Достатньо лиш малярства,
Щоб скрасити життя своє земне,
і, може й слава Вам іще сяйне –
продажна жриця блиску і фіглярства.
Але цей ранній сум – чи випадковий?
… У задзеркаллі висвітлилась путь
самотня і жаска – не обмануть,
бо біля Вас уже стояло Слово.
Олександр Богачук Думи в казематі
… Сліпі печерні каземати,
Немов могили у стіні.
А там ,
У рідній стороні, –
Садок вишневий коло хати.
Садок вишневий –
Пекло й рай!
Якби на хвилечку єдину
Свою обняти Україну,
А там – хоч в яму поганяй…
Грицько Чубай
А в нього були очі сині,
Наче небо Вкраїни бездонне.
І від горя вони потемніли,
Мов від бурі дніпровська вода.
І печальную пісню приносив
Вітер з давнього рідного дому,
Десь там спало за горами сонце,
Та ніколи не спала біда.
Розгорявся вогонь гайдамацький
У душі у поета кипучій –
І ненависть , і гнів народу
Він у вірші свої виливав.
І летіло бунтарське те слово
На високі дніпровські кручі,
Де народ підіймавсь за свободу
Й червонів небокрай від заграв.
Вікторія Климентовська
Міг би жити спокійно і мирно,
Малювати, складати пісні.
Тільки ж геній – це завжди безмірність,
І для нього всі рамки тісні.
Україна – єдина святиня.
Лиш для неї потрібно творить.
Та вона, ніби та Катерина,
Дозволяє себе задурить.
Він про неї писав і молився,
Не боявся ніяких страждань,
Та вона, як кріпачка-актриса,
Все згубила: талант і талан.
Тільки й гордості, що ще не вмерла,
Та чи ж лицарів верне своїх?
Та ж вона, як кохана Ликера,
Вкоротила поетові вік.
Після нього зосталося Слово –
Хвиля пристрасті без берегів –
Невгамовно палке і влюбові,
І в зненависті до ворогів.
В тім вогні нам горіть – не згоряти,
Черпать сили в дні бід і невдач.
Україно, згорьована мати,
Над улюбленим сином поплач.
Сергій Рачинець Пам’яті Шевченка
Народе мій, що встав з колін
І сяєш іменем Тараса,
Я чую голос твій, як дзвін,
Що непідвладний волі часу.
Він лине, лине в далину,
Квітує сонячно, мов колос,
Я в ньому серцем спалахнув,
Щоби і мій почув ти голос,
В якому віра і любов,
Жива надія родоводу
І наш всесильний вічний Бог,
Що дарував тобі свободу.
Микола Тимчак Офорт 1860 року
Втомлено схлипує свічка в обіймах руки,
Світло загусле стікає по скроні Тараса.
Знову позую хлопчиною через роки,
Через невитерту шибу прижовклого часу.
Пальці чутливі намацують пульс олівця,
Темрява долі задмухнути пломінь не сміє,
Чистий папір перехоплює порух лиця…
Вірю правиці, що схибити в правді не вміє.
Вірую щиро, бо вічі свої впізнаю.
Їх не вмалюєш в промолені іконостаси.
О, намалюй, намалюй в них, прошу, намалюй
Душу мою, поки свічка не згасла, Тарасе.
Богдан Столярчук
Розковую оголені слова
Впівголосу, уголос оглядаюсь,
Щоб хтось би не продав мене, бува,
І я щоб безневинно не розкаявсь,
Стривожений, по батьківській землі
Іду – у серці з думою Тараса,
Розв’язую затягнуті вузли,
Нав’язані епохами і часом,
Але хода упевнена стає,
І музика троїста серце струнить,
Дивлюся, а мій день у дзвони б’є,
І жде свойого слова із трибуни.
Любов Пшенична На іменини Т.Шевченка
Заходьте, братове,
заходьте в світлицю, братове –
Ми ще у житті не збиралися
разом ніколи.
Ударило в дзвони пророче Шевченкове слово,
Допоки вуста не поснули
і душі іще не схололи…
Уся Україна зійшлася у світлій господі.
Плечем до плеча
приступає весь рід наш великий.
Невже аби тільки воскові свічки
запалити?
Заходьте, братове,
заходьте в світлицю, братове!
Не поминки нині.
Не поминки. Чуєте? Свято!
Нам вірить Шевченко.
Нас кличе довірливо Слово.
Вкраїно, дивись:
Воскресає барвінок хрещатий.